Знак Саваофа - Ульяненко Олесь - Страница 31

Саме в листопадi Борис хрестив у Лаврi доньку: озера ртуттю, двома очима, визубленi плити, частоколи з бетону, снiг продавив дроти; вiтер напирав з пiвночi, колючий, здiймаючи ртутнi хвилi на двох озерах, що побiля дамби i поближче до помешкання. Потiм сонце. Чисте сонце запалило поверхню помешкань. Борис зупинив своє авто. Ескорт, вильнувши на трасi, загальмував, i всi висипали на бiлий нетривкий снiг, що лежав рiвно у витоптаному степу так, що видно було озера, бiлий ряд домiв i чорне гайвороння, що полохливо i завбачливо одним великим сизим крилом пiднялося над помешканнями.

— Харашо, — сказав Борис.

I ескорт рушив далi по вкатанiй, але вже пiдталiй трасi; авто Бориса, масивне i броньоване, пропливло повз чепурний, збуджений до лiнивого люд, що, загрузаючи у снiгу по колiна, кидався снiжками, реготав, ляскав у долонi, — за звичкою вiн промацав поглядом кiлькох жiнок, задоволено пiднявши рудi, майже жiночi брови, щось пробурмотiв, а потiм сказав водiєвi швидше їхати, нехай решта доганяє. Його тiшило мерзенне, а водночас до дитячого радiсне вiдчуття, коли його сiрий падлючий погляд зупинявся на горбу юрби, одягненої досить строкато, модно, але однаково; вiн легенько присвиснув, дивлячись, як на нього стрiмко насувається бiлими iклами, з порваним ошматтям хмар над дахами передмiстя. Вiн нервово сунув довгу сигарету до рота, припалив кiнчик, глибоко затягнувся. Сказав:

— А вона нiчо… Нiчо… Виросла-то як… Ух шалава, — очi у нього засмикнулися тонкою рожевою шкiрою, майже без вiй; насправдi вiї були бiлими, пухнастими, як у дитини, i коли вiн закривав очi, то обличчя нагадувало лице розсердженої дитини, тiльки от круте пiдборiддя все псувало.

— Холодно, — вiдповiв водiй i додав газу.

Авто викотило на майже циркове коло забетонованої автостради, змiшуючись за кiлька хвилин з потоком миршавих проти машини Бориса автомобiлiв; вiн тiльки презирливо скривив губи, наче прораб на купу вовтузливих робiтникiв, якi металися в хаосi гарячкової роботи i нiяк його не помiчали. Далi червона стiна потягнулася до самого озера, причавивши своєю холодною тiнню, в якiй бiг його автомобiль, — чорна лапа, слизька, оманлива, глиняно видавлювала на обличчях водiя i Бориса тiнi. А потiм несподiвано вiтер, холодний, з озера, засвистiв у радiаторi, захитав, вiдпружинюючи антени; бiлi кулi сонць наповзли, ударилися об скло, розсипалися, заслiпили очi.

— Що за блядство, — тiльки й вимовив Борис, вiдчуваючи, як грудну мембрану боляче стиснуло, вiн почав задихатися. I повторив:

— Що за блядство… — губи витягнулися, зробилися вузькими, а пiдборiддя ще бiльше загострилося. Борис закрив очi, йому хотiлося не вiдкривати їх до самого багацького гетто: вiн якось навiть зле, рвучко наказав водiєвi зупинитися. Вiн зрозумiв, але не вiдразу, що починає задихатися; хвиля за хвилею накочували на нього яскравi галюцинацiї навколишнього. Пучки похолонули, затерпли, а серце — вiн навiть побачив його — провалилося в область шлунка, потiм метнулося до горлянки, i вiн нехотя подумав, що випив з батюшкою не так вже й багато; але свiт продовжував розсипати перед його зором невибагливi люмiнесценцiї, що рвали кишки.

— Що за блядство… — прозвучав його голос у бiлiй тишi над червоним верболозом: лагуна срiбною косою заходила, пiдрiзала освiтлений берег, облiплений вiллами, дачами; його зiр зi здивуванням вловив сiру вiд древньої пилюки стiну старого млина, — з рота покотилася слина, спочатку без смаку, потiм все отруйнiша, густа, як меляса.

Вiн проблювався, косячи оком на водiя, що виконував водночас i функцiю охоронця, i зараз стояв з тупою харею, закинувши полу малинового пiджака, поклавши руку на кобуру пiстолета. Борис випорожнив шлунок, набрав у жменi снiгу i протер обличчя. Водiй тупо стримiв на мiсцi, поглядаючи на його розплилу фiзiономiю, щось подiбне до роздратування летiло в його смолянистих очах.

— Поїхали…

Але пiдвалив ескорт i до десятка одягнених людей висипало на дамбу.

— Красота!!!

— Женева!

— Д-а-а-а!

Натовп почав гикати, пiдстрибувати, хтось побiг у червоний верболiз справляти нужду, а хтось щось iнше; i це розвеселило Бориса.

— Поїхали. Ми вже вдома, — i вiд цього останнього слова Борисовi замлоїло. I вiн зовсiм ясно, вiддаючи належне тверезому розуму, своїй iнтуїцiї, зовсiм так, як вiн прокручував надто складнi оборудки, подумав про Iлону.

— Нехай тiльки приїдемо… Нехай. Ха-ха… Ну й давно я… Ха-ха-ха, — i натовп, повзаючи дамбою, заревiв своє ха-ха-ха; спочатку смiх булькотiв не щиро, а потiм велетенським, невидимим маховиком набирав оберти, колишучи тишу, сам простiр над головами, над снiгом, над степом. I тут з'явився Лаврентiй. Вiн iшов, здавалося, їм назустрiч, а вiтер колошматив його рубище.

