Знак Саваофа - Ульяненко Олесь - Страница 17

— Ага, — зовсiм не по-iнтелiгентськи пробуркотiв горiлкою в горлянцi Миколай, надливаючи з пляшки, додав: — Може б, ви, отцi, причастилися? Святої водицi, га?

Сипало бурштинове листя. Наташа пiдставляла обличчя пiд падолист.

Монахи чи послушники переглянулися, позазирали на Гошу Душечку, а потiм запросили його до келiї. Решта зайшла до храму, але коли Душечку вже заводили до келiї, Миколай сказав: «Хєра! Поїдемо з нами. А початком до храму…» — «Це так збудливо!» — говорила Наташа, ловлячи красивим ротом листя. Потiм вони стихли, наче тi люди, що рахують чужi кроки: пiдбори човгикали, човгали, торохкотiли об брук. Затихли, i вони, наскакуючи один на одного в темрявi, зупинилися перед жовтим квадратом входу до храму. Ще не було запiзно. А тому скрiзь шмигали професiйнi жебраки, торговцi сувенiрами. Минав 1991 рiк.

Священики пропливали в золотi вогнiв свiчок ожилими мумiями. Густi їхнi голоси сладкозвучно влiтали у вуха та уми пастви, що раз по разу, навiть не до ладу, осiняла себе хрестами, а хто i передчасно падав навколiшки. Так дiти з благоговiнням падають на сiдницi, зажмурюють очi перед рiздвяною ялинкою, наперед знаючи, з дитячою тугою, що невдовзi вона потрапить на смiтник або її спалять. А як винесли дароносицю, Миколай вловив погляд Iлони, що уперто не хотiв злазити з нижньої частини спини Наталiї. Вiн розщiбнув ширiнку, сунув її руку туди, а вже потiм шепнув: «Ми її причастимо…» — «Як?» — «Я знаю давно тут когось…» I, коли заспiвали пiвчi, вiн кiнчив їй у долоню. Iлона облизала все досуха. «Ти думаєш, що нам ось це обiйдеться… Я знаю, що там нiчого нема, але нашi ставили до стiнки тiльки за те, що посцяли в кiлометрi вiд пам'ятника Лєнiну.» Вiд воскових свiчок, вiд тлустих, одягнених у пурпур i золото пастирiв Iлонi робилося нiяково.

— Колись, мадам, жарив дiвок прямо тут, на сповiдi. Так, мадам, на амвонi. I не одну… А в будинку Лєнiна я сцалс-с, мадамс… I не одинежди.

— Банально, фi, як банально… — Iлона продовжувала облизувати пальцi, слiдкуючи то за попами, то за спиною Наталi. Щось у нiй є.

Таки щось iснує в цьому храмi. Як шкiру по-живому обдирає: аби не було страшно, то нiколи б не зайшла. Банально, але в житi i треба всього спробувати, роздушити, як слимака, щастя. Противно, коли все легко дається. Але в чужу харю не влiзеш.

— Тут один з моїх гаврикiв ошивається, — сказав Миколай. За пiвроку спiвжиття, нi, просто життя з ним, Iлона навчилася, а то навiть i перевершила Миколая; а саме: манiпулювати людьми, заводити коханцiв, пиячити, трахатися, але вишукано, щоб, чого доброго, не назвали бляддю; вона, хоча i донька номенклатурного, продвинутого, крутого тата, навчилася правильно висловлюватись у належному товариствi.

Вони торували альтанками, дошки приємно порипували пiд черевиками. Балачка стихла.

— Ти чуєш, як збуджує тут? Саме тут… Це магiя кохання, — протягнула вона загробним, навiть мiстичним голосом, косуючи оком на Наталю, що грацiйно перевалювала сiдницями i йшла попереду всiх.

I сказав Христос Iудi: подивись, яка гарна жiнка переходить дорогу!

— Вона блудниця, я знаю її, — це Марiя Магдалина.

— Це звiдки? — вставив свого Гоша.

— Звiдки менi знати. Пам'ять не повертається, а якщо i приходить, то у виглядi старезної бабери, ти навiть не впiзнаєш її, наче на похмiлля подивився у власне вiдображення в калюжi унiтазу, де не спрацьовує злив.

Миколай хильнув з пляшки, спробував ще щось видати:

— А жiнка з розпатланим, до самих сiдниць, волоссям вимила йому ноги… Я колись давно читав лекцiї з фiзики i матерiалiстики, у вислiдi чого менi заманулося в головцi сполучити дух i плоть, пардон, у головi. Фiкцiя. Потiм я читав лекцiї по марксизму-ленiнiзму, i бiльшiсть моїх учнiв ось бач, де опинилася. Комсомольцi завжди влаштовуються… А там, Душечка, зовсiм не твоє дiло… — позаду, лопочучи рясами, з вигостреними, але рум'янощокими обличчями, зiгнувшись, як хорти, йшли монахи. Iлона з цiкавiстю тваринки дивилася на молоденьких, з райкомiвськими личками послушникiв.

