Жити сьогодні - Лукащук Христина - Страница 24

Молода лікарка невпевнено кивнула. Розуміла, що мимовільно стає союзницею цієї екстравагантної гості.

Перед нею стояла жінка років сорока п’яти. Проте вік видавали тільки руки – вона саме щойно зняла мережані рукавички. Підтягнута, без єдиної зморшки на обличчі і беззмінною усмішкою. Взута в зелені замшеві мешти на височенних підборах. Виріз біля пальців був таким глибоким, що видно було лінію складочки між мізинцем і рештою пальців. Це мало дуже збудливий вигляд. Вбрана в темно-зелений костюм з тонкої вовняної тканини. З досконало допасованого жакета було видно, що костюм шився на замовлення. З прикрас – лише скромний комплект ручної роботи, який складався з масивного золотого персня, що підкреслював аристократичну витонченість її пальців, і дуже дрібної підвіски у вигляді якихось вензелів. Здалеку годі було розгледіти, що саме вони означали. Образ довершувала акуратна стрижка середньої довжини. Волосся здавалося геть сивим. А може, то фарба була такого кольору. Сивина була така доречна, що іншого кольору волосся в цієї жінки годі було уявити. І ще одне. Парфуми. Важкі, елегантні, благородні. Це все, що встигла зауважити молода лікарка. А ще цікавість. Що насправді могло зв’язувати цих двох людей? Цю таку далеку від буденного життя жінку і чоловіка, який був, вочевидь, молодший за неї.

І вона почала свою історію.

– Ми познайомилися на прем’єрі в театрі, де я працюю. Точніше, співпрацюю. Бо контактую з кількома театрами. Я – сценарист. Театральний.

Молода лікарка була трохи спантеличена такою світською поведінкою гості. З тону розмови вона зрозуміла, що їхнє спілкування може затягнутися надовго.

То й нехай собі. Сьогодні в неї і так неробочий день. Вона прийшла сюди з двох причин. Поглянути, як тут цей непритомний чоловік, і просто, щоб не залишатись вдома. Вона надіялась, що як матиме трохи часу, то зможе підшукати квартиру.

– У цього чоловіка був приятель, – вела далі жінка, – в основній трупі театру. Тому відвідував усі прем’єри та решту визначних подій. Після прем’єри був фуршет, завжди лунало багато приємних слів, зокрема, на мою адресу. Якось опинилася в товаристві цього молодого чоловіка.

Та він завжди буде молодим. Не дивуйтеся. І це не тому, що я таки старша за нього, а тому, що він просто завжди молодий. Але це я зрозуміла значно пізніше.

Я жила тоді зі своїм чоловіком. Так, про людське око. В нас навіть квартири були різні. Тільки на запрошення наших спільних шанованих друзів ми з’являлися в ролі подружжя. Дітей не було. Наші близькі приятелі знали про це, та вигляду не показували. Мій чоловік був одержимий черговим званням і черговим науковим ступенем. Я – черговою прем’єрою і новими творчими досягненнями. Мені було тоді сорок років. Я прожила доволі насичене і змістовне життя. Чоловік був з інтелігентної сім’ї і мав добру вдачу. Він ніколи не скривдив мене ні словом, ні жестом. Він мене обожнював. Але по-своєму. Я вихована у старій галицькій родині. А це означає – хай там що, коритися чоловікові. Що я успішно й робила. Ніколи не шкодувала, що маю саме такого, а не інакшого чоловіка. Це вже зараз розумію, що тоді я ще просто не мала точки відліку.

– А з ним, – жінка кивнула в бік палати, – познайомилися і, слово за слово, опинилися немов в оазі серед пустелі чужих сердець, слів, тостів. Нам було затишно і надійно в прихистку ночі. А діставшись мого помешкання, зрозуміла, що нізащо не хочу його відпускати. Розуміла, якщо я відпущу його сьогодні, іншого разу може й не бути. А якщо й буде, то я ним знехтую. Чудово знаю себе і свою вдачу.

Запропонувала йому зайти. Не наважилася сказати «на каву», бо це занадто банально і неправдоподібно звучало б із моїх уст. Ненавиджу фальшу. Ми трималися за руки і кожен із нас розумів, що насправді мав на гадці інший. Я не хотіла впливати на його рішення, хотіла, щоб його дії були усвідомленими. Хотіла бути бажаною. Мені це вдалося.

