Жінка його мрії - Ульяненко Олесь - Страница 4

Сонце запало у чорні капкани дворів, Лада сиділа і гортала глянсований часопис, а він несподівано запитав її, сам лякаючись свого тихого, з упевненими інтонаціями голосу:

– А хто по нас прийде?

По тому, як Лада скинула свої світлі, з каштановою міддю, брови, зблиснувши чистими очима, він здогадався, що вона прекрасно зрозуміла його запитання, і зрозуміла раніше, ніж він усвідомив те, що сам сказав. Вона усміхнулася зовсім упевнено, і він потім пронесе цю її упевненість, як заразу, через усе життя.

– Поїхали зі мною, - сказала вона. - Поїхали, поїхали! - затараторила щасливим, майже дитячим голосом.

Тут Дніпро розкривав свою свинцеву над незмінним металевим небом горлянку: червоні дахи п’яти- і чотириповерхових дач лежали під сліпучим білим сонцем лускою, крилом неправдоподібно, але правдиво все ж таки, підрізаючи берег, кожного року раз за разом поглинаючи навколишні землі і піски. Вони стояли на білому двомісному катері, затуляючи долонями очі від сонця, спостерігаючи, як стрімко наближається берег. Щось у цьому було об’єднуюче і спільне: нахилені вперед тіла, підняті руки. А коли вони приставали до причалу з самотнім на розкладному стільцеві стариганом, що визирав якесь диво у бінокль, сонце ховалося за вилуплений, побитий каверною завод на тому березі, вони провалилися в малинові теплі памороки. У нього пішла гусячим сипом шкіра. Йому здавалося, що зараз усе закінчиться; він боявся повторити слово "життя", але десь у глибині саме це і пищало: провалиться і не повернеться місто, з’єднане розірваною аортою харківського мосту, з противно вжикаючими, наче оси над роздавленим плодом, стрілами поїздів метро, саме розвернуте до противного місто, посипане білими грифелями будинків. Він навіть заплющив очі і бачив морок, один лише морок. Він навіть не відчував поруч гарячого, з легким і збуджуючим тремтінням тіла Лади. А коли відкрив очі, то побачив перед собою кільця, завитки посипаних золотистим піском вуличок, блюдця площ, неприступні будинки, облиті рожевою фарбою заходу. І в нього затерпло у горлянці. Зараз з нею було зручно, але, як психолог, він зрозумів, що саме зараз вона є володаркою становища. Але ніяк не міг передбачити, що це так надовго. А тоді: "У неї немає нічого невротичного", - задоволено вирішив він, порівнюючи з тими сцикливими студентками, що залюбки після першої ж зустрічі демонстрували всі свої сексуальні здібності. А тому на зелений, з мідними прорізами гравій він ступив з виглядом першовідкривача.

– Це там, - показала Лада, і в її словах нічого не було загадкового.

З цього моменту, глянувши на бетонний причал, розквітчаний графіті, він зрозумів, що Лада для нього вартує більше, ніж та жінка, з якою просто кохаєшся, просто трахаєшся, просто говориш, не добираючи слів; вона є провідним маяком у якесь інше, наступне життя, і зараз вони проходять той складний і вузький прохід. Саме так він тоді думав. Інакше не могло бути. Все навколо: будинки, дерева, вулиці, собаки - було занадто спокійним. Аж занадто. Почалося інше життя. І він зрозумів і сприйняв це як належне. Як чергове підвищення по роботі. І він наповнювався тишею, як жінки наповнюються за ніч коханням і спермою і робляться далекими, наче білий метелик на синьому небі - нерухомими та загадковими. Шикарний вигляд дачі її батька нічим його не здивував; він навіть не встиг подумати, що років їй сімнадцять, не більше, хоча голова працювала чітко: її голова знала, чого бажала. Її бажання були на першому місці, але якимось дивом вони сполучалися з її мозком. Він навіть бачив її сині спалахи. Вони знову пили, і він сп’янів. Від недавнього сексуального збудження не лишилося і сліду, а був тягучий алкогольний настрій, коли допиваєш потроху, а нічого не змінюється, протікає повз зіниці, і навіть ліньки простягнути руку. Лада умостилася на канапі, підтиснувши ноги, з важким стаканом у руках і поволі пила, здавалося, байдужа до всього, але так вона збиралася з думками, наче кобра, готова стрибнути або виплюнути свою отруту, а потім уже заспокоїтися. Десь у глибині він це розумів. Потім, рвучко вихиливши віскі, вона встала, потягнулася, напнувши під зеленим светром тугі груди, і підійшла до вікна. Сонце окреслило чорним малюнком місто. Настрій у нього з байдужого взагалі погіршився. На зубах - наче хто насипав піску.

