Келія чайної троянди. 1989-1999 - Москалець Костянтин - Страница 23

23

Весняна ніч. «Моя весняна Панно, цеї ночі це небо стало заважким для птахів; і давню цю печаль, і дивне це мовчання не втримав я, — розбилась, покотилось…» Господи, як давно все те було — наче в іншому народженні, наче не зі мною, а з кимось зовсім-зовсім іншим — юним, дужим, чистим. Навіщо воно було — безліч обіцянок, надій, розпочатих і ніколи не закінчених віршів, новел, романів, есеїв, статей, пісень? Раптовий спалах — і чимдалі густіша пітьма. Отак блискавично згоріти. Позавчора гортав Зерова, шукаючи вірш «До альбома» /«Тягар робочих літ наліг мені на плечі…»/. Знайшов, прочитав, глянув на дату внизу — і здригнувся: 1.03.1922 року. Тобто рівно сімдесят три роки тому. І було Зерову на той час так само тридцять два роки. Сумна містика чисел, нічні збіги обставин. Адже нестерпно хотілося перечитати саме цей вірш. Утім, хіба це вперше — і хіба це щось змінює? Адже давно вже переконався, що ось такі містичні «сполохи» залишаються самодостатніми, не виходячи за межі окресленого їм місця та часу. Може, Юнґ додумався би тут до чогось розумнішого чи бодай цікавішого.

А на завтра по радіо обіцяли дощ і навіть грозу. І справді, небо вогке, зірок мало, пахне чистою землею, водою — і Матіївкою. Більше ніде у світі так не пахне. Я знову почав любити це маленьке моє село; бо тоді, зразу після повернення, багато чого перестав відчувати, і голова була забита найрізноманітнішим мотлохом. Тепер у голові порожньо. І єдине, що я справді відчуваю та розумію ще, — це природа, ці дивовижні ліси, цей Сейм, риби і птахи, козулі й зайці, зорі й верби, і пахощі, пахощі, неймовірно чисті, до болю рідні, печальні пахощі нездійсненої долі. Мабуть, уже пізно. Мабуть, це все ж таки кінець, попри всі мої кволі пручання. Не бачу нічого й нікого, що (або хто) могло би допомогти мені врятуватися. Врятуватися від себе. Від цього знищеного тіла. Від цього тотального й перманентного безлюддя та безбожности.

І тому тішишся тому, що триває, — попри всі твої депресії та манії. Речі. Весна. Топа. І навіть оцей щоденник. А ще вербові котики у пляшці з-під пива. Вірші Зерова і Рільке, Буніна та Ахматової. Обіцяна гроза. Картопля, засмажена салом, — буде чим «поснідати» завтра, бо снідаєш ти десь о четвертій-п'ятій годині дня. Не вдалося виправити режим. Не вдалося кинути курити. Нічого не вдалося. Але, не дивлячись на це, після зими приходить весна. До лавки продовжують возити хліб, — як і десять, і двадцять років тому. Працює пошта — часом з неї приносять листи, а інколи навіть посилки з чаєм. Можна написати листа — і він дійде. Це вже добре; конверти я маю. І так далі. Нічого не вдалося, попри всі твої свідомі зусилля. Але дещо збулося. Вийшли друком дві книжки віршів. І, може, вона все-таки приїде.

