Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 15

— Хм-м… Це швидше для детективiв, а не для мене… — але тут вiн осiкся, натрапивши короткозорим своїм поглядом на одну з листiвок. Море ревонуло разом iз його серцем. Лiзка хмикнула й випила один махом свої сто грамiв дармової горiлки, вiдмахнувши тоненьку лапку пелехатого залицяльника в пiдстрелених штанцях.

12

Високе сонце й висока зелена трава. Лєра лежить на животi. Вiтер овiває шовковисту шкiру її спини з рiвчаком i сiдницi з ямочками. Серафима пестить їй плечi, потiм цiлує спину й тi ямочки на сiдницях. Лєра повiльно перевертається, обхоплює своїми сильними руками шию Серафими, вони цiлуються. Нога за ногу, тiла рухаються повiльно — пошерхлi губи торкаються, груди тремтять — простягаються одне бiля одного. Серафима розставляє ноги i кладе голову на живiт Лєри. Дiвчата солодко дрiмають, i мiдне сонце загруза в морi. Серафима фантазує: склянки, слоїки, свiжовиструганi дошки у пiдвалi… Але Вiн, той незнайомець не приходить — хто ти? Вона знає його прiзвище, але вона не знає про нього нiчого. Бажання, жарке бажання опалює низ її живота, i вона пливе у цих випалених жаром травах, чиї жагучi запахи, змiшуються iз солодким запахом Лєри.

Щось холодне ковзнуло мiж ногами, потягнулося животом, лягло на груди. Серафима повiльно пiдвела голову. Це була велетенська чорна змiя. Серафима нiчого не вiдчула. Вона провела головою в бiк Лєри, i змiя, наче керуючись її поглядом i порухом, переповзла на її груди, i вже ковзнула мiж нiг, як дiвчина прокинулася i спросоння махнула рукою.

— Не рухайся! — сказала Серафима.

— Боже! Боже! Боже! Мене щось укусило… Менi погано!

Сонце востаннє прокреслило цiвкою мiдi горизонт. Темрява i вологий холод. Як у кiно, подумала вона схиляючись над Лєрою.

13

Реус допив рештки горiлки, зламав сигарету у попiльницi. Останнiй аркуш досьє перегорнуто, у головi пусто, i пляшка горiлки нiчого не змiнила в його настрої. Узагалi можна було накидатися по саму зав'язку, але вiн того не хотiв. Реус сидiв бiля вiкна, спостерiгав за зграйкою дiтлашнi, що бовталася у сиропi свiжовипеченого серпня. Колишнiй майор навiть не думав про Серафиму. Точнiше, вiн думав вiд самого початку, коли вона поїхала, i його навiть утiшало те, що вона зараз спить з жiнкою. Саме так — спить, а не трахається, лигається…

Вiн з яснiстю, як видалося, думав про Серафиму, i про те, що вона буде задоволена його роботою. «Вона приїде, — казав собi вiн, — i все зрушиться, i тодi цей свiт, який завмер, зарухається, зробиться живим». Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до вiкна, i дошки пiдлоги прогнулися, заскрипiли пiд його важкими ногами. Йому зробилося легше — юрба малюкiв вiдкотилася у тiнь, i зараз перед ним лежав порожнiй простiр iз кiлькома будинками з забитими дверима й вiкнами. Вiн подумав, що у нього таки життя склалося, певне, краще нiж у тих людей: дверцята шафи зi скрипом прочинилися, i вiн подивився (спочатку так, знехотя, а потiм роздратовано) на свiтлини iкон Дiви Марiї, Iсуса Христа, наклеєнi з внутрiшнього боку. Реус спересердя ляснув по дверцятах. Тi закрилися, а потiм знову прочинилися, i Реус продовжував бити й бити їх, а дверцята протяжно скрипiли, зачинялися i прочинялися. Нарештi вiн зупинився, ошалiло розчепiривши пальцi в кровi перед своїм обличчям. Голова була тяжка й дико болiла. Вiн повернувся на свiй табурет, що вже не один десяток рокiв стояв на тому ж таки мiсцi, сiв, звiсивши свою голову до пiдлоги. Реус переконував себе, що це вiд горiлки — так далеко пiшла його свiдомiсть. Але вiн вже нi з чим не боровся.

Сонячнi плями — як розлита олiя. За пагорбами — синi дими. А її нема, i її не покличеш. А як i покличеш, то вона все одно не приїде. Телефонний дзвiнок пiдкинув його плечi, його голову, всього його, наче десь ураз вдарило тисячi дзвонiв там, на Косому Капонiрi. «А чому Косий Капонiр?», — подумав вiн крiзь туман. Витягнув мобiлку i сказав:

— Алло.

