Господар - Пагутяк Галина - Страница 42

Мав у кишенях трохи яблук. Цей ще недавно сильний чоловік, що легко піднімав мішок з мукою, постарів на сто років, тільки руки, що знали стільки роботи, безперестанно ворушились у нього на колінах, наче темне шкарубке коріння. Сава уже не міг жити інакше. Повторював імена дітей, котрі чомусь здавалися йому зовсім маленькими й безпомічними, однаковими на лице.

Іноді дитячий плач виривав його з дрімоти, і Сава довго не міг усвідомити, що це йому вчувається. Потім знову заривався в сіно, шукаючи тепла й темряви. Може, він зовсім не був старим, а тільки збирався з’явитися на цей світ з материнського лона. Лежав, підібгавши до живота коліна, підклавши під щоку руку, і міцна пуповина в’язала його з матір’ю, і по ній текла кров, перемішана з пам’яттю й любов’ю.

Сава народився вдруге нестерпно холодного ранку. Це його життя не було таке довге, як попереднє. Він одразу звівся на ноги і пішов, приваблений запахом молока. Ласки збирались гуртами, прямуючи в низ річки, до скель. Сава йшов у самій гущавині, не маючи сил ні зупинитись, ані повернутись назад. Сотні сріблястих спин здригались при ходьбі, копитця ковзались по зашкарублій шкірці снігу, доки не розмелювали її на порох. Одне ласеня втомилось, і Сава взяв його на руки; поруч бігла ласка, заглядаючи Саві в лице.

Вони перейшли через річку по льоду. Далі ласки рушили в бік найстрімкіших скель, звідки чувся солодкий запах смерті. Все єство Сави прокинулось від цього запаху. Він закричав, намагаючись перепинити ласкам шлях, але ті ледь не збили його з ніг. Деручись все вище і вище по гострому камінню, притрушеному снігом, ламали собі ноги, і їхній жалібний плач, і запах шерсті і молока не могли перебити тиші й запаху смерті, котра нагадувала сон і була приязніша за зимове сонце.

Сава востаннє глянув на долину, де ріс колись хліб і дрімали дерева в саду. З зусиллям відірвав погляд від дому і ліг серед ласків. Білий туман почав ткати над ними своє смутне плетиво, навіюючи довгі сни…

Сава побачив себе маленьким на руках у пишнокосої жінки, тягнувся рученятами до її грудей, але вона відштовхувала його. Нарешті вона змилосердилась над ним, і він припав устами до бажаного, проте замість солодкого струменя рот йому обпекла нестерпна гіркота…

© ПАГУТЯК Г. В. Господар: Роман, повість. — К.: Радянський письменник. 1986. - 200 с.