Знак Саваофа - Ульяненко Олесь - Страница 20

Затим, у помережаних сутiнках спливаючого дня, розтуливши уста, що оголювали нiжнi перлини її зубiв, вона iз зачаруванням дивилася на оголенi тiла монахiв, якi стискали один одного в обiймах, хропли, мирно потрушуючи бородами, пускаючи сивушних драконiв, i вона, дивуючись чомусь такому, чому вона вiддавалася з вiдчуттям власної повноцiнностi, зовсiм без нудьги, з глупою дитячою перевагою над цим блискучим свiтом заборон, якими вона балувалася, нi, над якими навiть мала владу, але зараз, у вологому до тупостi передвiстi ранку, що губився у бурштинових калюжах, якi нерiвним склом, роздутим вiтрами, переверталися в очах, трiщали на сонцi, — рушила мiж голих чоловiчих тiл до ванної, але застала там батюшку i Душечку, якi намагалися пiдняти разом зiв'ялого прутня отця, а зв'язана в позi розiпнутої, Наталi ледь-ледь сучила ногами. Iлона не пам'ятала того вечора. Вона швидко викинула його за ранковою чашкою кави i сигаретою. Наталi мало приваблювала її. А ще бiльше, коли вона застала Душечку i батюшку бiля неї, хоча вона знала, як батюшку оприходував натхнений вiрою карлик. Як одного монаха за надто непристойне iгнорування компанiї та посвяти Наталi Миколай i батюшка надушили i згвалтували, запхавши йому в рота листки зi Святого Письма, горлаючи i регочучи: «Дуже ти вже вiруючий…». I танцi, iз запiтнiлими тiлами, оголеною спиною Наталi, що грацiйно вела танок посеред чоловiкiв, якi гарцювали ратицями, скидали одяг, пускалися кола, а Миколай говорив, взiбравшись на стола, ухопивши монаший з прищавим писком член фiолетового кольору обома руками, а монах кiнчав тугим струменем сперми на фужери, килим, i, звiсно, на обличчя.

— Бог це любов! Бог це любов! Бог це любов!

I всi кричали, пили, бiгали бiля роздягненої Наталi, яку монахи розтягнули на столi, повторюючи ритмiчно, голосно, так, що голоси зривалися на хрипiння:

— Грiшниця! Дємонiца! Ми виженемо з тебе дємона!

Iлона пройшлася темними калюжами, що смердiли чоловiчою сечею, вивiтреним вином, людським калом, перед її очима стояв туман, крутило у шлунку, внизу живота, а монахи намагалися подiлити роль чоловiка та жiнки мiж собою, з бубонiнням, пускаючи соплi, гачкуватими пальцями обмацуючи сiдницi, норовлячи засунути пальця в анус, i це створювало неабиякий гармидер, танець запiтнiлого щастя; а вона взяла за руку Наталi й вони пiшли в синiх вибухах люмiнесцентного свiтла, яким вистрiлював ранок, з шумом вiтру у верховiттi дерев, до спальнi. Але вона не була такою дурною, щоб класифiкувати свiй паскудний ранок одним похмiллям; вчора, нi, сьогоднi: м'якi, податливi уста Наталi, вигнута, вилiплена спина, пружнi, але податливi стегна, її пальцi прямо провалювалися у плоть, а невеликi чашоподiбнi груди бризкали молоком, вишукана оголена жiнка, нi, майже дiвчина, яка аж нiяк не нагадувала Iлонi сестру, матiр, однокласниць, — коротка втiха, яку вона може знайти будь-де. I з першим променем сонця вона по-дитячому розкинула руки, ноги i щиро, щасливо засмiялася, — її свiт лежав перед очима, лягав на руки, нiжно подався пiд її пучками, щосекундно холонучи, набираючи дивовижної форми фантазiї, яка вже не мала нiчого спiльного з життям, майбутнiм, а зльодянiла в минулому. Наталi лежала на животi у зiм'ятих помаранчевого кольору простирадлах; вiд її подиху сiдницi у неї тремтiли, руки безвiльно, але по-ляльковому грацiйно звисали на бильцях, а кулi грудей пiд тиском тiла виглядали з розкриль пiд плечима. Це Iлону захопило. Вона не вiдривала погляду, аж доки сон не зморив її: за вiкнами жовто колисалося повiтря, разом з падалiшнiм листям, налипаючи на вiкна, зупинки, i небо високо пiднiмалося над пласкими чорними дахами, так, що у кiмнатах повзали великi страпатi тiнi. Чого нема, — подумала Iлона, — того завжди хочеться. Iлона це давно знала. I це витягувало з її свiдомостi головне, правило для пошуку iншого, але навряд чи вона сама знала i вiдала про шлях, навiть вказiвникiв не розрiзняла…

Тепер вона застала iншу картину: Миколая лигав один з монахiв, а позаду Наталi намагалася засунути синтетичний фалос в анус монаха.

