Жінка його мрії - Ульяненко Олесь - Страница 20

– Тиждень не бачив. Він навіть на похорон матері не з’явився.

– Він був тут. Це помешкання вам знайоме? - лейтенант усміхнувся, прогнувши шию.

– Ні. Я не пам’ятаю тих місць, де ніколи не був.

– Непрофесійна щось у вас останнім часом пам’ять, майоре, - лейтенант взяв папери і полистав. - Це помешкання капітана Величка. Ага, того самого. У вашого сина з капітаном були, так би мовити, нетрадиційні зв’язки.

– Не моє діло, чим займається син.

– А може, займався? Хто знає, - позіхнув напарник.

– Дивно якось у вас все виходить, майоре, - потягнув лейтенант, але тут на обличчя йому лягла тінь, усупереч натренованій волі і всякому такому.

Нічний купол зашкрябало щось, потім настирливо зашурхотіло, так, як птахи б’ються крилами об скло, коли потрапляють у пастку. Майору зробилося сумно, видно було неозброєним оком, що вся його величність зникла; майор прислухався з виглядом знавця. Несподівано скло даху тріснуло і просипалося на голови людям. За осколками чорними стрілами, з щурячим писком, влетіли птахи. Птахів було дуже багато, і, можливо, це одна з причин, що ніхто не міг їх розрізнити. Птахи кричали злими і плакучими голосами. Всі стояли, і ніхто не міг поворушитися. Нарешті один, найнахабніший зі зграї, птах ухопив дзьобом кульок з рук Кості, і пернаті щезли так швидко, як і з’явилися. Годиною пізніше вони ставили собі одне питання: що це?

Відтоді, коли він вийшов на підтоплений сніг, його не полишала одна думка: що хтось або щось втручається в його життя. Це лякало майора. Наче релігійні дитячі жахи накинулися на нього з закапелків минулого. Хай там що, а він більше нічого такого не дозволить. Його водій лише повернув голову, понюхав повітря і запитав:

– Щось трапилося?

– Вони найшли руку Руслана.

– Оце тобі. А де сам Руслан?

– Маю надію, що живий, - сказав майор з виглядом людини, яка думає про що завгодно, але не про синову руку.

– Куди їдемо?

– До Магріба.

– В пітушатню?

– Саме туди.

Майор добре знав про походеньки сина. Тому нічому не дивувався, не мав жодних сумнівів, що якась капость могла трапитися з Русланом. А ось з ним цього ніколи трапитися не могло. Він одного не розумів: якого біса його занесло до цього голубого кубла, до цього терміта, з яйцевидною головою, на чудернацьке прізвисько Магріб. Магріб покрутив маленькою голівкою, залупав швидко очима і сховався за прилавок. Водій спробував спіймати товстуна за коміра, але той сховався швидко і побіг на чотирьох уздовж стійки, тримаючи в зубах газету.

– Що це з ним? - здивувався майор і поважно пішов крихітною кав’ярнею, освітленою неправдоподібно синім кольором.

Нарешті Магріб зупинився і сів, важко отираючи піт. Не кажучи жодного слова, товстун тицьнув майору журнал, мокрий від слини.

– І що це? - запитав майор.

Водій ще не полишав надії витягнути Магріба за комір.

– Що це? - вже роздратовано повторив майор.

Тоді Магріб ухопив журнал назад, полистав і прочитав. А читав він десь таке, що один чоловік захопив у заручники двох охоронців, гвалтував і катував тиждень, а потім викинув з балкона. Подробиць ніяких, але всі подробиці були в очах Магріба.

– Ну, і це все? - майор пошукав очима, де сісти.

Водій чекав наказу, пересвідчившись, що ніколи він не вгадає, що у майора на думці. Магріб рвав журнал, а майор стояв і відчував, як у немічному тілі, на порозі старості, токами тече життя. Він сказав:

– Пішли звідси.

