Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин - Страница 18

18

18 вересня

Кризова, катастрофічна ситуація у довколишній Україні — ще одне джерело неврозів і страхів. Інтуїтивне передчуття катаклізмів не сприяє зосередженості. Пошуки ритуалу, пошуки сенсу життя в довколишньому абсурді і хаосі видаються однаковою мірою і героїчними, і наївними. Зруйновано живий організм із налагодженою системою суспільної комунікації, знищено довіру одного його члена до іншого. Це хвороба, у розпалі і в епіцентрі якої все життя перебуваємо ми; це чума. Грізні симптоми, які заганялися вглиб і приховувалися, щодня можуть перетворитися на війну, розруху і голод. А ми шукаємо направи, розпачливо вже, безнадійно; бодай для самих себе. А чума вже не боїться денного світла, і щурі вже бігають нашими вулицями. Бридко. Нудно. Невроз незахищености і безпорадности — позаяк ти вже досить добре знаєш, серед якого дикого народу доводиться жити. Дикого — отже, непередбачуваного, безосновного, істеричного. Чай тут не допоможе. І ніхто на тебе ніде не чекає. Залишається щоденне борсання, крихти просвітлінь, напади страху — і часом нестерпне бажання прокинутися від цього нестерпного кошмару, як зовні, так і всередині, встати і вийти до залитого сонцем світу, справжнього, гармонійного, радісного, в якому не треба буде розумувати над ритуалами і філософською термінологією, в якому вже не доведеться вибудовувати способи життя, наперед знаючи про їхню приреченість — і способів, і самого життя, — в якому не буде ненависних радіо і телевізії, в якому не виявиться ненависних цих людей, «своїх» і «чужинців», а будуть тільки брати і сестри. Отаке-от запрошення на страту, пане Набоков.

Смурний, сірий день, який асоціюється з 19 серпня 1991 року, коли був т. зв. «путч», повно п'яних в автобусі, яким я їхав до Матіївки, пригнічений і розгублений, неспроможний зрозуміти: чому, власне, радіють ці тупі тварюки?

19 вересня

Отак, майже непомітно, перший місяць осени наближається до завершення. Вже звично готуєш чергову порцію тютюну; цей, викопаний пізніше, міцніший за свого попередника. Щойно відшуміла короткочасна, але потужна злива. І стало тихо, по-недільному; п'єш чай, палиш люльку, пишеш до щоденника. Колись я мріяв про таке життя; але тодішні мрії були багатшими за теперішнє їхнє здійснення. Може, тому, що я постарів і закоцюб; коли подумати, мені нічого не бракує.

Можеш робити що завгодно. Але немає бажання. І немає знання про справді насущні заняття. Чому ця, а не та книга? Чому гітара, а не малювання? Чому передрук «Вечірнього меду», а не віршів для нашої евентуальної антології «ДАК»?

А час повільно плине далі. Сьогодні — повільно. Сяйвом коштовного каміння міняться на сонці краплі відлетілого дощу, звисаючи зі сливового листя. Час — це дощ. Метафора. Можна ще й не таке сказати. І все одно: час — це дощ, який то є, то його немає. Інколи це час густий і повільний, тоді кажуть «злива часу». Інколи це сіра мряка буденних хвилин. Добре, коли час і злива співпадають; тоді подвоюється, ущільнюється, стає інтенсивнішим відчуття і усвідомлення природного й людського, тобто метафізичного (у гірших випадках — просто культурного). Метафізика — це культура, пане Ніцше. Трансцендентне існує в культурі — і якщо воно більше ніде не існує, то й цього місця цілком достатньо. Метафізика — це людина.

Подолати метафізику — це подолати людину в собі. Але «я» — це теж метафізика. Отже, подолати в собі «я». А це вже містика. Не виключено, що містика — це теж єдине місце, де можлива перемога (або поразка), тобто місце, де взагалі можливі боротьба, рух — Життя.

28 вересня

І щоденник, і вересень виразно наближаються до кінця. Сьогодні — дуже похмурий, дуже вітряний день із нудною мрякою, шкряботінням мишей на горищі. Закладав душники сосновою хвоєю, а завтра, як не буде дощу, замажу їх глиною.