— Хо-хо-хо, — крикнув хтось. — До нас мандрує пророк Iлiя! А де ти свого Христа загубив?… Борька, що тут у тебе за зоопарк!? Блiн, що тут у тебе твориться. Єрусалим, шолi?!

Жiнки, фарбованi, розплилi, з осклiлими похiтливими зiницями, якi тремтiли, мов краплi сечi, готовi зiрнути, впасти на землю, засмiялися, вiдкидаючись назад, а чоловiки пiдтримували їх, пiдставляли руки пiд сутулi спини; молодшi реготали на всю горлянку, передаючи по шерензi цигарки, вiдкоркованi пляшки з шампанським; зманiженi долоньки потайки стискали одвислi цицьки, шурхали пiд спiдницi. Яскраво i бiло горiло сонце над лагуною i чорно лежав верболiз. Борису захотiлося пошвидше звiдси поїхати, але щось народилося вглибинi, там, куди тiльки-но пiрнуло його серце, i говорило в колихкiй драглистiй темрявi, що вже пiзно, що треба обов'язково лишитися.

— Ти що, оглух?!

Пiсля цього окрику тиша залила Борисовi вуха; вiн вiдчув, як волосся ворушиться у нього на головi, а тому мимоволi, зовсiм механiчно, пiдняв руку, провiв широкою долонею по йоршику рудого волосся, похитнувся, облизнувши тоненьким гострим кiнчиком язика губи, продовжував стояти. Троє довготелесих в чорних костюмах хлопцiв оточили Лаврентiя.

— Ану скажи, що Бога немає, i ми тебе вiдпустимо!

Лаврентiй подивися поверх голiв, махнув рукою, наче вiдганяючи обридливих мух, вiдказав рiвним i спокiйним голосом:

— Бог iснує в кожнiй животинi, навiть у твоєму смердючому видиховi! — трiйця, видно, не чекала, що отримає таку вiдповiдь; вони навiть не здогадувалися, не думали, звiдки взялися цi слова.

— Ти шо-о-о, не поняв?…

— А менi нiчого розумiти. Дай менi дорогу, а на дурнi балачки у мене немає часу.

Трiйця зареготала, застрибала навколо Лаврентiя, пухкаючи з розкритих ротiв паром.

— Тодi доведи, що вiн є… Ти його бачив?…

— Розплющ очi, тодi багато чого побачиш!

— Так вiн хамить, сука, — пискнула одна дiвиця, найвродливiша з гурту жiнок, швидше, якась знайома, яка почувала себе в цiй компанiї зовсiм непривiтно, незатишно, а зараз компенсувала холодне вiдчуження криком.

— Тодi читай молитву, — заверещав, плутаючи з реготом крик, хлопець.

— Я й так їх читаю…

— Може, i за мене молишся, сучара?!

— Значить, i за тебе, сучий сину, — майже в тон йому вiдповiв Лаврентiй. Хлопець, що займався в Iлониного батька бухгалтерiєю, з витягнутим покривленим обличчям якусь хвилину дивився на обiдранця, а потiм заверещав:

— Скотина, — вiн занiс руку для удару, але тут трапилося непередбачуване: Лаврентiй перехопив руку i стусонув у вiдповiдь лiвою. Хлопець пролетiв кiлька метрiв, вигнувся дугою i гепнувся, смикаючи ногами, на капот джипа. Борис стояв i йому видавалося, що дорога на дамбi вибiгає швидкою ескалаторною стрiчкою. Ще один, пiдстрибнувши, як м'яч, гургонув пiд ноги жiнкам, а третiй, повторюючи: «Ну… Ну… Ну… давай…» — зiгнувшись у якусь неправдоподiбну позу, вiдходив до гурту. Але Лаврентiй розвернувся i спокiйно пiшов. Борис хотiв крикнути, щоб не чiпали старого, але чому, i сам не знав, проте промовчав; у головi гуло, кров приливала, вiдливала, лишаючи пiсля себе пусте тiло, а сама ця падлюча кров кудись зникала. Тiльки тодi вiн очуняв, коли побачив, що його охоронець пiдбiг i навiдмаш ззаду ударив рукояткою пiстолета по головi старого. Щось хруснуло, потiм затупали ноги, i чоловiки, одягненi у чорнi костюми, почали збiгатися вiд своїх машин. Запрацювали ноги, загули кулаки. Лаврентiй мовчки борсався, спочатку вiдбивався, а потiм його рухи зробилися кволими, мов у сонного, i скоро вiн витягнувся на повен зрiст, даючи змогу ватазi безборонне тарабанити по тiлу ногами, руками; дамочки визирали, витягуючись на шпильках. Одна навiть не пошкодувала фотоапарата i ним вдарила старого по головi. Потiм Борис зрозумiв, що спостерiгає за подiями з прихованою насолодою, бо давно не вiдчував на своїй шкiрi тремтячих пальцiв пригоди; як i кожен пропечений авантюрист, вiн був просто у захватi вiд легеньких пригод, якi, здавалося б, мали стосунок до нього, але зовсiм вiддалено, наче за склом, наче у солодкому тривкому снi, коли прокидаєшся мiцним, здоровим, юним i повним сил iдеш завойовувати цей неприхильний до тебе свiт, пiдминаючи його пiд ноги з кожним кроком. Тож вiн розраєно дивився на танець чорних тiл над Лаврентiєм, доки йому це не обридло вкрай, наче пригадавши, що їх чекає вдома добрий стiл, гарнi жiнки, приємнi розмови, i можна до ранку забутися вiд клопоту. I вiн крикнув, сполохавши купу вертливих голiв, вирвавши у сизiй сутiнi несподiвано, якогось бiса, образ Iлони: