Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 21

11

Кiбець, плутаючи ногами, нарештi вибрався на дамбу. Вiн радiсно замахав руками, потiм поправив рожевi жiночi гетри на ногах. Вiн повертiв головою. Ухопив вiтер руками: раз, другий. Застрибав на мiсцi i знову почав вимахувати руками: ось, який я, менi й сьогоднi це вдалося. Потiм вiн вiдтягнув гумку на вилинялих шортах, i прямо з дамби (хо! з висоти кiльканадцяти метрiв) подзюрив у воду. Далi вiн витягнув шию, так, як люди, що зробили щось незрозумiле для навколишнiх. Кiбець починав здогадуватися, що сцяти тут не треба було. I тихенько, косячи поглядом на власну тiнь, подався уздовж дамби. Тут його i сцапурила чиясь рука i потягнула до насосної станцiї. Рука була мiцна i мiцна, тому Кiбець спробував закричати. Але з'явилася друга рука, яка садонула його спочатку пiд щелепу, а потiм дала гучного запотиличника. Кiбець нарештi заспокоївся, повис ганчiркою i, заплiтаючись ногами, вiддався на волю руцi.

Север'ян затягнув мiсцевого божевiльного Кiбця до насосного вiддiлення. I почав з ним розмовляти. Кiбець лише пускав соплi, кричав, тож довелося його садонути пiд дих, а вже потiм дати льодяникiв. Кiбець недовiрливо глянув на лискучий пакунок. Потiм узяв, наче мавпа, розiрвав зубами й запхав цiлу жменю до рота. Север'ян сидiв напроти нього, у головi гупали водянi насоси, вiн курив i чекав, поки Кiбець пережує. Божевiльний закiнчував з однiєю жменю i брався за iншу, не забуваючи облизати липкi пальцi. Нарештi, десь за пiвгодини, у його очах промайнули проблиски розуму, i Север'ян подумав, що Кiбець не такий вже й iдiот. Токсиколог витяг фотокартку i тицьнув пальцем у Серафиму й Настю.

— Ти знаєш їх?

Кiбець почав терти свого рудого чуба, крутити головою i ховати очi. Вiн знову видурював у Север'яна льодяники. Але той лише пустив йому сигаретного диму в очi.

— Де ти бачив їх?

Кiбець, не дочекавшись нiякої винагороди своєму мавпуванню, ствердно, як це роблять блаженнi, тицьнув пальцем у Настю.

— Ця мертва!

Север'ян не прибирав фотокартки. Кiбець цiлу хвилину лупив переляканi очi, а потiм сказав:

— Ця сiла на паровоз i поїхала.

— Сама?

— Товстий чоловiк. А приїхала з iншим.

Север'ян пiдсунувся ближче, шаснув рукою до кишенi i витягнув шоколадку. Покрутив перед носом у Кiбця.

— Де ти їх бачив? Розкажи. Я дам тобi багато шоколаду. Ням-ням, — скрив вiн обличчя.

— Ням-ням, — повторив Кiбець.

12

Чакос дивився, як мiлiцiонер розливає горiлку. Це був капiтан з голомозою головою, стомленими очима, важкими рухами, як i належить людям його професiї. Коли горiлку розлили, обидва чоловiки мовчки випили, закусили малосольними огiрками й утупилися один в одного.

Обом, швидше за все, було неприємно. Вечiр сповзав на день, як непрана ганчiрка — дощi, передвiсники осенi, мили мiсто вже тиждень. I всiм це обридло. Зрештою, капiтан потягнувся був до пляшки, але облишив, сказав:

— Ну, i для чого воно тобi?

— Треба, — Чакос подивився якось убiк.

— Ну тодi слухай. Ми не знаємо, кого там знайшли. Зрозумiло? Калениченко казав, що їде до Реуса. I з усього видно, вiн там i був. Але коли все ото загорiлося, то ми знайшли тiльки одного. Другого не було. I те, що ми знайшли, могло бути i Калениченком, i Реусом разом. Утямив? Калениченка пасли давно. У нього кiнцi якiсь там були, грошi вiн брав страшнi. Ще тиждень, i його погребли б. Свої. Розумiєш? Тому краще його для усiх було поховати, — капiтан розлив горiлку. — От. А щодо тiєї дiвахи — хто його знає. У неї яка прописка? Не знаєш. От i дiзнайся, а там розберемося. Тут, щоправда, одна, схожа на неї, з Фiксою плуталася. Так, саме з тим Фiксою, що його на Басейнiй братва порiшила за бєспрєдєл. Я пориюся у справах. Але нiчого не обiцяю. Справа закрита, i там нiякої Серафими не значиться. Це я тобi точно кажу. Була циганка, так, циганка, але i ту вiдпустили за… Не знаю точно за що вiдпустили, — капiтан одним духом випив горiлку. Чакос витягнув двi стодоларових купюри, поклав перед капiтаном.