Так гарно: осіння Матіївка. Самотній, я раптом усвідомлюю просту істину: письмо є різновидом діалогу, з усіма притаманними останньому і зі своїми власними законами. Письмо — це безголоса бесіда, і, добре зосередившись, покурюючи люльку та сьорбаючи чай, можна не одну годину провести з невидимим і водночас видимим співбесідником. Письмо — нехитра втіха для самітників, така ж, як чай і тютюн, така ж, як уже написані іншими самітниками — зараз я маю на увазі К'єркеґора, Флобера, Торо, Ніцше, Рільке, Гельдерліна, Гайдеґґера і «несть їм числа» — книги. А ще прогулянки до лісу і до ріки, туди, де немає людей; «як добре без людей, правда, Тату?» І вряди-годи — зустрічі зі схожими на тебе, нечисленні свята, коли можна і треба говорити, мовчати і говорити знову.

Тому всі імітатори, епігони і послідовники вічно програють; вони бачать лише наслідки, переважно тоді, коли ми вже пішли звідси: вони бачать наші книги, але не мають розуму, щоб обмежитися переживанням їх; вони беруться писати своє, недолуге, конструктивне, позбавлене вищого дару аспірації, вони хапаються коментувати і тлумачити, не розуміючи або не признаючися собі в тому, що письмо і книги — це лише доля, просто обрання, неминуче, болюче і прекрасне, всього-навсього спосіб жити, спосіб справджувати своє життя ось таким чином, в один із способів, рівноцінний майстерності теслі, музики, художника — і «несть їм числа».

І тому це, звичайно, один із живих і дієвих ритуалів, несекуляризованих обрядів; і тому письму бракує формальної, канонічної завершености, попри схоластику і структуралізм, і тому через оцю свою відкритість і недосконалість воно все ще живе, — бо живемо ми, самітники й анахорети, люди не від світу цього, диваки і часом мізантропи, — але всі ці риси — лише цехові ознаки приналежности — законної — до ремесла; ми просто законники, які керують своєю професією, тільки й усього. Чому це сталося саме з нами — не так уже й суттєво; тому, що саме ми мали необхідні у таких випадках здібності до самітницького життя і талант до читання; тому, що не ми обирали, а нас обрано і так далі.

У кожному разі це аж ніяк не легше і аж ніяк не важче, аж ніяк не краще і не гірше за будь-яке ремесло.

А всі попередні роки бачаться як процес вирощування довкола себе найавтентичнішої мушлі; шляхом спроб і помилок, промацування і прокидання стежок ми насторожено шукали своєї сутности, цим самим створюючи її — і не здогадуючись про це, і страждаючи, — бо такі були правила гри: щоб ми не знали, щоб ми не об'єктивізували передчасно самих себе і тим самим не заціпеніли в недосконалості; нам дуже боліло всередині — але ми й гадки не мали, що це так росте найкоштовніше у цьому світі: перлина, згусток, кристал, есенція нашої сутности. Ми вдавалися до безлічі починань, плекаючи надію, що випадково вийдемо на сутність нашої сутности, на суть сутности нашого буття: влаштовувалися працювати серед людей, знайомились і кохалися з жінками, заводили сім'ї і дітей, гадаючи, що коли станемо, як усі, то тоді нам перестане так боліти, і ще не здогадуючись, що нам судилося бути не такими, як усі; ми хотіли бачити свої ще невправні твори надрукованими вже, підштовхувані юрбами імітаторів, яким легко вдавалося і друкуватись, і проводити «творчі вечори» та акції, — нам здавалося, що ми повинні бути, як вони, — не знаючи, що це вони хочуть бути такими, як ми, але їм цього не судилося, і вони вдають кожен на свій копил те, що для нас було невід'ємною нашою суттю і болем, якого ми так хотіли позбутися, заздрячи імітаторській легкості й невимушеності, їхній розкутості перед публікою і перед їхнім світом; ми не могли, проте, стати розкутими перед їхнім світом, тому що ми вже були не від світу цього, ми могли бути вільними й розкутими лише серед свого світу, в ось таких осінніх Матіївках чи гірських закарпатських селах, серед зелених лісів, широких лугів і наших рік; так, ми теж уміли бути легкими й невимушеними, але тільки у власному життєвому світі, у своєму середовищі, серед своїх.