Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 19

—Шукайте брезент чи що там, накрийте її! Підводу знайдіть, де хочете! Довезете до контори, тільки обережно, глядіть! Пилипчука буди, хай в район дзвонить, у енкаведе! Виконуй!

Навіть не намагаючись сперечатися, Ружицький поправив гвинтівку на плечі і, тримаючи її за ремінь, щоб не сповзла, погнав передавати мій наказ своїм «стрибкам». Тим часом люди вже сновигали довкола копиці з відрами, гасити довелося ще й клуню, бо вогонь устиг лизнути її крівлю. Та з цим народ упоратися міг. А мені край треба було поговорити зі старими Ставнюками.

Обоє, хоч і були дуже налякані, змогли розказати, що трапилося. Нічого нового я не почув, бо від самого початку підозрював: без Данила Червоного тут не обійшлося. Справді, вночі постукали у вікно, спочатку — тихенько, але майже відразу — сильніше. Вимагали відчинити, бо хату запалять, і Ставнюк підкорився. Нікого з тих, хто вломився до хати, господарі не знали й не бачили раніше. Одного, з вигляду старшого, інші називали «друже Остап». Далі все відбулося стрімко: схопили перелякану «пані професорку», «Остап» коротко запитав: «Це ти, курво москальська, вчиш наших дітей собачої мови? Це ти наказуєш їм вашого Сталіна прославляти? Хто тебе сюди кликав, лярва ти, підстилка сталінська? Ти ще в комсомол наших дітей прийми! Комсомолка?» — і вдарив у лице, не чекаючи відповіді, знав, напевне. — «Свиня ти московська, гнида комсомольська!» — крикнув на Лізу ще хтось із незваних гостей, а потім сам «Остап», обмотавши волосся дівчини довкола п’ясті, поволік її надвір. Інші, погрожуючи Ставнюкам автоматами, змусили їх так само вийти.

Далі просто на їхніх очах той, кого називали Остапом, вистрілив у Лізу з пістолета впритул і пустив тіло на землю. Двоє інших спритно підхопили тіло, перевалили через край колодязного зрубу, інші вже підпалювали скирту. «Будете москалів, комуняк чи жидів пускати до хати — і хату спалимо, — пообіцяв «Остап». — Всім скажіть!» Взявши щось із харчів, вони пішли. Більше в Ямках тієї ночі бандерівців ніхто не бачив. Хоча... навіть якби бачили, навряд чи сказали б, така моя стійка думка.

Але та ніч ще не закінчилася для мене. Примчавши на мотоциклі до селищної ради та переконавшись, що переляканий Пилипчук таки додзвонився до Олики і взвод МГБ уже вирушив, сам, крутнувши ручку на апараті, попросив з’єднати мене з Калязіним, щоб доповісти особисто. Його, виявляється, вже розбудили, та сюди він не збирався — без мене справ по самі вуха, сказав крутитися самому. Кинувши важку ебонітову трубку на важіль, я вигнав із кімнати всіх, включно з селищним головою, зачинив за собою двері. Дуже хотілося напитися, та чудово розумів — треба триматися, бо ситуація напружена до краю. Тому просто сів на свій топчан, кинув автомат під ноги, сперся ліктями об коліна, обхопив голову руками, заплющив очі та завмер.

Скільки так сидів — не пам’ятаю. Про що думав — теж. Та з заціпеніння вивів звук розбитого скла за спиною.

Дзенькіт ще звучав, а я вже падав уперед, на підлогу, хапаючи автомат, перекочуючись на спину та наставляючи його на джерело звуку. Проте нічого не відбулося: розбита шибка зяяла чорною дірою, а на підлозі посеред кімнати лежало щось, зовсім не схоже на гранату чи інший вибуховий пристрій. Скоса зиркаючи на розбиту шибу, я підповз, помацав обережно, відчув, як шелеснуло під пучками пальців: каменюка, загорнута в папір.

Про всяк випадок я відповз до стіни — якщо хтось намірився стріляти у вікно, то краще про всяк випадок вийти з лінії вогню. Та щось підказувало: каменем у шибу на сьогодні справа й обмежиться. Перемістившись у відносно безпечне місце, я сів, спершись спиною об стіну, правою рукою досі притримував автомат, лівою — розгорнув папірець, підніс до очей.

