Жити сьогодні - Лукащук Христина - Страница 33

За якийсь час я її навіть братика мого до себе взяти впросила, та не було вже його живого. Спізнилися.

Довго я відійти не могла від звістки страшної. А тітка, наче й розуміти мене почала. То слово добре скаже, то по голові так, ненавмисно, погладить. Аж сльози на очі наверталися від уваги такої. Тітка серйозно за мене взялась. Піаніно своє настроїла. Вчити мене почала. В школу художню мене віддала – книжки із мистецтва з антресолей подіставала.

Одна репродукція найбільше мені запам’яталася, Фелісьєна Ропса «Любові і ненависті навпіл», датована близько 1878 роком. На ній зображено клубок із переплетених тіл. Оголених тіл чоловіка і жінки. Їхніх лиць не видно – вони притулені одне до одного в пристрасному поцілунку. Видно тільки лисувате тім’я чоловіка, який буквально вчепився розчепіреною долонею в довге, розкидане по ліжку волосся жінки. Його м’язисте тіло напружене в нелюдських зусиллях завоювати, підкорити собі жіноче жагуче тіло. Вона не обм’якла безвільно в обіймах, а обома ногами притуляє його, неначе хоче ввігнати в себе. Пальцями лівої руки вона вчепилась йому в спину, правою ж підсвідомо стискає простирадло, наче шукає порятунку від спраглого любові чоловіка. Вони обоє несамовиті й оскаженілі у своєму бажанні. І… відверто самотні у своїй плотській люті.

Хоч скільки б розглядала цю репродукцію, в мене ніколи не виникало відчуття, що я підглядаю чи своєю присутністю тривожу героїв твору. Ні підлітком, ні зараз, коли стала зрілою жінкою. Мені завжди ввижалося, що то я… там.

Раптом вона замовкла. Її очі зволожилися і часто закліпали. Мабуть, щоб не дозволити впасти непроханій сльозі.

3

– Я її згодом у майстерні у свого… коханого побачила… Як він? – не стрималася, в очах – тремтіння полохливе.

– Прошу вас, відведіть мене до нього. Я більше не можу бути так близько і не бачити його. Ви ж мене не затримуватимете?

– Гаразд, але він не приходить до тями…

Вона вже стояла коло дверей і чекала, поки лікарка вийде з-за столу і проведе її до нього.

У палаті вона не розгубилася, відразу кинулася до нього.

– Любий, коханий… – вона стояла коло нього і боялась торкнутися, аби не порушити трубочок, що звідусіль стирчали навколо нього. Її серце, її душа билися об те медичне начиння, мов птаха об ґратки клітки. Вона нарешті наважилася взяти його долоню. Стільки було ніжності, відчаю і відданості в тому жесті, що лікарка мимоволі повірила, що він зараз розплющить очі, усміхнеться й кволо, ледь чутно скаже: «Привіт, люба, не хвилюйся, в мене все буде добре». Та чоловік й далі був нерухомий.

– Я маю так багато тобі сказати, ми так давно з тобою не бачилися. Кілька тижнів, а здається, що вічність.

Сльози нестримно котилися з її очей. Його рука, ніжно затиснута в її долонях, стала геть мокра.

– Ми так по-дурному поводилися. Я не повинна була ображатися на твої слова. Якщо чесно, я вже й не пам’ятаю, чому ми посварилися. Та це вже не має значення, правда, любий?

Вона говорила так щиро і переконливо, наче вірила, що він її чує.

У лікарки на очах затремтіли сльози.

4

Ангел схвильовано завовтузився на підвіконні.

– Ми можемо їй якось допомогти? – в голосі надія.

– Ні.

– Ти впевнена?

– Так.

– А хтось інший може?

– Ні.

– Цього не може бути, – він відмовлявся вірити, що в нього немає шансів.

Щойно вона увійшла, він зрозумів – сталось те, чого він чекав. Це була вона. Але він не знав, що буде далі і чи встигне він до визначеної години щось змінити. Похолов. У нього, а отже, в непритомного чоловіка, залишалось якихось кільканадцять хвилин.

5

– Коли я тебе зустріла, – не звертаючи уваги на сльози, говорила жінка, – то так мало могла тобі сказати. Я взагалі звикла мовчати. Ніколи не думала, що колись з’явиться той, хто захоче мене почути. Я злякалась, пробач. Те, що я тікала, відмовчувалася, – це від радості, яку хотіла приховати. Від тебе, від себе, від усіх. Аби не забрали. Пробач.

Та коли я зрозуміла, що ти все одно вмієш чути, незалежно від того кажу я щось чи ні, я… обімліла. Ти вмів слухати очима, ти слухав подихом, слухав дотиком своїх долонь. Ти слухав тілом. І ти слухав тіло. Моє.

Я не знала радості мовчання. Не знала радості притулених до скроні вуст. І мирного, мов у дитини, сопіння на плечі.

Тіло моє не знало ніжності до зустрічі з тобою. Невинної і пристрасної водночас. Я не знала радості сліз і п’янкої втоми від кохання. Я не знала, що мене… можна любити. Палко, віддано і щиро. Що можна пестити й голубити мої долоні. Що заціловувати можна стопи моїх ніг. Що можна насолоджуватися запахом мого лона. Що…

– Коханий, я маю дещо тобі сказати, – вона обережно, аби жодного дротика не зачепити, підняла його руку…

Мало не скрикнула лікарка.

Мало не зістрибнув з підвіконня ангел.

…але не підняла її високо, а притулила собі до живота.

– У нас буде дитина – ось що я хотіла тобі сказати по телефону того дня, коли ти… – і вона затнулась.

Сльози заважали їй говорити. Вона схлипувала дедалі голосніше. Складалося враження, що зараз розридається. Та вона, кілька разів глибоко вдихнувши, продовжувала:

– Але ж і ти мав мені щось сказати… Я знаю. Ти казав, що приїдеш і скажеш. Я хочу знати. Неодмінно… Не мовчи. Прошу тебе, не мовчи…

– Я кохаю тебе. Ти – найкраще, що було в моєму житті. Я хотів попросити, щоб ти вийшла за мене заміж. Ти ж згодна, скажи? – на безкровних устах – утомлений усміх.

Ніхто, крім меншого ангела, який буквально прикипів поглядом до шибки, спершу нічого не збагнув. Він єдиний, хто так добре знав свого друга, аби здогадатися, що той пожертвує всім заради… заради кохання.

6

– Я добре вчинив? – ледь чутно прошепотів чоловік, який ось уже кілька хвилин як опритомнів. Цього питання ніхто не почув, окрім маленької дівчинки з русявим волоссячком, заплетеним у дві тугі кіски, і з велетенськими, вологими від дощу, проникливими очима. На кінчику кожної кіски були геть змоклі блакитні паперові квітки, що дуже пасували до її жовтого, мов яєчний жовток, дощовика і таких само жовтих, тільки в дрібну синю цяточку, гумачків.

– Так, але це все-таки марно.

– Чому?

– Ти спізнився.

Дівча вказувало поглядом на годинник, стрілки на якому вже зайшли далеко за дванадцяту ночі.

– Та я все одно пишаюся тобою.

– Спасибі, я теж встиг тебе полюбити…

Це були останні слова ангела, який знайшов свій притулок у тлінному тілі цього, начебто такого ж, як усі, чоловіка.