Жити сьогодні - Лукащук Христина - Страница 27

Йшлося в ньому про ще не стару, активну ділову жінку, яка загубилася у вирі повсякденних турбот. Чоловік давно забув, що він мужчина, і живе за інерцією. Двоє дорослих дітей, яким начхати на батьків, аби ті справно давали кишенькові. Вершина кар’єри, до якої йшла все життя, – і нарешті посіла місце головного редактора. Вище просуватися кар’єрними східцями нема куди. Публічність, якої прагла, нудні презентації, втомливі ділові поїздки і щоденна остогидла кухня – це й усе, що мала та француженка у своїх сорок років. Одного разу до неї прийшов молодий темношкірий письменник-початківець. Несподівано між ними виникла несамовита пристрасть. Жінка перероджується. Вона сяє. Змінює гардероб. Вона чхає на все: на чоловіка, на дітей, на кар’єру. За деякий час темношкірий партнер знаходить собі юну дівчину. Жінка залишається сама ще й на грані психічного зриву. У фільмі її рятує давній друг, якому вона небайдужа, і відновлює в неї бажання жити. Та я добре, як ніхто більше, розуміла, що цей давній друг – вигадка режисера, аби фільм мав щасливий кінець. Найгірше те, що в реальному житті такий друг навряд чи з’явиться.

Статистика таких стосунків невтішна, тільки в одного відсотка таких пар буває щасливий кінець, але я вирішила ризикнути. Що я могла втратити? Все. Насамперед – віру в себе, свій спокій, рівновагу. Та це мене не спиняло. Бо я тоді вірила, що можу здобути значно більше – свою юність, свій втрачений шанс.

Найгірше я почувалась у товаристві його друзів. Молоді безтурботні юнаки, не обтяжені ні виробничими проблемами, ні дружинами, ні дітьми. Цмулять собі спокійненько пиво, похитуючи в такт музиці своїми патлатими головами. Найгірше почувалася поруч із їхніми подругами, в яких бездоганна молода шкіра на обличчі і великі пружні цицьки, не скуті станиками, що безсоромно світили настовбурченими сосками. З подругами, які оголювали своє й так оголене тіло, бо не мали чого соромитися – ні розтяжок, ні зморщок.

Я ж, дивлячись на них, наче під мікроскопом, бачила свої недоліки. Звичайно, я ретельно їх маскувала під професійно накладеним гримом, дорогою, а тому дієвою косметикою, добре продуманим гардеробом від модних дизайнерів. Та все це вимагало часу, грошей, зрештою, нервів. Ніхто й не здогадувався, яких зусиль мені коштує мій чудовий вигляд. Добивало те, що навіть удома не могла розслабитись. Я боялась, як досі, ходити по хаті в чому мати народила, аби зайвий раз не світити своїм не таким пружним, як у його подруг-однолітків, тілом, ховала свої груди в дорогі модельні станики, що надавали їм більш-менш гармонійної форми і зваби. Я вбирала довгий халат, аби він не бачив зморщеної шкіри над коліньми, яку жодними масажами й кремами не можна вирівняти.

Я стала нервова. Мої давні подруги бачили, що зі мною коїться, і тільки скрушно хитали головами, бо достукатися до мого здорового глузду було марно. Нарешті одного дня вони мало не силою виштовхали мене в туристичну подорож. Я з подивом усвідомила, що існують ще й інші чоловіки, які готові упадати за мною не тільки за те, що я доволі відома і фінансово незалежна жінка. Не за те, що можу робити ексклюзивні і божевільно дорогі подарунки, які не могли дозволити собі молодші люди. І тоді я подзвонила до нього, – вона нарешті глянула на непритомного чоловіка.

В її очах відбивались усі пережиті почуття, які ця жінка зуміла зберегти дотепер, – велетенська, безмежна ніжність, тиха повага і гордість.

– Подзвонила й попросила, поки я повернусь, покинути моє помешкання. Як же я здивувалася, коли навіть не почула від нього – «як, чому?». Сказав – «добре». В його голосі мені вчулося зітхання. Але, думаю, йому просто не хотілося пакувати своїх речей, адже він непогано в мене влаштувався – ні за що не платив, нічим не переймався.

4

Ангел нетерпляче чекав вечора. Він сподівався на візит літньої пані. Чимось вона йому сподобалася. Та найбільше імпонував її спокій. Спокійні люди зазвичай щасливі. А щасливі – приваблюють.