Коли ми зранку пили каву, він просто, як «добридень», сказав:

– Якби ти вчора наполягала, я б нізащо не залишився. Ти ж сказала: «Послухай свого серця і зроби вибір». Я послухав. І не шкодую.

Це були бурхливі, насичені подіями, словами, доторками стосунки, які тривали неповні три роки.

Я наче збожеволіла. Я поводилася, як поводяться підлітки. Але найцікавіше, що, крім мене, цього наче ніхто й не зауважував.

Ми просиджували до ранку в нічних клубах, танцювали до повного виснаження, блукали нічними вуличками, вмиті теплим нічним дощем. Плаття з тонкого, індійського єдвабу прилипало до мого тіла. Я з острахом відчувала, що воно в мене є. Досі ще є.

Не хочу вас розчаровувати, але коханець він був такий собі. Спочатку. Я навіть трохи розчарувалася, бо не збиралася нікого вчити. Та, з’ясувалося, не було такої потреби. Він все ловив на льоту. Він так чітко вловлював мої бажання, мої примхи, потреби, що ставало лячно. Здавалось, я жодного звуку не видала, нічим не натякнула, що мені зле, неприємно, боляче чи щось не так, але наступного разу вже все було інакше.

Він просив, аби я, лежачи перед ним, пестила себе. Я пробувала. Мені не вдавалось. Я плакала. Не знаю, чи уявляєте ви, що це – коли сорокарічна жінка плаче, бо не здатна сама собі завдати насолоди? Що можна тоді вимагати від чоловіка, який поруч з тобою?

А він заціловував мої сльози відчаю і пробував. Пробував доти, аж поки одного разу я знепритомніла, відійшовши в паралельний – вільний від роздумів світ. Коли я прийшла до тями, то лежала, закутана вкривалом і осяяна його нахабною й задоволеною усмішкою.

– Дякую, – тільки й спромоглася відповісти. В оте «дякую» я вклала всю себе. – Знаєш, тепер я тебе від себе не відпущу.

– Знаю.

– Звідки?

– Бо я перший зробив тобі добре, бо зі мною ти вперше відчула, що таке насолода.

Він мав рацію. Я й справді відчула насолоду в його обіймах. А на самоті думала: «Добре чи зле те, що він зробив зі мною? Те, що він пробудив в мені жінку, це, звісно, чудово, але те, що він пробудив в мені жінку в моїх сорок років? Що я маю робити? Створювати сім’ю трохи запізно. Але відректися від такого щастя, щойно його отримавши, я теж не хотіла. Сподіваюся, ви мене розумієте? – і вона справді з надією подивилась на лікарку. – Та й не могла. Занадто сильним потрясінням це для мене було.

З цікавістю я роздивлялася себе в дзеркало. Доволі миловидна і далеко не стара жінка.

Навпаки, мені не бракувало тієї краси, яка не потребує доказів. Я була жінка на всі сто відсотків. Елегантна, струнка. Мені раптом стало жаль себе хоронити. Але і їсти-зїдати себе поїдом мені теж не хотілося. Я не могла відкинути «хвіст» сумління, мов ящірка, і надіятися, що колись той «хвіст» сам, очистившись, відросте. Я соромилась свого віку.

Я вперше зрозуміла, як це, мати молодшого партнера».

Вона прекрасно бачила, що лікарка уважно стежить за її розповіддю. І щойно відкрила рот, аби продовжити, як тихенько рипнули двері. Вони обидві, начебто їх хтось застав на гарячому, здригнулись і синхронно обернулись на звук.

2

– Мені сказали, що можу вас тут знайти. Був у вас удома, але мені пояснили, що ви на роботі. Отже, це правда. Але ж у вас сьогодні вихідний, то коли ж ви відпочиваєте? – вдавано веселий і невимушений голос ставного чоловіка раптом надтріснув. Перед ним стояли дві пані, вочевидь збентежені його появою. Його прикро вразили ще й розгублені вирази облич цих двох, чимсь невловно схожих між собою, жінок.

Ні, це просто йому здалося. Насправді ця, старша, була геть не схожа на молодшу. Навіть на високих підборах вона не дотягувала зростом до його знайомої лікарки. Та й зачіска в неї була, як на нього, занадто коротка і монохромна.

І однак було в них щось спільне. Його роками натреноване око слідчого не могло цього не вловити. Але він не мав часу дошукуватись, що саме. Йому більше залежало на тому, щоб віднайти в погляді лікарки хоч крихту радості від його появи. І, здається, таки… знайшов.