Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 23

Потiм, несподiвано для себе, вона почала писати вiршi. Банальнi й простi. З граматичними помилками. Круглими, школярськими буквами. «Сонце свiтить, квiти пахнуть, а коханий мiй не прийде. О коли його побачу. I напевне так загину.» Iнодi її писанина була не в мiру сентиментальна — така Серафимi подобалась найбiльше. Про її поезiї не знає нiхто. Ночами на неї находить i вона не спить. Вона останнiх два мiсяцi не може спати без пiгулок. Запиває завжди склянкою коньяку, i тодi все пропадає — у чорному проваллi. Їй майже нiчого не сниться. На неї находить щось, вона гола ходить кiмнатами, жбурляє речi, шматує одяг, а потiм знаходить себе зранку (так, саме знаходить) з подряпаними руками i довго дивиться у дзеркало. Прийнявши ванну, випивши кави, вона повiльно прибирає гармидер, сiдає i дивиться у двiр на ядучий березневий туман. Тодi вона й думає про того чоловiка з дивним обличчям i нiжними випещеними руками. I це для неї насолода. Вона починає мрiяти: як вiн рятує її вiд пожежi, вiд бандитiв, вiд Хруста. Не вистачало лише тапера — на додачу до її мрiй.

18

Хруста поклали до лiкарнi. У нього зробилося пергаментним обличчя, вiн марив, i лiкарi сказали, що печiнка у бiзнесмена розкладається швидше, нiж м'ясо на сонцi. Це був квiтень мiсяць. Якраз Лєра вийшла замiж. I того дня, коли сонце жовтком бовталося у колодязiв дворiв, Серафима прокинулася рiвно о дванадцятiй годинi: у поту, зi сверблячкою мiж ногами. Вона випила трохи абсенту, прийняла ванну. I, стоячи бiля дзеркала, вона побачила себе, своє вiдображення, мовби з потилицi, знову. I та, друга вона, повiльно кудись йшла, туди, у глибiнь — синю i страшну. Вона повернулася й пiшла.

На вулицi її злякало сонце i тлумище людей. У вухах лящало. Сонце гуло в небi, вiдбивалося у вiкнах. В авто вона трохи прийшла до тями, але всю дорогу до оранжереї не могла опанувати себе. Спочатку думала про Лєру, але пiд'їжджаючи, зрозумiла, що справа в iншому. I це стосувалося Хруста. В оранжереї вона знайшла течку з адресами, iменами людей, копiями iсторiй хвороб. Треба було дiяти. Переписавши дуже старанно все, що було потрiбно, на папiрець олiвцем для креслення, вона поїхала до чоловiка. I умовила його зробити пересадку печiнки. Це був єдиний спосiб вiдтягнути час. Вона сама не розумiла, для чого, але була певна — так потрiбно.

Виходячи, вона зiткнулася з Чакосом i доктором Юркевичем, особистим лiкарем Хруста. Високий чоловiк з чорною борiдкою, горбоносий, iз обличчям зеленим вiд геморою й iнших хвороб. Тобто — усiма ознаками гульвiси, селадона. Доктор пiдторговував морфiєм i ледь не потрапив до в'язницi. Хруст допомiг йому, i упродовж десяти рокiв Юркевич, чи не найкращий спецiалiст в столицi, зробився другою тiнню бiзнесмена. Юркевич полюбив Серафиму вiдразу. Називав не iнакше, як «лапочка» i «сонечко». Гречно цiлував їй руку, iнодi цiлував в щоку, i Серафимi це подобалося, виходило так, нiби щось їх пов'язувало.

— Як вiн там? — поцiкавився доктор, затуляючи своєю недолугою постаттю Серафиму вiд Чакоса: вiн не терпiв його.

— Погано. Вiн погодився на пересадку печiнки, — вiдповiла Серафима, намагаючись розгледiти через широке, гостре плече доктора, обличчя Чакоса.

— У вас, лапочко, буде час? Менi з вами треба поговорити, — доктор поцiлував руку Серафими. — Скажiмо, через годину.

— Так. Я на вас чекатиму в «Конкордi», — i вона пiшла, погойдуючись мiж бiлих дверей коридору лiкарнi. Сонце гудiло на вiкнах, на асфальтi i калюжах. Вона погнала свiй «Феррарi» одеською трасою, а потiм зупинилася i потелефонувала.

— Алло, Сергiй Юрiєвич? Я з приводу квартири. Ви подавали оголошення? Нi? Тодi я помилася. А, ось воно шо: ви вже здали її? Нi, я мiсцева. Але розумiєте, у мене виникли сiмейнi негаразди.

Ви не можете щось пiдшукати? Так, це мiй номер мобiльного. До завтра.