— Непостiйнiсть теж фiлософiя… Тому я не люблю фiлософiї, а кохаюся в самiй собi… — холодно сказала вона, i в цю хвилину один iз монахiв голосно перднув. Iлона вiдчинила кватирку, непорушно дивлячись на мiсто, яке займалося синькою дня, вiдфарбовуючи останнi хвилини ранку. Це було гарно, майже як лiтом. У бурштинi осiннього сонця, що клало iнший колiр на брунатну пещену шкiру Iлони, робило її обличчя таємничим, ляльково прекрасним. Вона розкидала оголенi ноги по-чоловiчому, i намагалася вловити короткi хвилини щастя, перемiшаного з ненавистю, байдужiстю.

III

Того дня лив сiрий дощ. Ми побачили, як зiгнутий у три погибелi Принц Дакарський пiднiмається пагорбом, втомлено i ледаче переставляючи ноги. Вiн нiчим не видавав того заполошного сум'яття, а йшов, як людина, що зiбралася в далеку дорогу. Стояв на вулицi о тiй порi сiвкий березень. Погода змiнювалася: то був туман, то дощило з дня у день, то несподiвано сонце виглядало, орошаючи пагорби, мiлини, заводi, степ жовтогарячим, як золото, свiтлом. Несподiвано з'явився Лаврентiй, який вже зiйшов на той пагорб, де колись розташовувалася добра частина Соснiвки з будинками, дрiбними лавками, а зараз там вирваними зубами зяяли котловани, огризалися костомахами смiтники. Принц пройшовся, не оминаючи липких калюж, противно чвакаючи пiдошвами, кидаючи тiнь на стiни, i сiв поруч з Лаврентiєм бiля свого старого дому. Вiн сiв i поклав поперед себе обрiз, пачку патронiв. Закурив мовчки, начебто бiля нього нiкого не було. Благенька трава тремтiла на вiтровi.

— Тебе пригостити чаєм? — нарештi видавив вiн iз себе, але все ж не дивлячись у бiк Лаврентiя.

— Можеш. Було б добре, а то ноги крутить на погоду, — вiдповiв Лаврентiй.

— Тодi ходiмо всередину. Нiчого тут гав торгувати. Скоро брати Асласми прийдуть. I тобi тут зовсiм нiчого, старий, робити.

Вони сидiли на верандi, покрученiй диким виноградом, в якомусь неймовiрному затишку, мовчали, напевне знаючи, що щось доходить кiнця. Принаймнi того не треба було запитувати у Лаврентiя. У кухнi шипiв газ; газета з шурхотом гада сповзла зi столу на крiсло, з крiсла на пiдлогу, хлопнула краями i лягла на дертичнiй, з велетенськими прорiхами пiдлозi. Принц зовсiм не звернув на неї уваги. Можна було тiльки гадати, про що вiн думав: чекав, коли закипить чайник, чи, може, коли по нього прийдуть. Того, тобто Лаврентiя, що сидiв навпроти нього, не iснувало. Тiльки порожнiй березневий день з немислимим травневим небом. Дощ сипав на безкiнечно сiрi рiвнини, пагорби на горизонтi видавалися синiми горами.

— Ти як гадаєш, — нарештi видавив Принц iз себе. — Людина часто вiдчуває… Нi, чи кожна людина вiдчуває кiнець?

— Не завжди, — вiдповiв Лаврентiй, ковтнув мiцного чаю, кахикнув вiд задоволення. Цей кашель чимось насторожив Принца.

— Я завжди заздрив тобi, Лаврушо.

— Коли хтось заздрить, то недалеко вiд паскудства. Але, швидше, ти не заздрив. Це навiть у мене було, коли я ще був послушником, i, видавалося, далi менi нiчого не треба: я дивився на свiт, що лягав навколо мене, зi здивуванням, але ото радше було саме здивування, а не заздрiсть. Мене довго тодi турбувало, як може людина так жити. Саме так — жити. Iншого менi не приходило до голови.

Старий Побiденко вiдкашлявся i пiдняв голову, дивився у трiснуте вiкно, задерши пiдборiддя так, як люди дивляться крiзь окуляри. Вiн сидiв з таким виразом обличчя, який буває у лiтнiх людей: нiчого не виказуючи поглядом, нi за що не чiпляючись анi думкою, анi дiєю. Вiн просто дивився у синє небо, що швидко линяло вiд дощу. Пахло свiжим вiтром, таким, який буває лише у березнi. Нiчого доброго чекати i нiчого поганого. Висить собi шматок густого киселю.

— Ти прийшов мене провести?… Ну, як там кажуть, — вiдспiвати, — кутики його уст хитро заграли на цiльному засмаглому обличчi.

— Щось таке, якщо твоя ласка…