Це був нерівно відірваний шматок сірого обгорткового паперу. Перше, що спало на думку: тут, у селі, в магазині такого нема, я точно знаю — продавчиня, п’ятдесятирічна Галя, замотує товар у шматки газети, та й ту намагається економити, вимагаючи, аби приходили зі своєю, як вона бурчала, «замоткою». «Ай-яй-яй, неакуратно, хлопці... Я ж легко дізнаюся, хто з селян був недавно в райцентрі, бо туди рідко сільські люди за покупками вибираються, а папір не затяганий, свіженький, якщо, звісно, можна так визначити звичайну магазинну обгортку. Добре, це потім, ще буде час.

Коли прочитав написане — відразу забув про бажання гратися в нишпорок-розбійників. Бо ця інформація не мала значення. Дотепер стоять перед очима старанно виведені друковані літери:

В ОНИЩУКІВ КРИЇВКА ПІД БУЛЬБОЮ.

ТАМ ПОРАНЕНИЙ Є.

Зрозуміло: не кожен ось так запросто прийде до дільничного та здасть криївку. Чомусь здалося: якби не трагічні події останніх днів, навряд чи хто навіть у такий спосіб наважився б попередити мене, ворога, про те, що такі собі Онищуки переховують у криївці пораненого бандерівця. Що таке криївка — мене вже просвітили, хоча до цього часу жодної не бачив на власні очі. Ну, а бульба — так тут картоплю називають.

Отже, наспів час побачити, хто й що у них там під картоплею.

А далі два й два самі складалися: менш ніж тиждень тому була стрілянина під Манівцями, з боку бандерівців є поранені, і це, поза всяким сумнівом, група Червоного. Скільки від Манівців до Ямок? Кілометрів сім, не більше, це якщо навпростець, а вони тільки так і ходять. От я і прикинув, цілком реально, що Онищуки переховують у себе пораненого бійця з боївки Остапа — Данила Червоного.

А отже, у мене є шанс особисто взяти його.

Годинник показував початок третьої ночі. Швидко підрахував: взвод МГБ буде тут щонайменше за півгодини. Часу обмаль. А з іншого боку — вагон, це якщо швидко діяти. Тягнути гуму після того, що сталося, я не збирався.

Підхопившись на ноги та взявши автомат, я швидко вийшов у ніч. У дворі сільради товклися троє. Підійшовши ближче, розгледів Ружицького з іще одним «стрибком» — охороняли підводу, на якій лежало накрите брезенгом Лізине тіло, та Пилипчука, цей, схоже, не знав куди себе подіти. Побачивши мене, всі троє виструнчилися, ніби дільничний міліціонер тут був головним начальством. Закинувши автомат на плече, я підійшов до мотоцикла, гукнув:

—Нічого не чули?

—Коли? — щиро озвався селищний голова.

—І нікого не бачили, — його здивування я проігнорував, а сам не питав нічого більше — лише констатував факт: навіть якби вони чули дзенькіт скла та бачили, хто засвітив туди каменем, навряд чи зізналися б мені. — Добре, Ружицький — у люльку, ви, товаришу голова — за мною, на сідало. Ти, — кивнув «яструбкові», — тут залишаєшся, чекаєш підкріплення. Усе зрозумів?

Звісно, ніхто не сперечався. Командир «стрибків» слухняно поліз у мотоциклетну коляску, а Пилипчук боязко примостив свій худий зад за мною, на шкіряному сидінні мотоцикла, навіть обхопив мене за талію руками. Зціпивши зуби, я крутонув ногою педаль, запускаючи мотор, і рвонув уперед, розсікаючи фарами темряву.

11

Поки їхали, нікому нічого не пояснював.

До потрібної хати дісталися менш ніж за десять хвилин, і тут мене теж ніхто ні про що не питав: Пилипчук сам, без особливого запрошення, штовхнув хвіртку, та зупинився, не наважуючись іти далі, бо шалено гавкав хазяйський собака, піднятий ревом мотору. На ґанок уже вийшов, кутаючись у тілогрійку, сам господар — Микола Онищук, місцевий конюх, й озвався голосно:

—Кого чорти принесли?

—А ви всіх так зустрічаєте, громадянине Онищук, чи тільки представників радянської влади? — гаркнув я.

—Забери собаку, Миколо, — голосно промовив Пилипчук.

—Ти, чи що, Юхимовичу? Що таке, чую, гамір по селу...

—Кажеш, тільки чув?

—Чув. Такі часи, товаришу дільничний, спиш сторожко.

—Так. Що ж ти чув, га, Онищук?

—Кажу ж — гамір.

—І нічого більше не знаєш?

—Нічого. Своя сім’я, товаришу дільничний, нічого мені не треба.