– Ходімо, - мило і тихо, муркаючим голосом сказала вона, і тут на нього накотила гумова хвиля жаху: йому на мить видалося, що у Лади на обличчі зникли прищі. Так, коли вона ступила на брунатну доріжку останнього сонячного світла. Вона взяла його м’якою теплою рукою за пальці і повела. Він намагався не дивитися на її обличчя і все скоса поглядав, але вона це відчувала, може, щось розуміла або сприймала зовсім інакше. Професійна звичка несподівано почала брати гору. Груди його стало наповнювати дурнувате відчуття вибраності, хоча знав, що це не так, зовсім по-інакшому зараз повинно бути, але він здогадався, що щось інше відтягує останню мить, останній поріг, що дозволить їм без страху зупинитися одне перед одним. Від такого відкриття він запав у ще більшу порожнечу.

– Куди ми йдемо? - нарешті запитав він.

– Туди, де ти отримаєш свої відповіді, - сказала вона.

– Ти певна? - запитав він.

– Тоді так і лишиться, - спокійно сказала вона і потягнула його за руку.

Спочатку йому спало на думку, що Лада сіла на поручні перепочити. Захід накривав мідним шатром, обіцялося на мороз. Вона сиділа на горіхового дерева поручнях, волосся ворушив теплий, від кондиціонера вітер, закидаючи сині пасма диму на її розпашіле обличчя. Тонкий серпанок тягнувся від химерної надбудови, з напіврозібраним дахом, тремтів драглистими стовпами, а вона сиділа боком, сигаретний дим розбивався об вилиці, а очі займалися двома зірками. І нарешті він відчув. Нудотний, з дитинства знайомий запах. Так дорослі пахли в далекому дитинстві. Верхівку його черепа зрізав спогад, який у ту ж секунду зник, і він ніколи не чіплявся за нього. Проте під ложечкою солодко засмоктало, нагадуючи про недавнє, котре не стосувалося Лади. Лада розставила по-хлоп’ячому ноги. А він ловив широко роздутими ніздрями запах. Вітер подув з ріки, що чавунною почварою виповзала з-за мосту, і на воду не потрапляло світло, лише від недалекого мегаполіса били прожектори, і тому гирлище, розірване пляжами, котило німо й уперто, зі смертельною нахабністю. Вітер приніс запах сечі, терпкий, застарілий - напевне десь недалеко, зразу під ребрами мосту стояли баржа або генделик. Лада була зараз вродливою, як ніколи. Вона курила сигарету за сигаретою, і він гадав, що на цьому все закінчиться. Це вже не новина, в цьому немає ніякої таємниці, вирішив він, кинув "Орбіт" до рота, роздавив язиком, відчуваючи задоволення і втому від дня, що йшов на спад. Легко паморочило голову, і йому було добре. Не знати чому він став думати про наступний день. Він знав, нічим не дивуючись, лише дратуючись, як вона ткнеться йому під пахву носом, потягне гучно його запах, наче витягуючи з нього чоловічу силу, потім відкинеться на спину і закурить. Світ білим скрипучим світлом вибухатиме у широких вікнах, чорними беззвучними кулями пропікатимуть порцеляновий день птахи. Зі смутним відчуттям тривоги він констатував, що у нього таки лишилася фантазія, рудиментні, хвостаті, злі гноми, що розгризають свідомість. Головне, не пустити їх, не пускати близько, і він оберігався від них. Чистоплюй - можливо. Гедоніст - теж можливо, але на рахунок цього дуже тяжко визначитися, бо інакше він би не вагався і не боявся деяких речей, що дійсно приносять насолоду. А зараз вони йшли довгим коридором, подібним на довгу коричневу трубу, підсвічену ліхтарями, стилізованими під смолоскипи. Спочатку він роззирався, але нічого особливого не знаходив. Окрім втоми, він нічого не відчував. Лада йшла попереду. Пряма спина, хода, вправна і легка, видавала в ній неабияку норовливу, чистої крові сучку. Він навіть смакував, подумки повторюючи "сучка, сучка, сучка", подібним способом виживаючи пустоту, що глухим бубном гула всередині, здавалося, у самих нутрощах. Йому було відомо достобіса способів, як боротися з порожнечею: вправи для дихання, тести, фантазії, звісно, як і потрібно, щонайпримітивніші, здебільше пов’язані з їдлом і сексом. Хоча від усього, що стосувалося фантазії і віри, він намагався триматися подалі, наче забобонний, що боїться розмовляти з невдахою колегою. Бо інакше його кришталеве царство в одну ніч гепнеться під ноги, і не просто під ноги, а якомусь курвиську. Потім вони пройшли вулицю, швидше завулок, поплетений зміїстими тінями, і цей прохід між домами враз виявився велетенським проваллям між стінами, щільними і безкінечними стінами; аж там наприкінці він побачив метушливу пляму світла: то ліхтар, зелений, у паперовому оздобленні, ганяв пляму на білому п’ятачку площі, занесеної снігом. Коли вони підійшли, то це виглядало прозаїчно. Далі лежала пустота ріки, від якої мимоволі зводило щелепи. Туга, непередбачувана, навалилася, посилила чи то втому, чи то ще щось, у чому він не міг собі зізнатися, але якби й хотів, то назвав би це словом "ініціація", на більше у нього не стало б розуму, бо саме це слово нічого йому не говорило. Тому він не загадував собі непотрібних загадок.