Знак Саваофа - Ульяненко Олесь - Страница 42

Лаврентiй важко приходив до пам'ятi: за ним майже не слiдкували, i аби не католицькi сестри, що випадково прибули до Соснiвки, дивом заслала їх сюди доля, вiн би не вижив. Сестри знайшли понiвеченого Лаврентiя, виходили його, а потiм влаштували до лiкарнi, наївно гадаючи, що йому там буде краще. Якийсь час вони гуртом, шестеро, навiдувалися до лiкарнi, але скоро шипiння отця Єпiфанiя i випади Миколи Санича припинили цi вiдвiдини гуртом. Ходила одна Юлiя, двадцяти рокiв, з чорним як смола волоссям, фiолетовими, чистими, завжди додолу очима. Вона приходила, сiдала бiля Лаврентiя, перед цим виклавши нехитрий харч до тумбочки, i читала щось зi Святого Письма, а Лаврентiй лежав мовчки, ковзаючи ледь вловимою усмiшкою, свiтлiючи обличчям. Вона приходила щосереди i щоп'ятницi. Вiталася, клала поживу в тумбочку, щось говорила до Лаврентiя, а вiн вiдповiдав короткими словами, червонiючи, наче дитина. З часом вiн досить змiцнiв, щоб сидiти. Тодi всi бачили у ньому якусь зачаєну тривогу, особливо, коли приходила середа. Вiн кiстяною гребiнкою розгрiбав волосся, витягував свою кишенькову потрiпану Бiблiю, i, ворушачи губами, читав. Вiн навiть не приховував своєї радостi, коли приходила Юлiя, поляскував великими долонями по колiнах, ледь похитуючись, i вона непомiтно усмiхалася, ледь хриплим голосом, що нагадував простуджений, справлялася про його здоров'я, запитувала, чи чогось не треба. Чи, може, йому тут незручно, то мiсiя пiдшукає iнше мiсце. Лаврентiй пiдiймав догори свої чорнi рiвнi брови, вiдповiдав трохи грубувато:

— Iнше мiсце, сестро? Для такого, як я, скрiзь однаково.

— То й добре, Лаврентiю. Хiба Бог послав нас на землю, щоб ми шукали там, де теплiше?…

— Тож-бо, — задоволено гугонiв Лаврентiй, нарештi потiшений, що йому не пiдспiвують, не клянуть, а розумiють.

Далi вони сидiли мовчки, iнодi читаючи Святе Письмо; вони роз'ясняли щось одне одному, кивали головами, потiм пили чай з пряниками i дiлилися тими пряниками з усiєю палатою.

Одного разу, пiсля невдалої спроби заволодiти увагою Миколи Санича, Єпiфанiй пiдступився до Лаврентiя, що сидiв у широкiй сорочцi та одних лiкарських пiдштаниках, причесаний, з постриженою бородою, якийсь помолодiлий, i заявив:

— Ти чого з супостатами i зрадниками водишся? Вони слуги сатани! Хiба не знаєш?

— Ти на свою церкву подивись. Вона на рiвнi жандарма i попа. Хто вам дав право пускати свiтську владу у володiння, керування церковними справами? Сказано ж, кесареве кесарю, а Боже Боговi.

Хiба ти не читав, а чи не знаєш, що вашi лобизали царям ноги, i царi у вас були головою церкви? I кров нашу проливали, кадячи з амвонiв. Для чого народу така церква? Хто тодi супостат?

— Ти бомжара i розстрига немитий. Тебе предали анафемi, а ти менi мудростi розказуєш… Ось я тобi… — i Єпiфан трусив борiдкою, але зi страхом, бо, не зважаючи на хворобу та худорбу, вiд Лаврентiя перла якась дика сила. I погляду Єпiфан лякався бiльше всього.

— Ну, це як кому Господь Бог поклав. Тут ти, може, правий. А так брись, лукавий, з-перед очей моїх!

