Жити сьогодні - Лукащук Христина - Страница 8

Варто постояти в цьому приймальному відділенні години зо три і побачити все це на власні очі, щоб розуміти, чому нема співчуття в очах людей у білих халатах. Зрозуміти криві, цинічні посмішки на обличчях хірургів після другої доби каторжної праці. Зрозумієш, чому на тебе, що сам, без сторонньої допомоги, стоїть на двох ногах і здатен розмовляти, ніхто не звертає жодної уваги, і що навіть вищі сили безпорадні перед чиновницькою байдужістю. Зрозумієш і не ображатимешся, що дівчина з почервонілими від холоду щоками, бо перший поверх не опалюється, вчетверте не чує твого запитання, а пробує дати собі раду між трьома телефонами, що розриваються.

Слідчий навіть був радий, що вона не чує його по-зрадницькому ламкого, наче в юності, голосу, коли він запитує про лікарку з каретки «швидкої допомоги». Тому він обережно відчиняє двері, за склом яких сидить замордована дзвінками, викликами, запитаннями-відповідями дівчина, простягає до неї розгорнуте посвідчення і поволі, аби не злякати, робить чергову спробу поставити своє запитання, тепер уже рівним й упевненим голосом. Ця бліда дівчина із запаленими щоками в старій хутряній безрукавці поверх білого халата і, як він зараз бачить, у теплих повстяних, певно ще бабусиних, чоботах, замість роздратування, яке от-от готове було виплеснутися, викликає в нього повагу. Його власні сентименти здаються йому тепер недоречними.

– То де я можу знайти лікарку, що прибула сюди з постраждалим в автокатастрофі?

– А-а, ви про того архітектора, що так і не потрапив на свою презентацію? – хвильку подумавши, запитала дівчина, сяйнувши білозубою усмішкою.

– Так, саме про нього, але ж, на Бога, як ви в такому гаморі і в цьому нескінченному потоці пацієнтів можете про це пам’ятати? – щиро здивувався слідчий й трохи аж позадкував.

Дівчину потішила його реакція і, розохочена неприхованою зацікавленістю доволі приємного чоловіка, всім корпусом повернулася до нього й охоче почала пояснювати, що в неї хороша пам’ять на обличчя і що лице того пацієнта не можна було не запам’ятати. Зрештою, саме тому вона й витримує цей холод, гамір і гармидер.

– Не зрозумів, – знову здивувався слідчий, хоч уважав себе доволі метикованим, він завжди все схоплював на льоту і розумів усе з півслова.

Зніяковіння цього вольового чоловіка суттєво покращило дівчині настрій. Вона розреготалася. Її сміх був щирий, невинний і такий чіпкий, що за мить він теж почав усміхатися.

– Що ж тут не зрозуміло? До нас потрапляє чимало молодих чоловіків. Тут, у лікарні, відразу видно – одинаки це чи в них хтось є. Якщо ніхто не приходить провідувати, отже – одинаки. Берешся за нього і методично, крок за кроком, прив’язуєш до себе. Змінюєш йому білизну, голиш…

– Хіба це не обов’язки медсестер? – здивовано поцікавився чоловік.

– Атож, це обов’язки медсестер, – саркастично мовила дівчина. – Тільки ці обов’язки неоплачувані.

– Отже, ви це робите з доброї волі? Попри непристойно мізерну зарплатню?

– Виходить, що так. І їсти з дому приносимо, і шкарпетки перемо, іноді книжки купуємо, журнали. Часом – усе марно, але часом – нам щастить… Бачите, – вказала рукою на крісло. – Тут донедавна працювала моя колега. Їй пощастило, вона знайшла те, чого шукала і хутенько покинула це пекло. Тепер їй заміни не можуть знайти. Тому я працюю за двох.

– Так, справді пекло, – чоловік пошкріб потилицю, здивований такими одкровеннями. – А як же кохання? Невже можна встигнути так швидко закохатися? – він і сам не чекав від себе такого запитання.

– Яке кохання? Просто удвох краще, ніж поодинці. Самотність – це дуже страшно. А закохатися… Думаю, закохатися можна досить швидко, – серйозно відповіла вона. – Вам на четвертий поверх, другі двері ліворуч коридором у реанімаційне відділення. Ваша знайома лікарка днює і ночує біля цього чоловіка. То куди ж мені, медсестрі, з нею змагатися? Жодних шансів.

Щось неприємно кольнуло йому біля серця. Що це? Не може бути. В нього цілком здорове серце. Він весь час перевіряється, займається спортом і щодня пропливає кілометр у басейні.

«Ревнощі», – подумав він і всміхнувся.