Авто тягнулося повз яскравi вiтрини з безголовими манекенами, його кидало в розпечену пащу безлюдного мiста з тисячами iномарок, що повiльно проповзали вiд одного боку життя до iншого. Реус глянув через опущене скло у трикутник свiжого повiтря, побачив жiнку в «Мазераттi» i вирiшив, що жiнка гарна, особливо її пiдборiддя, вишуканий рот i втомленi очi — все видавалося живим, так, мовби вона велика красива комаха, а вiн — колекцiонер, до якого вона потрапила на голку. I вiн не переставав думати про Серафиму, а тому це було найстрашнiшим — нiби хто з нього живого витягував кiстки. Десь там, де сходиться в крапку перспектива цього мiста, засiв той вселенський колекцiонер, що насадить на англiйську булавку, i тому нема ради. Реус навiть вiд цих задоволених думок хмикнув. Але на цьому вiн зупинився, перестав думати, пiшов до супермаркету. Вiн узяв пляшку горiлки, кiлька банок оливок i повернувся назад.

Додому Реус їхав зовсiм в iншому настрої. Дорогою колишнiй майор повернув на Басейну, вийшов до пiдворiтнi, хоча вдавав, що заходить до одного офiсу, i запхнув у тайника течку, запаяну у целофан. Потiм вiн повернувся, важко тупаючи ногами у сирому колодязi прохiдного двору. Його не покидала настирна думка про ту жiнку — з красивим ротом i синiми втомленими очима. Вiн погнав «Форда» швидше, i коли припаркувався, побачив зелений «Хаммер» Калениченка й самого убозiвця, що стояв в затiнку — пiд ногами повзали тiнi — i курив незмiнний, без фiльтру, «Кемел», i дивився на дiвчат у коротких спiдницях, котрi аж нiяк не хотiли звертати на нього уваги: їх приваблював здоровенний i блискучий «Хаммер».

Вони привiталися, i цього разу вперше, за скiльки рокiв, мовчки. Вони пiшли — Реус попереду з двома банками оливок в однiй i пляшкою чорного «Немирова» — у другiй руцi. Пiшли холодком, пiд липами. Але й там пряжило. Голоси людей тут розбивалися дзвiнкими монетами, i Реус не переставав думати про Серафиму, про її тiло, про холоднi її очi, i на мить йому видалося, що вiн таки дiйсно втратив розум. Пiд двома парами важких нiг заскрипiли схiдцi — двоє товаришiв пiднялися нагору, до мансарди.

Реус поставив пляшку на столика, розiгнавши широкою долонею надокучливих ос, що облiпили грушi та яблука у дерев'яному вазончику, а сам пiшов на кухню, через перехiд, по воду. Калениченко сiв, закурив i подивився в порожнє серпневе небо. Реусу стало не по собi, наче вiн бачив убозiвця вперше. Вiн нарештi легко зiтхнув, бо вже не думав анi про жiнку з красивим ротом, красивими очима, анi про Серафиму. Головним було дiстатися тихо до горища, до слоїкiв, але коли вiн зайшов у прохолоду кiмнат, то передумав. Взяв iз холодильника воду i повернувся до свого товариша. I так вони сидiли кiлька хвилин один проти одного, наче вивчаючи, чи нiби хочучи витягнути один з одного залишки життя, те що нинi стало називатися таємницею. I тут убозiвець сказав, так, просто в тишу, прошиту металевим дзижчанням ос:

— Я знаю, хто вона, i чим займалася. Але мене це не гребе. Мене цiкавить одне: що ви надумали? Га?

Сказав, випив чарку й подивився на протилежну вулицю, на вiкна, наче все сказане стосувалося котiв i фiкусiв.

14

Серафима стоїть на колiнах. Вона боїться, насправдi боїться, що почнеться дощ або ще щось, i вона не встигне. Лєра хрипить i дряпає руками груди. Головне — запах, у цiй кромiшнiй темрявi, головне — запах. Нарештi нюхом вона знаходить те, що їй потрiбно. Вона зривала стеблину за стеблиною, клала до рота i жувала. Їй, звiсно, пекло, але вона й далi нюшила нерухоме повiтря i запихала зiлля до рота. Час… Уперше вона вiдчула час фiзично, i їй зробилося пусто, як нiколи. Нарештi вона повернулася. Стала над Лєрою. Розвела їй руки, притиснувши колiнами плечi, i притиснулася ротом до її рота, впускаючи туди зелену теплу жижу. Лєра спочатку запручалася, але потiм жадiбно ковтнула. Серафима знову повернулася на те саме мiсце, шукаючи за запахом необхiдне. Вона робила це разiв iз чотири, i так минає довга холодна нiч. Нарештi, хилитаючись, гола, вона безсило падає бiля Лєри i слухає, чи б'ється у неї серце. Лєра тремтить увi снi, i Серафима накриває її пледом, обiймає. Вона знає, що все минулося, але не розумiє, як так вийшло. Вона спить у Лєри на грудях, вiдчуваючи, що холод прокрався у неї з живота, i розумiє, що вона пiшла проти чогось, i те, проти чого вона мимоволi повстала, i є її суть. Серафима тужно чекала на помсту, як тварина на рiзника.