Знак Саваофа - Ульяненко Олесь - Страница 50

— Не я до тебе прийшов, а ти сюди. Що ти хочеш вiд злидня?

— Чесно, то я ловлю себе на думцi, що менi все частiше i частiше хотiлося б бути на твоєму мiсцi…

— Кожен вiльний вибирати собi волю, кожен вiльний дати раду своїй волi. Зупинитися нiколи не пiзно…

— А якщо… Бог вiдвернувся вiд мене?…

— То ти вiд нього вiдвернувся, а не Вiн вiд тебе.

Лямур зафуркав, замотав головою; потiм звiвся, засунув руки в кишенi, заскреготiв зубами.

— Блядь, життя проходить, а я не знаю, як його зупинити. Воно тече повз мою волю, розумiєш? I всi твої балачки для сонливих гiмназистiв, а не для справжнiх чоловiкiв.

— Ти себе вважаєш справжнiм чоловiком?

— А ти думав…

— Ти гiрше баби, Андрiю, коли вибрав замiсть життя вiчну яму.

— Яку яму?

— Хiба не в нiй ти зараз знаходишся?

— Це тiльки зупинка на шляху. Не бiльше.

— Отак ви всi приходите, плюєте, а потiм знову приходите i просите.

— Хiба я в тебе щось випрошую?

— Не в мене, а в Бога.

— Не смiти словами. Я певен, що вiд цього свiту Богу не бiльше користi, нiж менi вiд моєї болячки.

— Знову ти лiзеш не по тiй драбинi. Ти перескакуєш з одного на iнше. Щоб так мислити, треба спочатку повiрити, пройти спокуту, а потiм говорити про кориснiсть цього свiту. Не для радощiв ми в нього прийшли.

— А як же спокiй?

— Спокiй приходить з вiрою. Ну, прощай, — Лаврентiй розчинив дверi.

Саме почуття чогось недовершеного кинуло Андрюху Лямура шастати на зеленому, як папуга, джиповi, широкими, без початку i кiнця вулицями; на якомусь з поворотiв, де свiтло розповзалося вiхтюватими паростками, вiн вдихнув на повнi груди, — пiзнiше вiн буде згадувати, що ця дурна думка, яка повела його в соснiвськi степи, прийшла саме тодi, — i вiдчув, що подих, жаданий ковток повiтря застряг у легенях; вiн зупинив джип, вiдiгнавши його до вибiлених бордюрiв, завалившись грудьми на кермо, заковтав швидко, раз по разу, ротом повiтря. Судомно ковтаючи повiтря, вiн думав, натужно, наче це найголовнiше, навiть бiльше, нiж основне, так глибоко входячи в монотоннiсть серпневого дня, вiн думав, дряпаючи по своїй свiдомостi чорними кiгтиками, ледь вловимими образами, як дiстатися до бардачка, де лежав кокаїн, i дивувався, хапаючи ротом, — що до бардачка рукою подати, кiлька нещасних сантиметрiв, але ця вiдстань майже неподоланна, як i та, в яку вирушив з дому, багато рокiв тому, у той чи цей свiт: тiнi вiд куценьких дерев змiями бiгали асфальтом. Нарештi його рука шарпонула кришку, вiн витягнув пакет, розiдрав зубами, забив нiздрi кокаїном: задихав уривчасто, швидко, сьорбаючи повiтря, як воду п'ючи. З однiєї нiздрi потекла рожева кров. Андрiй подивився на пальцi, дивуючись рожевому кольору, усмiхнувся кволо: вiн найбiльше потребував жалостi, так, найбiльше, але ранiше до нього це не доходило, воно було зовсiм iнакшим, гiрше не придумаєш, але iнакше. Це iнакше вилазило зараз якимось кипучим гадом, кокаїн тiльки пiдсилював це вiдчуття, що заповзало слизько в нього. Вiн розвернув джип i погнав у протилежному напрямку, прямо на кипуче сонце, що видавалося ртутним, — кров, рожева кров ще крапала на гумовий килимок пiд ногами.

