Знак Саваофа - Ульяненко Олесь - Страница 27

Пiд свiтанок пiдiйшов дiльничний. У нього пишнi вуса i чимось вiн нагадував моджахеда: оливкова шкiра, колись густе чорне як вороняче крило волосся. Зараз залисини. Прозивали його по всiлякому: Клешня, Омеля, Рака. Вiн тримав кiлька ларкiв. Добродушний погляд, — одна втiха погомонiти з цим чоловiком. Побiденко не подивився навiть на нього.

— Ну, — повiв було дiльничний. — З чого почнемо…

Принц Дакарський промовчав, почухав за вухом, зовсiм спонтанно, а не для жарту чи глузування, а може, те й iнше.

— З чого тобi лiпше.

— Хм-м-м, — Клешня потягнув смердюче повiтря з гнилого зуба, виплюнув червону слину на долоню, уважно придивився, завертiв головою i витер руку об пучок соковитої трави.

— Зуби, — сказав.

— Спiвчуваю. Хоча це не смерть, — вiдкинув Принц, продовжуючи дивитися звуженими зiницями на пелюстки вогнища; додав, зовсiм нi до кого: — Шкода старого, — схаменувся, мовби тiльки-но здогадався, що до нього прийшли: — Що думаєш робити? Чого принесло?

— Де твоя сцикуха? Напевне, утекла до когось кращого… Повiр, що тобi лiпше перестати плутатись у цiй справi й кинути це кляте будiвництво. Депутати, мiський голова, голова району незадоволенi. Монахи у монастирi. Сам розумiєш. У тебе що, клепки не вистачає у головi, як у обiдраного Лаврентiя?

— Я тут до чого? Шкода яка вiд них? Iди звiдси. З Богом, — Побiденко витягнув сигарету; зморшки порiзали його обличчя, важке, опущене додолу, i дiльничному початком видалося, що перед ним сидить

сам Лаврентiй.

— Ти знаєш, де вона? — Побiденко сидiв на дзиглевi, облитий помаранчевим свiтлом, промiння врiзалося в очi, якi зараз здавалися бiлими, без зiниць; вiн сидiв, поклавши руки на колiна, стримував дихання: так буває з тим, хто закоханий у невiдому жiнку або як пiдлiток — нахабний, але щирий, — з ляку перед власною неповноцiннiстю не може вимовити i слова, навiть перевести подих, втягнути повiтря. Дiльничний говорив. I тут старий побачив простiр, вилинялий, як день у серпнi, i там чорний, зовсiм сиротливий тобi квацьок на вилинялiй тканинi його свiдомостi; й ото щось невiдоме сказало йому, — iншого слова Побiденко не мiг вигадати: «Ось чого ти вартий,» — тут йому шкода зробилося Лаврентiя, його поради, хоча б придуркуватої, але допомоги; вiн думав не про Алiсу, думав не про сина. Як у тюремнiй камерi, iзольований, залишився сам на сам зi своєю самотнiстю.

— Вона… Вона… гумово протягнув дiльничний. — Вона тут, ось, поруч. Ти, старий грiховоднику, зовсiм не здогадуєшся, як вона близько. Але умова — вижени цих вошивих байстрюкiв.

— Це робота, скорiше, тiєї косоокої лярви, що утримує зекiв у своїй богадiльнi при реабiлiтацiйному фондi, щоб вони її трахали у висохлу пiхву та роздирали висохлу задницю на нiмецький хрест.

— Ти знаєш про статтю, де сказано про розтлiння малолiтнiх, а?

— Не твоє собаче дiло, — Побiденко звiвся на повний зрiст, майже двометровий: кулаки стиснулися, налилися кров'ю, вени випнулися на кiстяк голубими червами, а протяг ворушив сiру шевелюру; без особливої злоби, так, як пiдказував досвiд його народу, якому в'їлися подiбнi мiлiцiанти, як терплять нежданих гостей. Принц Дакарський сказав, спостерiгаючи за вiтром, що хилитав антени, бiлизну, гнав смiття вулицями: — Мент поганий… вiдпусти дiвку. Вона менi родичка.

— Нiчого, трапляється, що i сестер трахають у всi дiри. А християнину брехати не слiд, — єхидна усмiшка. Не дочекавшись запрошення, вiн присiв на стiлець. Сказав: — А зараз до справи. Баба твоя — роби з нею, чого душа забажає. Але ось у чiм справа. Ти возиш розчин цементу. На «КамАЗi». I ти зробиш одну справу. Нi! Нi! Нiяких жертв. Проста угода мiж дуже впливовими людьми. Виллєш штуки три отих груш, що бовтають цемент. I потому. Тiп-топ. Нiчого цим засранцям тут робити. А якщо вiдмовишся, то не забувай про своє минуле.

— А чому саме я?

— Ти забув своє минуле. Затямив? I чужих вони не визнають, нюхом вiдчувають.

— Брешеш, мiнтовська харя, — Побiденко зрозумiв, що його дурять. Можливо, їм лiпше списати на сiромаху, анiж на когось iншого.

А на масивi знають його як надто ексцентричну, запальну людину — хто як. Або це Алiса. Так. Звiсно, тут щось пов'язане з Алiсою.

— Поговоримо, — байдуже вiдповiв Принц.

— Менi потрiбен ти. I нiхто бiльше, на вурок покладатися нiчого.

— Ну подумаю, яка саме пропозицiя. Ти менi докладнiше розкажи i дiваху вiддайте.

— Я маленький чоловiчок. Зовсiм крихiтний гвинтик. Звернися до отця настоятеля або до Льва Достопочтенного, чи то як в хрiна, найсолодшого.