Потім знову була дорога і ніч, така безконечна. І дорога, і ніч нагадували йому про самотність життя. В феєрверках вогнів - білих та синіх, - під нудне вжикання музики він почав думати про Ладу. Лада не хотіла народжувати. Коли завагітніла, зробилася прозорою, наче невидимка. Кволість рухів, сповільненість вимови, сомнамбуліч-на розгубленість, швидше, нагадували передсмертну агонію. Саме так. Вона сиділа на розхитаному віденському стільці, поклавши руки на опуклий живіт, що був якийсь гострий. Швидше, нагадував узбецьку диню. І найпротивніше було те, що вона була ніяка. Від того навіть смерділо. Саме з цим незвичним запахом, фантомом запаху, майор жив, відколи на світ з’явився син. Запах цей періодично зникав, потім знову з’являвся. Подовгу висів разом з її парфумами. Майор підвів голову, бо зловив на собі погляд водія, і в очах кожного була одна й та ж думка: старість поволі все ставить на свої місця. І водій сказав, відкриваючи дверцята авто:

– І як воно виходить? Ти живеш, а потім починаєш мріяти про смерть. Ось так: закрити очі і не прокинутися. Все воно вчасно приходить: втома і думки про смерть. Але не сама смерть.

– Да-м... На це довго чекати, а коли звикаєш до життя - бац! І все.

І тут майор побачив того дженджикуватого лейтенанта. Він, той схожий на блазня лейтенант, заважав. Той тримався за ручку дверцят і усміхався.

– Підкинете, майоре?

– Я можу тебе підкинути, - сказав водій. - Підкинути і не впіймати.

– Розумний.

– Еге ж.

Майор зупинив водія. Жест його був якраз таким, що уособлював силу і впевненість накопиченого досвіду не одного покоління державного чиновництва. Раніш від такого жесту брало морозом. Але на лейтенанта це не подіяло. Він стояв надто близько до майора, і це його дратувало: солодкий запах вгодованого і заможного чоловіка.

– У мене є ордер на обшук вашого помешкання, - лейтенант помахав папірцем. - Тільки-но підписаний.

– Ага. А до чого тут мій автомобіль? Метро не працює?

– Для Магріба - точно, - лейтенант сховав папірця, додав: - Давайте поговоримо і... домовимося... Про щось більше... чи менше, У всякому разі, я не хочу лаятися.

Майор дістав сигару, відчинив дверцята і запросив лейтенанта сідати.

– А що з тим пєдіком?

– Повісився. Чи повісили. Але це поки що не має до моєї розмови ніякого відношення, - сказав лейтенант.

– А що, демократи не люблять голубих? - хихикнув водій.

– Поїхали, - сказав майор.

– Це інша справа, - згодився добродушно водій.

Лейтенант пригнув голову так, начебто щось побачив на тому кінці вулиці, але майор здогадався, що його здивувала переміна погоди; саме це якраз об’єднало їхні думки.

– Погода, - сказав лейтенант. - Клята погода. Змінюється ледь не кожної хвилини.

– Як і події.

Машина рушила. Смуга траси з погаслими ліхтарями. Лейтенант витягнув фотографії і попросив водія включити світло. Майор взяв і швидко переглянув.

– Вам це про щось говорить?

Майор знову переглянув, так, начебто хотів більше впевнити у своїй правоті лейтенанта, а не тому, що їх не розгледів.

– Ні. Це Лада. Моя дружина. А цю я не знаю, - сказав він.

– Годиться. Але у мене є інформація, що це не ваша дружина, - лейтенант пошукав сигарети, але, напевне, згадав, що покинув курити. - Вірніше, не ваша дружина похована.

– Дивно, - майор був спокійний. - В такому разі ви можете обшукати моє помешкання. Але прохання: зробіть це сам. Не...

– Добре... Я вам довіряю... А зараз висадіть мене ось там, - і він вказав на самотній ліхтар. Ніхто не здивувався, але дорога знову їх привела майже впритул до кав’ярні для голубих. Тільки водій сказав:

– А це тут така завжди чудасія. Їдеш в інший бік, а потрапляєш знову сюди.

Лейтенанту напівпорожня зала нагадувала післяноворічну гулянку. Ртутними плямами бігало світло. Не вистачало серпантину, перекинутих пляшок, блювотини, презервативів і ще чогось. Лейтенант не відривав бокового погляду від вікна. Дійсно, стояв туман. Нічого, - подумав, - людина завжди хоче до чогось дотягнутися і долучитися. Потім він перевів погляд і зустрів десятки нерухомих пар очей. Очі дивилися на нього, і в них стояв тупий страх. Такий жах буває, коли людина напевне знає, що відступати нікуди: позаду бетонна стіна, попереду безодня. І ніякого виходу. Лейтенант обігнув стійку, але погляди лишилися нерухомими. Магріб сидів навшпиньках. Тіло підвисало, ледь торкаючись пальцями підлоги. В руках журнал. Шию перетягувала гітарна струна, одним кінцем зачеплена за дверцята шафи, що позаду.