Лямур проминув своє старе помешкання, дивуючись, що в нього це викликало бурю тоскних, змiшаних з радiстю почуттiв; вискочив на дамбу, пiймавши тремтливе плесо Лагуни, хмари, наче вихлопи диму на низенькому небi. Якось зовсiм несподiвано прийшов страх, i вiн зупинив джип бiля самого озера, жадiбно ковтаючи вологе прогниле повiтря: чайки з криками рiзали крилами воду. Все якось тягучо переливалося, котилося кудись одним потоком, уперто та лiниво, здавалося, можна було порахувати кожен порух, шурхотiння листя, трави, осоки. Там далi знову пустирище, жодного будинку, шапки дерева, самотнi, викрученi, як руки паралiтикiв. Вiн спитав себе, що його сюди притягло? Вiдчай? Холод вiдчуження. Голова зараз у нього працювала ясно, як нiколи. Свiдомiсть стояла чисто, як у колодязi, найглибшому колодязi. Туди не долiтали анi крики сумлiння, анi балаканина, затiяна вночi. Свiдомiсть лежала студеною масою i нiчого до неє не доторкалося, навiть Iлона, навiть думка про Бога, яку вiн, попри все, оберiгав, часом соромлячись думати про саму думку, про те, що його розумування можуть торкнутися Бога; вiн соромився, як дитина, яка не має права мислити разом з дорослими, про дорослих, про зовсiм iнший, незрозумiлий свiт. Зараз його свiт надто складний, щоб жити так, як жив вiн останнi десять чи п'ятнадцять рокiв. Щось у ньому отерпло, чисто фiзично, здавивши горлянку. Андрiй повiв поглядом, але вже було пiзно. Позаду, в п'ятистах метрах замаячили чиїсь постатi. I вiн вiдразу зрозумiв, що зараз трапиться. Холодна свiдомiсть нiчого не пiдказувала, а зараз широкою рiчкою пливли i виносили його з якогось намулу, котрий майже фiзично, до вiдрази, вiн вiдчував. Вiн сунув цигарку до рота, але виплюнув, повторюючи псалом подумки, повагом подався до машини, але куля, пущена з далекої вiдстанi, збурила пилюку мiж ногами, iнша пробила дiрку в дверцятах. Вiн постояв якусь долю секунди, залiз до авто i погнав прямо на постатi, що метушливо розбiглися, ховаючись за наваленими бетонними плитами. Вiн пошкодував, що тут плити, що морочитися доведеться довго, якщо йому самому не збреде в голову пiдставитися, а в нього ще макiтра на мiсцi, нехай ховаються вони. I вiн проскочив плити, слухаючи, як гупають кулi. Джип гудiв, навiжено вiбрував, наче жива скотина; потiм авто пiдкинуло догори, але Андрiй не помiчав, а продовжував читати псалми, тиснути на газ. Нарештi авто похлинулося, уткнулося в багнюку, кидонуло глей протекторами, зупинилося.

Андрiй втомлено, як людина, яка нi про що не думає, подивився на бiлий рафiнад хмар, що падав за горизонт, потягнув був руку до бардачка, але облишив. Кулi розбили скло, розсипали кокаїн. Тодi вiн вiддалено щось подумав, повiльно повертаючи голову в бiк Соснiвки, але знову нiчого особливого не спало на думку. Мабуть, спека, кокаїн, треба б було занюхати, а цi паскуди дивись що чинять. Кулi шматували оббивку на крiслах. Вiн трохи розсердився, бо любив свiй джип. Вiн хотiв звестися, але пострiл вiдкинув його назад. Йому перебило лiву руку, але бiль не вiдчувався; вiн навiть подумав, що зможе таки дотягнутися до блискучого, майже iграшкового в сонячному промiннi маузера, але облишив, втомленно блиснувши посмiшкою: попереду стояли бiлi будинки, проштрикаючи сизий серпанок, — як бiлi одежi, несподiвано вирiшив Андрiй, опускаючи додолу очi, розумiючи, що час став коротким, таким куцим, як та тiнь, як тисячi маленьких тiней, що змiйками розбiгаються, ховаються у бетонних плитах з пучками тремтячої трави у шпаринах. Потiм йому зарябило в очах, але не вiд поранення, а вiд кольорового на друзки битого скла, що встеляло широкий простiр, i це почало надокучливо налазити на нього, проте вiн не чинив супротиву: воно заходило у нього з фрагментами, куцими, швидкими, як тiнi, спогадами, коли в дитинствi бите скло викликало у нього нечуваний захват, i вiн вилiплював з нього цiлi пiрамiди, так, в купах чорного пiрамiдального багна, якого по всiй Соснiвцi було так багато, що вони вивалювалися дiтворою в теплiй жижi, грiючи спини та животи. Це товчене скло, сам вигляд його, наповнював його якимось безкiнечним радiсним сумом, що пролетiв, розрiзав його мозок на шматки, i зараз йому вiд короткого, як удар, щемкого жалю, здавило груди, — перед ним лежав степ.

Темнi постатi розтягнулися ланцюгом i вже вiдкрито йшли на нього. Вiн навiть не дивився на маузер, а просто лежав, вiдкинувшись на спину, вперше розумiючи щастя свободи, бодай тимчасової, сидiти i дивитися на бiлi бетонки та кам'яницi мiста, не думаючи нi про грошi, нi про жiнок, а запросто слiдкувати за сонячними плямами в шовковистих травах. Йому хотiлося подовше втримати це, але свiдомiсть, чиста i спокiйна, як у глибокому колодязi, говорила, що нiщо хороше довго не триває, тому, голубе, вбирай очима, що можеш увiбрати, не марнуй, йолопе, часу. I вiдразу йому зробилося незатишно. Тодi заболiла рука. Вiн знову задихнувся. Цього разу кулi вдарили поруч, розiдерши оббивку, розвiсивши повсюди клаптi шкiри. Самотнi, лiнивi кулi, подумав вiн. Погляд його перейшов на трасу, де в сизому полотнищi полудня шмигали срiблястi цятки авто, чорнi коробки вантажiвок-далекобiйок, важко пропираючи рiдке повiтря ударами сирен-клаксонiв, i вiн несподiвано вчепився у це залишками розумної думки, наче заглушуючи пронизливий бiль, втягнув ротом повiтря. Кулi затрусили його джип. Одна влучила у вiдкритий рот, двi лупонули у груди, притиснувши до спинки сидiння. Андрiй пересмикнувся, завалився на бiк, але коротка черга пiдняла його i кинула на кермо.