Цього, зiзнатися, Єпiфанiй не чекав, бо в його очах Лаврентiй був лише безпритульним, бомжем, доведеним до скотського iснування, а значить, нi порядної мислi, анi сили супроти у нього не може бути; значить, загнана життям i Богом скотина, на котрiй, вiн, Єпiфанiй, зможе показати свою мудрiсть, розсудливiсть, звеличивши себе в очах хворих, а також надолужить час, намарно витрачений з Миколою Саничем, — як не крути, а неповноцiннiсть стосункiв почала проявлятися надто чiтко, щоправда, соснiвцi мало цiкавилися його уподобаннями, радше для них це не мало значення, як ото собачi злучки, що їх можна споглядати з балконiв теплого весiннього дня, мружачись вiд безтурботностi, множачи свою зверхнiсть великого завойовника цього свiту. Єпiфанiй не займав їхнi твердолобi черепи: те, що не можна покласти в рота або скористатися в будь-який спосiб, викликало неприховану нудьгу; тож суперечки Єпiфанiя з яких вiн виходив, наче побитий пес, навiть потiшали їх, хоча однозначно вони приймали бiк православного батюшки, бо на них магiчно дiяли слова Велiкая Росiя, а ще тому, що пастир приходу Єпiфанiй залюбки, за добре ставлення вiдпускав грiхи i благословляв найзапеклiших безбожникiв, яким з нудьги чомусь надумалося влiзти пiд хрест. Проте i Лаврентiя вони слухали краєм вуха. Молодшi навiть вигуками пiдтримували старого, як вони називали, бо, не маючи повних п'ятдесяти рокiв, Лаврентiй виглядав вкрай виснажено, хоча був статний, невисокий на зрiст, з прямим, вiдсутнiм поглядом чистих очей, в яких переливалося свiтло. Говорив вiн мало, але з достоїнством та вродженою благороднiстю, вiд чого мiж ним i соснiвцями пролягала нездоланна перешкода. Молодi його пiдтримували за впертiсть у поглядах, наче вiн був їхнiм. Але це тiльки так, поверхово. Аби не сестра Юлiя, то вiн би так i лишався самотньою брилою серед цього паводку забрьох, крадiїв, п'яниць i гомикiв, що заповнювали соснiвську лiкарню. Вiд гнiву соснiвцiв його рятувало ще й те, що мiж Єпiфанiєм та Лаврентiєм стояв офiцiоз. Вiрнiше, на боцi Єпiфанiя: з мiлiцiєю, владою, сильним апаратом, який полишила ще та, стара держава, до якої вони не те щоб почтенно ставилися, а i ненавидiли, боялися. Тому десь в глибинах їхнього сiрого мозку вони вiддавали перевагу Лаврентiю, а перед Єпiфанiєм кланялися i чтили його, наче саму смерть.

Лаврентiй жив непомiтно. Це теж рятувало його, але не вiд виверткого розуму Миколи Санича, що початком пiдсилав до нього Єпiфанiя, а пiзнiше, коли все вкрай обридло, небезпека з вiд'їздом монашок минула, сам почав терзати Лаврентiя немiчними, безкровними, але блискучими назвами, викручуючи речення, лаштуючи логiчнi конструкцiї, що розсипалися вiд одного удару.

Юлiя приходила завжди вчасно, шурхочучи випрасуваним своїм темним одiянням, ховаючи свої блискучi, пiдсвiченi молодiстю очi; крiзь рясу було видно стрункiсть її тiла, її гнучкiсть, яка здається, чинила супротив строгiй обiтницi, — i тут Лаврентiй вiдчув, що його опосiдає сум. Вiн подумав, що ловить слова її, як вiтер, вслухається в її ходу. Навiть запах простого вбрання викликав якийсь радiсний, майже дитячий зойк у душi. Вiн спостерiгав, як вона йшла, легко, без напруги, i говорила слова, сидячи на плямi свiтла, легко, без плотоядностi усмiхаючись; так усмiхалися не для когось одного, а для всього свiту, а свiт у Бiблiї був Божим, хоча i страшним. Вiн радiв її появi, як радiють дiти вiтровi, як дитина, вiн вiдкривав у її словах щось бiльше, нiж було вкладено в його голову, принаймнi йому так видавалося; вiн почував себе незграбним, пихтiв, червонiв, коли мова заходила про стороннi речi. Отак сидiв та думав, щоб воно могло означати, а вона дивилася на нього широко вiдкритими фiолетовими очима, ледь душачи щирий смiх подиву: як така доросла людина може не знати простих банальних речей. Тодi вiн сам смiявся з себе, ляскав по колiнах, щиро брав її за руку, яку вона повiльно, але впевнено прибирала, i вiн вибачався, а вона говорила: «Нiчого, нiчого, нiчого», — мовляв, це ж ти, Лаврентiй, вiд тебе нiчого поганого не може бути. I вiн заливався свiтлим щастям вiд того, що його розумiють, не плюють в обличчя. I коли вона захворiла, сталося те, чого вiн найбiльше боявся. Прийшов час, i сум заволiк його очi; глибокий, так, що навiть не вiдчувалося дна, — таким чорним був для Лаврентiя. Вiн сам не вiдав, безпорадно дивлячись у пустош за вiкном, чому свiт, такий чудний i вiддалений, наблизився до нього i став вуркотiти надокучливо, заливисто та безжально, як то буває у порожнiй хижi, продутiй наскрiзь вiтрами, вiн ловив цю печаль, яка надходила до нього, як прохолода у спеку, але не полишала розуму, змушувала часто битися думку, i тому вiн вловлював невблаганний знак, що вiдмовляв йому, посилав, окутуючи плечi, щось велике, а потiм в одну мить вiдбирав. Лишав вiн i якесь пекуче терзання, що посекундно наповнювалося свiтлою радiстю. I тодi ця срiбна печаль, що йшла свiтом, зникала. Юлiя присилала йому то хрестика, то вервечки через сестру Клементу, зiгнуту роками, з гачкуватим носом монашку; iнодi це були свiтлини святих або Дiви Марiї. За час її хвороби Лаврентiй несподiвано набився до столярiв на роботу. Там i пропадав цiлими днями. Вiн теслював, ладнав стiльцi, рiзав спинки для крiсел. Вiн полюбився теслям, i вони його часто лишали сторожувати комiрчину, що знаходилася в лiкарнi пiд патронатом самого Миколи Санича. Цей качконосий лiкар погрожував виписати Лаврентiя, але скоро побачив, що користi з нього тут бiльше.