Жінка хотіла вночі посидіти з колишнім коханцем. Ангел хотів дослухати її розповідь. Сподівався знайти якусь зачіпку, щоб допомогти непритомному чоловікові. Він уже сам заплутався, кому вона має допомогти і що тут відбувається?

– А ти знаєш, що у вас, – дівча ні на мить не покидало лікарняної палати, – у вас значно менше часу, ніж ти розраховуєш?

Він витріщив на неї свої блакитні і геть втомлені очі.

– Так, у тебе залишилось лише дві ночі. Ця і наступна. Рівно до шостої години. – Дівчинка всміхнулась і підійшла до нього ближче.

Він розгублено на неї дивився й здивовано усвідомлював, що чомусь не сердиться на малу. Чи її крихітна постать його розчулювала, чи він починав розуміти, що хоч як крути – все має свій початок і кінець, який приходить не тоді, коли тобі хочеться, а коли так треба.

– А можна я все-таки скористаюся з твоєї пропозиції і сяду поруч, якщо ти, звісно, не передумав і не заперечуєш? – безтурботно проспівала мала нахаба і, зауваживши його ствердний жест, умостилася на підвіконні.

Вона сиділа так близько, що поли її жовтого дощовика, якого вона чомусь досі не зняла, торкалися широких рукавів його вбрання. На мить ангелове серце защеміло і сповнилося жалем, бо пригадав свого меншого друга, з яким іще так недавно вони сиділи на улюбленій хмарині, безтурботно метляючи ногами, насолоджувалися своєю близькістю.

– Скучив?

– Так.

Він уже не дивувався, що дівчинка читає його думки.

– Мені шкода, – стиха мовило дівча і схилило йому на плече свою біляву голівку з тугими кісками.

Хвиля ніжності і глибокого суму накрила великого ангела. Щось наче обірвалося в його серці і потекло теплою солоною сльозою по щоці.

Він боявся її змахнути, щоб не потривожити дівчинку. Здається, вона спала.

– Думаєш, ця пані тобі допоможе? – прозвучало просто в його голові. Він виразно бачив, що дівчинка не розтулила ні вуст, ні очей. Проте він був певен, що чує саме її.

– Надіюся, – так само подумки відповів він, розраховуючи, що вона його почує.

– Добре, бо вона ось-ось увійде сюди.

Так, вона його чула. Вони могли спілкуватися подумки. Що далі, то більше несподіваних відкриттів робив для себе ангел і дедалі менше вони його дивували. За цих кілька діб він, здається, постарів на кілька сторіч.

Щось незрозуміле коїлося в нього на серці. Щось незрозуміле турбувало його. Аби відволіктися, він вирішив запитати про щось не пов’язане з непритомним чоловіком, це додало б йому трохи позитиву й оптимізму.

– Так, думаю, в них усе буде добре. Вони обоє пройшли нелегкий шлях і зазнали втрат, проте залишилися собою. Думаю, вони на це заслужили, – пролунав у нього в голові голос дівчинки.

– Як ти здогадалася, що я запитую про симпатичну лікарку і слідчого? Адже це ти про них щойно говорила? – виявляється, його ще таки можна було здивувати.

– Так.

– Дякую.

– За що?

– Не знаю, але все одно дякую. Просто надзвичайно приємно, коли в когось щось виходить на добре.

– Тепер розумію, – сказала мала, і відчувалося, що вона подумки всміхнулася.

– Яке ти ще мале, – додала вона серйозно.

Вони принишкли. Ангелові дуже вже хотілося обійняти дівчинку, та він… соромився. Вона ж знала про це, і їй стало дуже приємно. Обоє почали уважно дослухатися до слів нової гості.

Слухаючи її розповідь, ангел розумів, що цей чоловік, можливо, і мав рацію. Можливо, він, ангел, учинив би так само. На той час рішення, що їх потребувала від нього ця немолода жінка, були для чоловіка непосильні. Він так і не наважився їх прийняти чи хоча б висловити. Звісно, цим він міг завдати нестерпного болю жінці, яка його любила. Але невже він не зробив для неї нічого доброго? Невже чоловічі й жіночі світи такі різні? Невже ангел так нічого і не збагне? Навчений негативним результатом минулої ночі, він боявся будь-яких запитань.

– Так, ти правильно мислиш. Нарешті ти дечого навчився. Якщо хтось робить для іншої людини добро – дарує віру в себе, у свої мрії, – він мусить нести за це відповідальність.