Жити сьогодні - Лукащук Христина - Страница 3

– Ось. Так, як ви й просили. Майже.

Вона цнотливо опустила очі і зашарілась. Видно було, що жінка не кокетує, що їй просто захотілося догодити цьому дивному молодикові.

Він, досі дивуючись зі зміни її настрою, простягнув руку за кавою.

– Скільки коштує така кава? – схаменувся він.

– Як і звичайна. Ще й на цукрі зекономила, – всміхнулася, і на її щоках з’явилися дві несміливі ямочки.

Так і є, він забув гаманець у старому піджаку. Гарячково себе обмацував, сподіваючись його таки знайти. По черзі запихав руку в кожну кишеню, намагаючись намацати бодай дріб’язок. Має ж у нього бути при собі хоча б кілька гривень. Зрештою, він безпорадно розвів руками, аж раптом на підлогу випав шматок паперу. Кинувся піднімати і завмер, мов укопаний. Дивився на нього, як на метеорит, а не аркуш, вирваний з блокнота. Нагнувся. Простягнув руку і його наче струмом вразило. Як він міг забути? Як він міг забути про цей дзвінок? Учора, вже пізно вночі, зателефонувала якась жінка і сказала, що його подруга просить якнайшвидше приїхати, бо їй необхідно йому сказати щось дуже важливе. А напередодні вона ходила до лікаря, принаймні казала, що мусить піти, бо недобре почувається, а ще за день перед тим – вони посварилися. Думав, що перемелеться і завтра вони помиряться, але ж ця його робота, презентація, клята виставка. Необхідно було як слід підготуватись, аби не підвести людей, з якими працював, – це ж справа всього його життя. Тому кілька останніх днів він практично жив у своїй майстерні, підписуючи, підправляючи, підчищаючи дрібні і, на перший погляд, непомітні ґанджі. Проте знав, що на презентацію прибудуть розмаїті фахівці і люди, які не подарують йому тих огріхів.

Насправді майстернею він називав стареньку батьківську хатину за містом, яку не хотів продавати, тому пристосував для роботи.

На змоклому клаптикові паперу був телефон, за яким він міг знайти свою подругу.

– У вас є… є у вас телефон? – затинаючись запитав він, уперше в житті шкодуючи, що не має, як усі нормальні люди, мобільного телефону. – Я можу від вас подзвонити? Мені дуже потрібно. А я за все розрахуюся, пізніше… Завтра, ні, ще сьогодні. Ввечері. До котрої ви працюєте?

Жінка трохи здивовано, проте мовчки, виставила телефонний апарат з-під ляди і підсунула до нього. Руки тремтіли, й він ніяк не міг потрапити пальцем у потрібну дірочку.

– Дозвольте, – вона обійшла прилавок, взяла з рук папірець і цифра за цифрою набрала номер. Пішли довгі гудки. Добре, хоч не зайнято. Простягла йому трубку: – Говоріть.

– Алло, люба, це ти? Так? Слава Богу! Я їду до тебе! Ні, не потрібно? Все добре? Ти можеш зачекати? Ти маєш мені щось сказати? Важливе? Страшенно? Не кажи мені зараз нічого. Я дуже погано тебе чую. Я скоро сам приїду, моє серденько. Я… пробач мені, забудь усе, що я тобі казав. Я теж хочу сказати тобі щось дуже важливе, голубонько моя. Цілую, бережи себе… – Він опустив важіль і так стояв із повислою в руці телефонною трубкою, нічого довкола себе не помічаючи. Ні того, що його кава вже давно охолола, ні того, що з телефонної трубки лунали короткі гудки, ні того, що жінка за прилавком втирає дрібні сльози розчулення, бо їй за життя ніхто таких слів не казав. Навіть по телефону.

2

Він мчав, не збавляючи швидкості ось уже півгодини. Судомно вчепившись у кермо, чоловік пильно стежив за дорогою. Поки не вдасться виїхати на асфальт, потрібно вважати на вибоїни і баюри, аби не лишити в них колеса. Дощ начебто вщух, але все одно мжичило. Волога налипала на лобове шкло, непомітно й підступно, вкриваючи його невидимою плівкою. Він увімкнув двірники, але стало ще гірше – в бачку закінчилася вода, що мала б змити той бруд. Шкло було каламутне і з розводами.

Аж ось і асфальт. Можливо, варто все-таки подумати над пропозицією менеджера й придбати собі майстерню, хай і на окраїні міста, але з нормальним під’їздом, і купити собі цей триклятий мобільник. Але тоді йому доведеться безконечно приймати гостей і відповідати на дзвінки. Зараз це робить його менеджер, але ж, зрештою, за це він йому і платить. Ще й, до речі, не мало.

Залишалося трохи більше тридцяти кілометрів. Треба постаратися якнайшвидше відбути презентацію та відкараскатися від надокучливих журналістів і псевдодрузів, спраглих фуршету й обіймів із ним перед камерами. А де ж були всі, коли він лише починав? Де були його, так звані, друзі, коли потребував підтримки, доброго слова, мовчазної віри, зрештою? Де були журналісти, коли хотів поділитися своїми пошуками та відкриттями зі світом? Ет, це все тепер не має жодного значення. Важливо те, що він вистояв. Тепер його всюди запрошують, усі шукають з ним нагоди зустрітися. Тепер тон розмов і напрямок думок задає він. І саме його цитують у розмаїтих журналах. З ним радяться і панькаються. Та про це теж не варто згадувати. Бо в нього є вона.

Він це зрозумів лишень сьогодні. Раптово, несподівано, спонтанно. За стільки років поруч. Його осяяло, що без неї нічого не має значення. Так, вони повинні одружитися. Негайно. І він має сказати про це перший. І скаже. Сьогодні ж. Не відкладаючи більше ні на день.

Як же він за нею скучив! Він на весь зріст потягнувся за кермом, як це лише дозволяло зробити водійське сидіння, і відчув майже фізичну її присутність. Як же він скучив за її розкішним каштановим волоссям, яке важким жмутком збирала на потилиці? Як любив розв’язувати стрічку й дивитись, як розсипається воно по плечах темно-кавовими пасмами. Любив зануритися в нього обличчям і вдихати рідні оксамитові запахи коханої жінки.

Він мрійливо заплющив очі й на повні груди вдихнув невидимий запах.

3

…Сьогодні в них був вихідний.

Із самого дитинства вони завжди були разом. Гуляли, бавилися, бешкетували. Разом відповідали за свої вчинки. Навіть нудьгували разом. Усі вже так звикли до їхньої дружби, що дивувалися, бачачи поодинці. Тепер вони повиростали і кожен мав власні обов’язки. Та, знаючи їхню взаємну прив’язаність, їх взяли в один відділ. Навіть відпустки вони брали в один час, задовго їх плануючи. Роботу свою любили, проте більше їм подобалося відпочивати.

Вихідні належали тільки їм. Ніхто й ніколи не контролював їх. Ніхто не знав, де вони пропадають, що роблять, про що розмовляють. Ніхто й ніколи не здогадувався, що насправді найбільшою радістю для них є спостерігати за людьми.

Вони зручно вмощувалися на завчасно облюбованій хмарині, звісивши ноги і попідкладавши під підборіддя кулаки, й заворожено роздивлялися дивний і не завжди зрозумілий світ.

Вони мали безмежні можливості. Ну, майже-майже безмежні. І насправді могли дуже багато. Спочатку вони роздивлялися з великої відстані землю так, що вона здавалась їм завбільшки з голубине яйце, далі – як футбольний м’яч. Потім вона скидалася на картинку зі супутника. Все ж дуже просто. Згодом вони бачили її, наче з літака. І тоді починалося найцікавіше. Милуватися земними краєвидами вони могли багато годин поспіль. Одного разу, захопившись, нерухомо пролежали всю свою відпустку. І не пошкодували. Ще кілька днів потому їм увижалися гори, оповиті серпанком туманів, гарячо-червоні, розпалені сонцем долини, вкутані, мов у шаль, у фіолет дивовижних тіней. Увижалися заплетені в коси землі темно-сині, аж чорні, стрічки річок. Увижались озера, на дні яких спочивали втоплені, пильновані днем, сни. Ввижалися ліси, які стояли на сторожі людських мрій, і все це в неймовірних, розмаїтих барвах, підсвічених сонцем з усіх можливих і неможливих ракурсів. У різну пору дня одне й те ж місце могло до невпізнаваності змінюватися багатством світла і тіней. Як же вони розуміли імпресіоністів, симпатією до яких перейнялися відразу після першого знайомства!

Можливо, саме завдяки цим художникам і відкрили для себе чар споглядання й можливість бачити те, повз що звичні люди проходять, не помічаючи. Вони навіть міркували, чи Моне часом не один із них. Але, хоч як до нього придивлялися – жодних натяків на крила. Він, напевне, не ангел, вирішили тоді вони, але й далі вивчали його достоту божественні пейзажі.