I потiм ми всi згадували подiї, гадаючи, як воно трапилося насправдi, чиїх рук то було дiло. Так, ми тодi гадали, що Принц Дакарський знайшов найлiпший варiант. А зараз вiн сидiв у порожнiй пропрiлiй хатi, пив чай з Лаврентiєм, дослуховуючись до шамотiння дощу, який несподiвано то пускався дрiбним мокрим снiгом, то знову дощем; вiн сидiв, як людина, що вже нiколи не переживе цiєї ночi.

Вiн уже бачив свою смерть, як пророче видiння.

— Я зрозумiв одне: життя людини — один великий злочин. Бiльше нiчого. I я не рiзнюся вiд них нiчим. Ранiше думав, що iнакший. Навiть коли убивав, то гадав, що рухаюся до якоїсь мети, далекої, химерної i туманної. Але мети. Вона наповнювала мене життям, яке немилосердно вгасало. А не Алiса. Алiса приходила i заповнювала вигаслу мрiю жовтими вогнями надiї. I я теж жив натхненно, гаряче вдихаючи життя… Але з'явився ти i розбив усе одним махом. Хто тодi бiльший злочинець: ти чи я? Не iнакше, i ти убиваєш. Тiльки в iнший спосiб. Ти крадеш у людей iлюзiю, — Принц голосно сьорбнув чаю, i, видавалося, говорив зовсiм не до старого вiдлюдька.

— Таргани… таргани, — сказав Лаврентiй. — У моїй головi таргани… Iлюзiя потрiбна тiльки слабким. Фантазiї нашi повнi мерзоти. Вони гронами гною роками висять у нашiй свiдомостi. I не пiд силу нiкому їх знищити, якщо у тебе немає вiри…

— У що? У кого?

— Ти сам добре знаєш вiдповiдь…

А тодi вiн, стовбичачи перед дiльничним, почував себе старим i немiчним, як хто провалив дiромаху в його грудях i звiдти витiкало життя. Багато рокiв тому вiн вiдчув щось подiбне, але як вiн не аналiзував, все одно його бiльше i бiльше заганяло в яму. Вiн спакував валiзи i подався назад до мiста. У поїздi пiд розмiрене гуцикання колiс, у протухлому сечею купе вiн з насолодою втягнув повiтря i зрозумiв, чого бажає. Вiн закохався у смерть, як у жiнку. Вiрнiше, йому закортiло спробувати цього спокусливого забороненого плоду. Вiд того дня вiн кохався на смертi. В мiстi вiн не застав Iлону. Вперше в життi вiдчув себе ображеним. Миколай метався кiмнатою, навiжено розмахуючи руками. Вiн не шукав виходу, вiн не знав чого хотiв, i тiльки нав'язлива думка про вбивство м'яко осiдала йому на груди. Невеликi дози морфiну його заспокоювали, i вiн продумував кожен крок майбутньої жертви. Початком воно, оте бажання, ховалося бiлим червом у глибинах мозку.

I в мiру того, як прогресувала його фантазiя, вiн i справдi вирiшив, що мужчина хоч один раз у життi повинен убити людину. Спочатку його вибiр упав на Iлону. Його учениця, його пасiя зрадила його. Вiн чiплявся за найдрiб'язковiшу провину чи проступок, але вiдмiтав такий мотив. Так, вiн зовсiм не хотiв помсти. Вiн хотiв отримати естетичну насолоду.

— Так, як добряче посрати пiсля тижневого запору, — промовив вiн до люстра.

I все ж думки чомусь вертiлися бiля Iлони. Вже не її особи, а того, що дiялося навколо неї. Так, вiн нарештi знайшов вихiд. Це повинен бути хтось з її оточення. Вiн поназбирував велетенськi томи, цiлi гросбухи мiстичної лiтератури, вiдновив вправи з йоги, психологiї, але швидко все це закинув, бо нiчого путнього там не було. Вiн шукав виходу з чорного тунелю, не розумiючи, що вже потрапив у капкан. Це не можна було назвати манiакальною iдеєю. Його старiючий органiзм потребував перемiни, але нiчого без вiри не робиться, до часу таланить тягти сите i безтурботне життя, але тут у мiзках заворушилися протилежнi його життєвому кредо думки, що тягнули, кликали в iнший свiт. I вiн ще упертiше шукав виходу з тiєї чорної нудьги; нi, це не була манiакальна iдея. За кiлька мiсяцiв вона чiтко викристалiзувалася, вилiпилася у струнку пiрамiду. Як i кожен атеїст, вiн все ж таки мав трохи вiри, поверхової, вiн лякався чогось, але бiльше тюрми, смертi, бо за темнотою, вiн був наполовину упевнений, нiчого немає. Лежить собi чолов'яга в сирiй землi i дотлiває, годує пiдземних мешканцiв. Життя одне. Банальна рiч; треба брати вiд нього найбiльше; необхiдно спробувати i скуштувати всього. I однiєї ночi йому примарилася, влiзла у голову думка, що треба шукати або сторонню людину, або добре знайому. На останньому вiн i визначився. Iлона була надто холодною, до кiсток прагматичною. Вона нiколи не водить дружбу з будь-ким, якщо для того немає вагомої причини, — чи то розваги, чи то секс, чи грошi. Це його не влаштовувало аж нiяк. I тут на горизонтi з'явився новий знайомий, колишнiй послушник Зося. Що вона вiд нього хотiла, вiн не знав. Але вибiр випав саме на нього. А Зося шукав Лямура, з його грiшми i героїном. I вийшов на Iлону, яка вже почала цiкавитися бiзнесом. Тож Миколай перебирав усi варiанти, креслив схеми, iмпровiзував перед камерою, а потiм дослiджував власну персону на вiдео. Вiн не вiрив у вищi сили, вiн не вiрив навiть у чорних котiв, що перебiгають дорогу. Вiн бажав мiстерiї.