Відчув, як його серце починає оживати. Не чекаючи ліфта, пішки пішов на четвертий поверх. Одразу забув про дівчину з реєстратури, яка довго ще проводжала поглядом цього вже давно не юнака з сяйливим поглядом. «Закохався», – вирішила вона і підняла слухавку надокучливого телефону.

– Реєстратура, слухаю…

У палаті, в яку його скерувала дівчина, крім хворого, під’єднаного до безлічі апаратів, нікого не було. Десятки трубок, трубочок, шлангів входили в його тіло і виходили з нього, прикриті простирадлом. Крива на моніторі ритмічно блимала, все працювало злагоджено.

Він підійшов ближче до ліжка. Неприродна блідість шкіри вразила його дужче за всі ті дроти. Чоловік, якого він уперше побачив закривавленим, з головою, безвольно звішеною з керма, лежав тепер ідеально рівно і був абсолютно чистий. Жодної плямки крові. Здавалося, що і в його венах теж немає крові. Чи кров у нього не така, як у решти людей. «Навіть, якщо ти голубої крові, чоловіче, все одно – мусиш вижити», – мовив про себе слідчий і вийшов з палати.

– Що ви тут робите? Хто дозволив вам сюди ввійти? Негайно покиньте це приміщення! Це реанімаційна, а не зоопарк. Куди тільки дивиться охорона? – все це, безсумнівно, було мовлено на його адресу ще й так гнівливо та обурено, аж він розгубився. Обернувшись на голос, він застиг, мов укопаний.

Перед ним була вона. Втомлена, з червоними від безсоння очима, з посірілою від нестачі кисню шкірою, з тугою школярською рудою кіскою, без косметики, вороже налаштована до кожного, хто наважиться вторгнутися в її володіння, і – прекрасна.

– А, це ви, – байдуже промовила вона. – Добре, що прийшли. Я хотіла сама вам подзвонити, та десь загубила візитку. Дуже добре, що прийшли, – ще раз повторила вона і в її голосі відчувалася полегкість.

– Чим я можу допомогти? – ввічливо, щосили намагаючись демонструвати байдужість. Проте голос раптом перестав слухатися. В його низькому, занадто низькому голосі, всупереч його волі і зусиллям, з’явилися душевні нотки. Аж самому за себе стало незручно. Перед ним жінка – виснажена безсонними ночами, нав’язливим почуттям провини, незрозумілої жертовності, яка межує зі самознищенням. У них тут, у бюджетній лікарні, як на фронті. І раптом – він, мов Пилип із конопель, зі своєю телячою ніжністю. Так недоречно. Здається, він аж зашарівся, а над верхньою губою виступили краплинки поту. Повторив запитання, проте цього разу воно пролунало якось іще душевніше:

– Що я можу для вас зробити?

Вона стояла, схрестивши руки на грудях, – поза, якою підсвідомо захищаються від навколишнього світу, – і замислено дивилась у вікно. Клініка стояла на пагорбі, і перед ними відкривався розкішний краєвид. Околиці міста, за вікном, наче море, простиралися безкраї луги, що на обрії стрічалися з небом. Смарагдове зілля і тремтлива блакить неба вабили, аж хотілося злетіти. Вона відпускала свій погляд, а може, й свою втомлену душу, і ось так, витаючи в небесах, розправляла свої крила і… відпочивала.

Зрозумів, радше відчув, що її нема, вона десь там, у незнаному польоті, її не варто турбувати, аби не сполохати. Він також усвідомив, що готовий стерегти її спокій стільки, скільки їй буде потрібно. Тому він просто мовчки чекав.

Несподівано вона струснула головою, наче проганяючи від себе надокучливу думку, і поглянула на нього трохи відсутнім поглядом. І в тому погляді, він був упевнений, промайнуло задоволення. Хотілось би вірити – задоволення від його присутності. Від того поруху злетіла з голови блакитна стрічка, якою була перехоплена її школярська кіска. Рудими пасмами розлилося по плечах волосся. Сонячні промені, що поволі зникали за обрієм, купалися в ньому, поширюючи руде з мідним відливом сяйво. Те сяйво розлилося коридором і вилилося крізь відчинене вікно. Лилося, затоплюючи луки, плавно, безпечно пливло до горизонту. Повітря навколо стало золотаво-медовим і з’явився легкий запах солоду. І лише втягнувши носом запах, що струменів від неї та з золотого надвечір’я, він зрозумів, що ще один день добігає кінця. Хоч як би він намагався розтягнути робочий день, все одно доведеться повертатися додому. В помешкання, де після загибелі дружини його ніхто вже не чекає.