— Дива просто, — сказав вiн, потиснув руку капiтану i, бiльше нiчого не кажучи, вийшов пiд дощ.

Шум на вулицi трохи його заспокоїв. Чакос ткнув сигарету в рота. Потiм рвучко витягнув мобiльник i подзвонив:

— Слухай. Тодi Хруст повинен бути в курсi? А?

— Напевне. Що ти вiд нього приховаєш, — була вiдповiдь.

— Тодi старигань грається з вогнем, — пробурчав Чакос бiльше для себе.

— Так, i ще одне, — прошипiло в трубку. — Я забув тобi сказати: ми там знайшли купу всiляких колб, склянок рiзних. Ну ти розумiєш. Напевне, Реус переганяв наркоту зi своєю пасiєю. А мо' вони рулили разом з Калєкою.

— Дiла, — сказав Чакос i вирубив трубку.

13

Те, що Серафима жива, для Север'яна не було несподiванкою: людина, яка в життi переважно спiлкується з покiйниками i має справу з їхнiми нутрощами, навряд чи здивувалась би чомусь у цьому свiтi. Проте Север'ян вбачав у цьому логiчне продовження своїх пошукiв. Вiн дивився, як Кiбець запихає до рота шоколаднi плитки, нервово курив, поправляючи окуляри. Нарештi Кiбець доїв i поляскав себе по пузi долонями. Север'ян терпляче очiкував. Пiшов дощ, важкi краплi гухнули по жестi. Кiбець утягнув голову в плечi й посiк очима навсiбiч, показуючи, що йому страшно. Крiзь вiкно було видно шматок неба, частину пiрсу й дамби. Сплюнувши, Север'ян звiвся на ноги, погрозливо насупився.

— Ну, i коли ти бачив їх? — вiн ткнув пальцем у фотокартку i подумав: а нащо воно йому. Вiн що, детектив, щоби розшукувати цю малохольну iдiотку по всьому свiту? Але якийсь паскудний голос, липкий i обридливий, проскавучав з кутка, що це треба, i нiхто окрiм нього це не зробить. Аби токсиколог був набожною людиною, то напевне б перехрестився. I тут Кiбця прорвало. Вiн пускав соплi i розповiдав.

14

Нарештi вiдбулося. Терпкий запах соняшникового насiння, гул вiтру погорi оранжереї, усмiхнене обличчя Лєри з блазенськi опущеними кутиками очей i слоїк, повний слоїк брунатної рiдини. Усе це — як колiр Лєриних очей, як її чистий подих iз запахом соняшникового насiння. А надворi синiй холод, вiтер i зима. Нiздрi Серафими тремтять. Вона пiднiмає догори на долонi слоїк, пiд блiде сонце. Нарештi це вiдбулося.

— У тебе зараз жовтi очi, — сказала Лєра, i усмiшка розбiглася ї обличчям тисячами зморшок.

— Справдi? — i напевне, Серафима зараз нiчому не здивувалася. I це, напевне, була її перша й остання помилка.

— Тут тебе якийсь божевiльний запитував, — сказала Лєра. — Такий прикольний! — Лєра розсмiялася, дзвiнко, як могла, i впала спиною на гамак.

— Менi щось холодно, — сказала Серафима, обережно опускаючи слоїк з темною рiдиною i подивилася крiзь нього на свою подругу.

— Зима. Тому й холодно, — Лєра закурила. — Я, напевне, навеснi вийду замiж.

Серафима нiчого не сказала. Стиснула губи, поставила слоїк на стiл. В оранжереї стояв запах хризантем i орхiдей. Троянди не вродилися. Найдивнiше — троянди, — подумала вона i в задумi обiйшла гамак.

— Саме час. Саме час. Саме час, — повторила вона i заглянула у теплi карi очi Лєри. — А як виглядав той чоловiк?

Лєра зробила губи дудочкою. Потiм ткнула туди сигарету. Витягнула голову i протягнула обличчя до Серафими. Але Серафима не зробила вiдповiдного руху — лише клацнула запальничкою i провела вогнем у себе перед очима.

— Холодно, — знову повторила вона i сама здивувалася, бо дiйсно вiдчула псячий холод, що заповз у самi кiстки, у нутрощi: нарештi це вiдбулося, а ця iдiотка навiть не цiкавиться, що вона i якою цiною досягла цього, а може вона заздрить? Фактично, життя для Серафими вже нiчого не важило: анi своє, анi Хруста, анi Лєри. Вона, як мураха, пройшла тяжкий шлях, наослiп пiдбираючи iнгредiєнти, i це нiкого не цiкавить. Її, певне, вважають за дурну, провiнцiйну iдiотку.