Серафима - Ульяненко Олесь - Страница 38

Слiдчий зiгнорує її рецепт — швидше з мiстичного переляку, i помре вiд менiнгiту рiвно через пiвроку. Вiн боїться цiєї жiнки. Кожного дня їй перевiряють анус, пiхву, пахви. Її роздягають. Тут вона оживає. Їй це подобається, i вона жестами та словами заоохочує охорону. Минуло два тижнi, а слiдство не рушило з мiсця. Лишається ще два мiсяцi. Вона просить лiтературу. Їй подобається Кiтс i О'Генрi. Серафима капризує. Вона не хоче курити простих сигарет. Але їй вiдмовляють. Вона гворить, шо кине курити. Але серед ночi влаштовує iстерику, яка переходить у кататонiю. Її вiдвозять до тюремного лазарету, звiдки вона повертається блiда, iз згаслим поглядом. Вона мила, спокiйна i ввiчлива зi слiдчим. Вона говорить: «Я знаю, що не вийду нiколи звiдси. Але менi вас шкода…» У слiдчого мороз по шкiрi. Додає: «Їй треба подумати… I вона, може, у всьому зiзнається… Покличте тата…» Нiкого рiдних у Серафими не лишилося. На третьому тижнi вона починає розповiдати про ресторани, про людей, про їхнi звички, про те, що звички спричиняють хвороби. «Хвороба — ось, що рухає людину у правильному напрямку, — робить вона висновок. — Людина боїться захворiти, а тому дiє у певний спосiб». Вона мило дивиться на слiдчого.

Викликають психiатра. Вiн встановлює вiдхилення вiд норми, але незначнi. Швидше, вона розiгрує психопатiю. Лiкар виявився дурнiшим за слiдчого. Проте її кладуть у тюремний госпiталь на обстеження. У коридорi, дорогою до госпiталю, Серафима зустрiчає пiдставну «жертву». Чоловiка, якого вона буцiмто отруїла на Подолi. Вона зупиняється. I весело, майже грайливо, каже: «Ти живий? Ну, це не надовго». Вона смiється, протяжно, але без iстерики. Вона показує, що при здоровому глуздi. Конвойний, що проводив її, передаючи жiнцi-охоронцю, зiзнається: «Це смiявся сатана!». Жiнка кривить носа. Перед нею просто худе дiвча.

16

Саме такою її бачить головлiкар — жiнка з важким обличчям, розумним поглядом i великими селянськими руками. У дiвчини iнтелiгентне обличчя, витонченi пальцi, розумнi очi, у лiнiї вуст майже гравюрна середньовiчна вишуканiсть. Лiкарка гадала побачити монстра, але зараз перед нею дiвчинка, якiй немає напевне i двадцяти, хоча за паспортом — усi двадцять п'ять. Їй не вiриться, але вона знає, що ця жiнка вбила не менше десяти чоловiк. Що розум у неї швидкий, пiдступний, тверезий. Генiальна психопатка, — так вирiшує вона. Вони вiдразу контактують. Серафима розпитує про Кубу — мiсце, де багато сонця. Вона не любить iти за модою, хоча все життя (Серафима говорить так, наче прожила сiмдесят рокiв) вона намагалася бути, як всi. Коли лiкар запитує її, чи вiрить вона в Бога, Серафима не задумуючись вiдповiдає: «Напевне щось є, але Бог не вiрить у мене». Пiсля цього западає в кататонiю. Її переводять до окремої палати. Прийшовши до тями, вона поросить папiр i пише, багато пише. Це зiзнання, це сповiдь, змiшана з вiршами, уривками формул отрут. Через кiлька днiв вона зiзнається у всьому доктору. Лiкар запитує: «Для чого це ти робила?!» Тут Серафима бреше, що її зґвалтував батько.

У доповiдях лiкар наполягає на госпiталiзацiї. Дiвчина страждає на тяжкий психiчний розлад. Усе це лишилося у невiдомостi. У середу, восьмого липня, вона просить, щоб їй з бiблiотеки принесли томик Кiтса. Санiтарка приносить книгу. Серафима лежить на лiжковi зi складеними руками. Папери на тумбочцi. Вона мертва. Лiкарняний кримiналiст констатував смерть вiд зупинки серця. Урну з прахом Серафими було поховано пiд номером 12345. На спаленнi, окрiм персоналу крематорiю, нiкого не було. Папери Серафими дивним чином зникли, але нiхто ними не цiкавився. Так вiдiйшла у небуття та, яка хотiла мати бiльше, нiж їй дала доля.

8 лютого 2007 року

м. Київ