— А вона менi подобається, — Iлона закурила, глибоко затягнулася димом, солодко видихнула i сказала: — Нам вже час.

Авто м'яко в'їздило прямо-таки у сало ночi, пiдсмаженої лiхтарями.

Наталi везли причастити, чи освячувати, як у них називається.

Iлона вiдкинулася на сидiння з мертовною до зеленої втоми мiною на обличчi. Вони котили у новенькому мерседесi разом з благоухаючим батюшкою та двома монахами. Вiд монахiв збудливо смердiло, по-тваринячому, з домiшками якихось вже звiтрiлих парфумiв. Вона роздивлялася себе у люстерко, що висiло над головою Андрiя Лямура, плюскаючись образом своїм у маленькому срiбному озерцi скла. Я їй таки подобаюся, знову мерехтнуло в нiй про Наталi. Авто м'яко летiло. Будинки стояли, облитi яєчним жовтком, — свiтло з будинкiв, привабливе, далеке, мовби у тебе не iснує такого, а ти у первiсних випарах, у втомi минулого, але колись повернешся в цей iржавий, затасканий, як вульва повiї, свiт. Хто це зробив… Ага, крицева траса, з поодинокими iномарками. Наталi виблювала, її обiтерли, заспокоїли кiлькома понюшками кокаїну, i вона почала розповiдати iсторiю свого життя. Iлону збудило бiльше риговиння на плечах та штанях батюшки. Авто захилиталося, як пiсля землетрусу. Оказiя. Кругляки площ покоїлися в калюжах жовтого, густого, мов желатин, умиротвореного свiтла. Вулиця лежала мертво посеред потухлих вiкон кiоскiв, де блимали свiчки, — на той час їх по-дурному називали кооперативами i з тих будок їх вiтали гемороїдального кольору обличчя власникiв, а тут, звiсно, напасть. Рекет, бандюги, одним словом, уролог їм знадобиться. Податкової тодi ще не iснувало.

Можливо, i добре, подумала Наталi. Авто котило мiж будинками, доки його рiзким ударом не знесло у лiвий бiк. До цього вона не помiчала людей. Вона i ранiше їх не помiчала. I потiм. Вона знала, здавалося, їхню натуру i породу з народження. Вона дозволяла їм iснувати в однiй площинi, навiть не задумуючись. Швидше за все, гадала, що такий недолiк легко виправляється. Вона дивилася на них, як крiзь кришталеве скло або мовби дитина у просмердiлому гаддям серпентарiї. I лише крiзь запiтнiле скло. Отож трапилася оказiя. Нiчнi птахи висiли ганчiр'ям на гiлках. Кокаїн у Гошi закiнчився, i вiн все прикладався до пляшки, попискуючи тихо, як миша. Аварiя його мало обходила. Його цiкавили вiскi й батюшка. Iлону засмоктувала нудьга: все наперед було зрозумiлим.

Жiнка стовбичила бiля новенького вольво iз зiжмаканою передньою частиною. Площа Слави лупилася каламутним оком в небо. Так завжди вiдбуваються фатальнi зустрiчi, — зовсiм не її, видавалося, думка проскочила у зболiлих, втомлених мiзках, якi вже починали рухатися в черепi вiд кожного поштовху. Незнайома жiнка мовчала, стримiла, як пам'ятник Пушкiну, на роздорiжжi, утиснувши кулаки в боки. I мовчала, посмоктуючи довгу цигарку.

— М-мадам, — пропищав Душечка Гоша. — Ми вам вiдшкодуємо.

— Ми вам ракету шатл… — утнув Миколай i зайшовся добродушним реготом. Iлонi таке iмпонувало. Вона мимоволi замилувалася своїм другом з розкiшною шевелюрою, з очима, як смола, i таке iнше. Втомлено повисла головою, вiдчуваючи, як трiщать хребцi на шиї.

— Не маю сумнiву. Я з вас не злiзу, — приємно прохрипiла потерпiла, запалюючи цигарку. Рухи в неї рiзкi, майже чоловiчi.

А вона гарна, навiть груди, що були трохи завеликi. Птахи на гiлках заворушилися. Затихли.

— Дай їй вiзитку, Андрiю, — зi свистом затягуючись димом, прорiкла помираючим голосом Iлона. Наталi зникла, затремтiвши у свiдомостi мокрою, обпльованою ганчiркою. Хтось невидимий зiтер її з пам'ятi.

— Грошi наперед.

— Ми вам шатла придбаємо, чого ж там…

I вона несподiвано для присутнiх розсмiялася. Птахи злетiли з осик, за хвилину мирно порозсiдалися, напевне, затямивши, що їм нiчого не загрожує i нiяка паскуда ними не повечеряє. Хто їх знає — птахи, одним словом.

— Славнi ви люди, — виголосила жiнка, повiдомивши, що вона Нiолiна. — Але бiзнес є бiзнес. Але ви славнi… Навiть дуже…