Знак Саваофа - Ульяненко Олесь - Страница 13

у сонячнiй круговертi бавилася її небога, а Нора ходила зi щасливо опущеним i просвiтленим обличчям, — вiтер м'яв яскраву одiж Карiни, що пищала вiд задоволення, наче сiренька миша. Батько плутався у мiжперестроєчному перiодi, щасливий, завалювався у крiсло, виголошуючи якiсь туманнi плани всьому сiмейству. Якраз на ту пору прийшлася мiжусiбна вiйна з чеченською братвою, i вибухи уквiтчували передмiстя потворними червоно-чорними трояндами. Батько повертався додому, здебiльше на дачу, з утомленим обличчям, але палаючими очима; йому вже нiколи було вештатися на гульню, зi здоров'ям теж з'явилися проблеми. Iнодi вiн говорив: «Ну що ж, я теж iнколи бував несправедливий!» I смiявся, втупившись в апатичну Iлону своїм сiрим прямим поглядом, вижмакавши чоло. Десь через пiвроку пiсля Парижа вона змусила батька придбати чотирикiмнатну квартиру на Володимирськiй i зi своєю нудьгою перебралася туди. Тодi-то їй i навiсили охоронцем не кого iншого, як Андрiя Лямура, що вибивав чечню з азерами з таким рвiнням,

що йому простилися старi грiхи щодо шанованого сiмейства. Але цього разу мiж ними нiчого не вiдбулося. В її життi починалася нова епоха. Вона тiльки перiодично нагадувала Андрiю про свинарник. Про те, як вiн намагався вкоротити собi вiку. I тодi вона насправдi зрозумiла, що нiчого так не збуджує, як звичайнiсiньке людське нещастя. Вона живилася трагедiєю, але не жила нею, а в Лямура не було анi того, анi iншого. Банальний парубiйко, що ламав черепи чеченцям.

Потiм був чоловiк нiзвiдки. Вона так його романтично i охрестила, майже по-столичному, з хвостатими прибалачками, але по-снобiстськи грубо, людина з Хрещатика. Вiн-бо розумiв, що таке людське горе, як з нього мати зиск, а ще, напевне, що день не вiдрiзняється вiд дня, своєю гидкою потворнiстю нагадує марнiсть людського iснування. Iлонi, звiсно, хотiлося чогось крутiшого, тобто того, що б могло у її свiдомостi зайняти або навiть перескочити рiвень Бориса, Але воно повертало на своє, а, як вже зазначалося, Iлона поволi почала миритися з iррацiональним; йому перевалило далеко за сорок, вiн мав красиву, ледь з сивиною шевелюру, запалi щоки, оливкову шкiру, витонченi пальцi пiанiста або убивцi; середнього зросту, але рухливий, як бультер'єр; вiн стрiмко починав свою розмову, вправно кладучи слова в одну цiль, в одному напрямку, досить швидко, але безпристрасно, шалено, одним скачком досягаючи мети; несподiвано, пiсля потоку слiв, вiн усмiхався, блискав котячим поглядом з трикутними зiницями, i тодi весь туман, що клубочився навколо нього, враз розходився, i всi несподiвано розумiли, що це лише театральна гра, виконана на живу, тобто на публiку, i для якогось незрозумiлого багатьом ефекту. Цей дорослий чоловiк вводив Iлону в свiт сучасного, тобто вiдкривав дверi, — з нудьгуючої мажорки вiн робив просунуту, розбитну дiвчину. Принаймнi одного гожого дня так вона для себе вирiшила. Вона навiть не знала його iменi, i познайомилися вони якраз на тiй хвилi, коли вона грала романтичну дiвчинку, заскочивши дощового листопадового дня на вечiрку, де, як їй видалося чи з нудьги, чи вiд сексуального голоду, люди плели всiлякi дурницi, але вона благоговiйно їх слухала, вiрнiше, вдавала, що слухає, наповнюючи свiй вiдсутнiй, майже порцеляновий погляд зелених очей змiстом, зовсiм їй не зрозумiлим. Вона завжди вловлювала людей, якi можуть пiдкоряти iнших, заставляти думати на свiй кшталт, а заодно тримати їх поблизу себе як безвiдмовну служку, чого вона аж нiяк не потребувала, але природньо тягнулася до таких, бо вони десь там, у свiдомостi, нагадували її тата, Бориса i те оточення, куди повертатися Iлонi зовсiм не хотiлося. Тому Iлона вiдразу його вирiзнила з-помiж усiх: вiн сидiв самотньо та вiдсторонено, але всi палкi розмови накручувалися навколо нього, наче незнайомець попротягував тонкi металевi струни, перiодично смикаючи за них з холодним блиском жовтих котячих очей. Iнодi вiн вставляв якесь незначне слово, а тому глибокодумна розмова закiнчувалася гуркотом перерваного оркестрового дiйства. Тодi западала нiякова мовчанка, обличчя видовжувались, як у гончакiв, з очима, що вiд трiскучого щастя посперечатися, ткнути спiврозмовнику заковиристе, падлюче слiвце, наливалися iскристою вологою i ледь не випадали з орбiт. Надворi стояла глуха, без листя на деревах осiнь. Вiн несподiвано встав, поманеврувавши мiж спiврозмовниками, зупинився бiля неї, тримаючи мiцно в руках склянку з червоним вином, ледь кивнув головою, потiм вiдрекомендувався, але в той день iменi вона його не запам'ятала.

— Ви теж прийшли сюди за принадами вiчного людського… е… щастя? — тiльки те, здається, запитав вiн.

— Щось подiбне… — не обертаючи до нього голови, вiдповiла вона, краєм ока спостерiгаючи за його реакцiєю. Але чоловiк видавався безучасним, вiдстороненим, як генiй.

— Ви знаєте, я сам не розумiю, про що вони говорять.

Вони самi не тямлять, що плетуть, але свято вiрять, що говорять те, що потрiбно. А значить — свята простота або глибока вiра. Я вам не заважаю?

— Зовсiм нi, але бiльшостi з того, що говорять цi люди, я не розумiю. Вiрнiше, на свою досаду, не знаю тих людей, про яких вони говорять. Правда, це дуже погано? — i тут вона одягла романтичну маску, а вiн про себе зметикував, що це вдалося майже правдиво, аби вона умiла ще змiнювати зовнiшнiсть та сам погляд. Вона йому таки сподобалася. Як простий елемент згасаючого життя, кожним днем якого треба насолодитися. Отака тобi гедонiстська стурбованiсть.

— Миколай. Майже що святий. Це не кощунство: я дiйсно вiрю в такi речi, але в тому сенсi, що вони повиннi слугувати як помiч тут, на цьому клаптику землi. Словом, простiше, — як iнструмент для досягнення успiху, але не бiльше. Вiра не потребує жертви, бо вона є самою жертвою. Ти вiриш, вiдбираючи у себе по шматку життя, яке з таким зусиллям вiдвойовував, — вiн знову подивився на неї, як кiт на мишу, своїми жовтими очима, i засмiявся: — Немає нiчого прекраснiшого для людини, як виваляти вiру в лайнi, взявши її, як предмет свого захоплення. Напевне, у цьому i є смисл життя, опозицiя до Бога. Заперечувати i водночас визнавати його iснування. А коли сивий Саваоф з'явиться у кудлатих хмарах, просто розреготатися в обличчя, чекаючи, коли його длань або накриє тебе, як муху, або простить, як слизького паразита.

Iлона зробила розумiючу мiну, але тiльки не для чоловiка з Хрещатика:

вiн розумiв, що для неї подiбнi розмови звучать, як гiтлерюнгенгiвська пiсня на вулицях Нью-Йорка чи марш «Нахтiнгаль» у єврейськiй синагозi. Але до його балачки вже дослуховувалося кiлька чоловiкiв з видовженими обличчями, кислими поглядами i одвислими задами, що звисали з модних табуретiв. На коротких нiжках вони поволi почали перебиратися, наче равлики, випучуючи антенами свої очиська. Миколай замовк i продовжував усмiхатися, дивлячись на Iлону. Вона отетерiло мовчала, бо вперше не знаходила слiв, i їй робилося нiяково, чого вона зроду не вiдчувала.

— Я в цих речах не розумiюся. Напевне, в цьому мiсцi мене не чекає успiх…

— Як i скрiзь? — мило перебив вiн її. Двоє слимакiв зi знудженими обличчями таки дiсталися до них, але занадто пiзно, бо вони домовилися пройтися осiннiми вулицями, вдихнути у запаренi вином та розмовами легенi важкого осiннього повiтря, гiльйотина дверей вiдтяла за ними сизий трикутник диму, де плавали чорними м'ячами розпаленi голови.

Пролiтали золотими кулями лiхтарнi ковпаки, всесвiт з неймовiрною швидкiстю розкладав атоми у їхнiх головах, летiла волога мжичка i було ще багато такого, що не помiщалося на язицi, а iснувало в природi цього старезного мiста.

— Принада людського щастя у спiлкуваннi. Часто це обертається крахом. Тисячi людей падають у цю пастку, надаючи словам непотрiбного змiсту. Один мiй знайомий священик весь час спiлкувався з Богом. Майже на ти, як ото буває. Вiн дiйшов високих iєрархiй, i в нього почала гнити простата. Йому заборонялося мати жiнку. I вiн дозволив собi стати гомосексуалiстом, таким робом у своїй свiдомостi вирiшив проблему. Але чи розрiшив Бог його проблему, не вiдомо, — i вiн засмiявся хрипким, але приємним голосом, що дозволяв собi попустити самого священика, благодушно поплескавши його по сiдницi. — У вiдповiдностi до його релiгiї, вiн зазнав краху, але свiдомiсть вплинула на його гниючу плоть чи прогнила плоть на свiдомiсть. Принаймнi вiн продовжує вiрити i трахати хлопчикiв. Вiн поновив спiлкування людства у такий-от спосiб, поставивши свого патрона у досить незручне становище, але, думаю, вiн йому, за його вiру, попустив, — i вiн знову засмiявся, але враз змовк, розумiючи, що до неї заледве доходить змiст сказаного.