11 березня

Учора приїхав тато, привіз чаю і розчинної кави, дві помаранчі й домашню булку. Зрадів йому невимовно. Говорили цілий день і все не могли наговоритися, ще й уночі вставали двічі покурити разом. Так скучив за ним. І, попри те, що не спав — знову! — до самого ранку, настрій залишався напрочуд світлим, на серці було спокійно і затишно, і віяло чимось непередавано юним, якоюсь усміхненою відстороненістю від світу, яка була властива мені колись, у шістнадцять-сімнадцять років. «Зима прийшла, — сказав тато, виглянувши серед ночі у вікно, — сніг летить». І я повірив йому, і тішився: як добре — зима повернулася, тато приїхав, і перервався нарешті моторошний, абсурдний плин безсонних ночей наодинці зі своїми остобісілими психопатичними виразками, розімкнулося замкнене коло, з якого я не міг вийти самотужки. І зрозумів, що Бог почув мої молитви, бо дві чи три попередні ночі я довго молився, напівбезтямний у висотуючому рештки нервів безсонні, благаючи Спаса: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного»; скаржився Йому і дорікав навіть, благаючи смерти — або переміни. Бог почув мої молитви і подарував це чудо, таке просте і справжнє. Лежав і слухав, як дихає уві сні батько, за стінкою, на кухні, тут, у нашій маленькій хатині, яку будували разом; нарешті можна було не переживати за нього, знати напевне, що він живий і здоровий, і намагатися збагнути цей живий і таємничий зв'язок із батьком, і усвідомлювати, що джерела давньої нікомуненалежности і світобачення мого виникають через нього, що це він дав мені оцю іронічну, але не злу, вищість над світом чиновників та «порядних» людей, що він прищепив любов до письма, до гарного, рівного почерку, любов до літератури, насамперед до Буніна, до шляхетности, до природи, до Матіївки, зрештою. І дивувався, скрушно хитаючи безсонною головою: коли перервалося живе, безпосереднє відчуття того зв'язку з батьковими джерелами — і чому? І чув, що той камінь, той нестерпний невротичний тягар, який понуро тягаю на плечах останніми роками, усе ще тут, усе ще на мені і в мені, але що з'явилася нарешті реальна можливість скинути його, смужка сірого світанкового світла з-за портьєри. Скинути тягар не-себе, вийти із зацькованого стану, відмолодитися, — адже весна, адже скресла крига, і чиста Сеймова вода летить своїм старим, вивіреним руслом, і цей настрій справжньости й домашньости, безпеки й ладу не може обманювати. А вранці тато, який ходив снідати до тьоті Тасі, сказав мені: «Пам'ятаєш, як я вночі сказав, що зима прийшла? Так то мені здалося, снігу не було». — «Може, розтав», — сказав я, і подивився за вікно на голу й чисту березневу землю, і зрозумів, що це чистота цієї ночі викликала ілюзію білого снігу на подвір'ї, що сніг, незримий і справжній, продовжує тихо падати, вічно падати. Ти зрозумієш мене, Ісусе; адже Ти теж дуже любив Свого Батька.

7 квітня

Щодня читав Гайдеґґера, мабуть, уперше з таким захопленням та розумінням. Це, звичайно, переклади, дуже бліда і спотворена копія; більше здогадуюся, ніж знаходжу в тексті. Проте навіть у такому вигляді Гайдеґґер дає потужний імпульс для самостійного мислення. І, що прикметно: знаходжу в нього висловленим і продуманим те, про що колись мигцем подумалося-забулося мені; але цього разу такі збіги викликають не захват (мовляв, отже, і я не останній дурень у цьому світі) і не усвідомлення якоїсь містичної партиципації, а щось схоже на ревність, так, наче Гайдеґґер почув і перехопив, або ж просто вкрав, найсокровенніше, тільки мені одному належне. Вкрав і поділився з іншими людьми, в тім числі і зі мною, окраденим. Це, звичайно, смішно. Але водночас серйозно: бо те сокровенне не може бути власністю, належати комусь одному, нехай навіть і мені, отакому розумному та глибокому, і навіть не двом — мені, скажімо, і Гайдеґґерові, або окремій групі. Це буття для всіх. І ні для кого. «Так говорив Заратустра». Але розкривається воно лише у глибинах джерел людського — для осмислення. Цих джерел дуже важко досягти, особливо тоді, коли шукаєш їх навпомацки, коли бракує провідника-вчителя. Гайдеґґер може бути — і є — добрим провідником. І вчителем. Так само, як Ґадамер та Зеров. Кожен шукає шлях до власних джерел, хоча самі джерела нікомуненалежні. Джерела відсторонені від нашої спраги, від наших мук, пошуків і блукань навпомацки. Джерела вічно повняться живою водою. Їхня сутність — у вічному виджерелюванні живої води. Знайшовши їх, припавши до них, ми будемо жити. Але пам'ять про життя, про його благо, не назване ще словами, зв'язок із джерелами мусять бути неперервними. Може, саме це мав на увазі Христос, говорячи про неперервність молитви. Пам'ять про нікомуненалежні джерела життя, які породили нас, кожного зокрема, усіх разом, — і продовжують породжувати. Пам'ять про високе походження, благо-родство.

12 квітня

Рівно чотири роки тому я виїхав зі Львова. Озираюся тепер і бачу, яка велетенська прірва пролягла між тодішнім і теперішнім життям. Бачу, як я постарів і позвичайнішав. Бачу, що те в мені, від чого я втікав, не полишило мене, а те, чого шукав як спасіння, — не знайшлося. Все менше вірю в те, що його взагалі можна знайти або створити у тутешньому й теперішньому житті. Доля наче кепкує з мене, час від часу, дедалі все рідше засвічуючи сполохи справжнього буття, справжньої дійсности. Кидаюся на них, наче спрагла за світлом нетля, — але навіть згоріти не можу, тому що сполохи миттю згасають, і я не встигаю ані долетіти, ані бодай усвідомити, що саме привабило й покликало мене в них.