Вона гнала «Феррарi» i розумiла, що на пересадку нiхто не згодиться. Це майже смерть. Але про що саме вона дбала, i дбала щиро, нiкому не спаде на думку, а так — все шито-крито. I вона з завмиранням серця погнала на Володимирську, плекаючи надiю, що зустрiне того чоловiка з тендiтними жiночими руками. Мрiї рожевими хвилями покотилися у Серафими перед очима. Це нездiйсненне, що нагадувало чорно-бiле порно, це таємниче з неповторним запахом, що проникав у людський органiзм, наче отрута, заводило її, як сучку пiд час тiчки. Нiчого особливого, але втiху вiд життя вона знаходила у мрiях, подiбних до кiно, i кiно, подiбному до мрiй.

Скiльки разiв, наче прихожанин, який по недiлях навiдувався до церкви, вона приїздила пiд дешевий гадючник на Володимирськiй, пила пиво, спостерiгаючи за дiвчатами-клофелiнницями, i чекала на незнайомця з вуркаганським обличчям i нiжними руками. У нього непроникнi темнi очi, вiдкритi прямо, а не по-вовчому, як у Фiкси, i не такi жорстокi, як у Хруста. Це пiдкуповувало. I його руки. Напевне, самi руки, вузькi долонi, що контрастували з його мiцним торсом. Вiд них вiяло нiжнiстю i переступом. I коли цей чоловiк з'являвся, пив з пляшки пиво, кволо перемовляючись з дiвчатами, у неї там, унизу, все опускалося. I Серафима захлиналася вiд щастя, подумки закривала вiд себе навколишнiй свiт, згадуючи людей, яким вона зобов'язана, i яких, о так, яких вона любила: Настю, Реуса, батькiв i Хруста. Вона знала, що нiколи не зiйде, або, навпаки, не здереться до вершин цього чоловiка, i це її заспокоювало. Це як дивитися кiно або вiдео-ролики.

I ось вона його побачила з авто: хлопчача мiцна постава, повiльнi рухи. Прекраснi руки вiн тримав у кишенях. О, сама чарiвнiсть! А втiлена чарiвнiсть ця була Слiпаком — вуркою-рецидивiстом. Син номенклатурникiв, був вiн професiйним тенiсистом, а забавлявся тим, що трахав гарних i просто привабливих дiвчат, а потiм пiдсилав на квартири, якi успiшно «чистив», тобто грабував. «Пiд ним» колись «ходив» Фiкса, i тому Слiпак багато чого чув про Серафиму. Вiдсидiвши рокiв з десять, вiн вийшов на волю, коли братву тиснули, а вурки в законi були не на силi. А по тому зiбрав бiля себе до десятка дiвок-клофелiнниць. З них i мав собi — на хлiб i до хлiба. Але цього разу Серафимi кiносеанс не вийшов: з авто вона побачила не кого iншого, як Чакоса, який пив пиво, пiдперши зелену буду пивницi, i мило теревенив з двома дiвками. Серафима додала газу i розвернула авто в напрямку «Конкорда».

19

З моря рвав пронизливий квiтневий вiтер. Туї гудiли, а Север'ян стояв, дивився на їхнi верхiвки й напружено думав, раз у раз поправляючи окуляри. I саме тодi, коли вiн зiбрався пiднятися на терасу скляної кулi кав'ярнi, його стара «Нокiя» зателенькала. Вiн пройшовся свiтлими тiнями, наче чавлячи їх, топчучи ногами, не полишаючи нав'язливої iдеї, що свiтло прилипне до пiдборiв, аж потiм сказав:

— Алло.

Повiльно, майже харкаючи у трубку, зiбрався на терасу, сказав ще раз:

— Зараз, зараз!

Внизу ревiння вiтру й моря, крики людей, якi метушилися бiля буксиру, — утворювали чудернацьку какофонiю, наче все виникало з самого повiтря. Це дратувало. Север'ян набрав у груди повiтря i ще раз сказав:

— Алло. Так. А якого бiса я поїду до столицi?… Хм-м. Хiба там мало експертiв?! Ну, добре. Звiсно, грошi є грошi. Добре. Я буду, — i «вирубив» роздратовано трубку.

Офiцiант поставив перед ним пляшку вина — дешевого, мiцного, з терпким запахом чорного винограду сорту «Iзабелла». Север'ян заткнув корком пляшку, поклав грошi пiд блюдце, ще раз подивився на берег, наче намагаючись когось розгледiти, роздратовано поморщився, i тiльки зараз його «пробило». Обiйшовши терасу з лiвого боку, вiн побачив чiтко прокреслену дорогу в ескортi скорботних туй, поправив окуляри. Вiн пив терпке вино, просто з горла, i тiнi вiд хилитання дерев бiгали в масивних його окулярах. Север'ян думав про свiй дiм, про море, про те, що зараз не хочеться взагалi їхати, що до паскудства бiльше звикаєш, нiж до нормального життя. Вiн допив вино, i вийшов на дорогу: тiнi вишмигували, плуталися, летiли стрiлами пiд ногами. Кримiналiст зупинився, i сказав: