Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин - Страница 24

24

Але мовчання не означає німування, позбавленості дару «чистого звука мови», і знання про це теж є складником того цілісного досвіду, якого набув тут поет:

безмовність руйнує, безмовність вивищується, мов обернена абетка міфології; звукодільне слово опадає по літері, мить скоротилася настільки, що кожна наступна вже не відчувається

Безмовність є маніфестацією небуття й безчасу, чимось несвітським, тоді як слово — «збулося для світу пристановищем». Що це за Слово? І як воно збулося? Мабуть, не помилиться той, хто в короткому «амінь», що замикає «Абетку, або довгий вірш обкореної води», побачить ключ до читання цього вірша. І з ким іще ідентифікувати «невідпізнане» Слово, яке прийшло врятувати світ?

прочинилося серце й поіменно заплітає в крило мить імені, мить землі, пощадженої словом, мить світла й себе амінь

Отож, можна розглядати місцеперебування поета Григоріва в категоріях християнської парадигми, а його поезії — як форму сакрального мовчання під час спорудження храму.

Бог відсутній — але поет будує для Нього храм, знаючи про повернення Бога.

Бог — Слово, людина перед Ним є мовчанням, у найрізноманітніших формах: від захвату й страху — до любові. Слово народжується не з мовчання, а з Того, Хто є Батьком Слова. Але народжене Слово приходить і втілюється в мовчанні, тобто в людині. Стражденна людина мовчання — це Син Божий на хресті, Який Своєю смертю навчив мовчати Батька. Батько мовчить до сьогодні, не озиваючись ні в пророках, ані в поетах: «загублені відлуння тиші / ім'я над речами?».

Натомість людина почала говорити до Бога. І в цьому суть Нового Завіту: «ви — діти Божі», тобто слова Божі, до Нього ж таки звернені. Парадоксальним чином мовчання Бога виявляється промовистим, але промовляє воно не до людини. Бог промовляє до Себе людиною. Але після приходу Христа ця людина не є інструментом або посередником у цьому священномовленні.

І тому поет споруджує храм для Того, Хто має нарешті і відповісти йому, не як створеній природі, тобто обдарованій мовою одиничній речі, такій собі забавці «Talking», — але як власній дитині.

І тому храм цей споруджується не в камені або дереві, але в слові. Надходить час, — каже Ісус самарянці, — коли істинні віруючі не будуть поклонятися Батькові ні на горі, ані в Єрусалимі, а тільки в Дусі й Істині (Ів. 4, 21–24).

Тим часом, пересічний читач починає нудьгувати в мові: «Що це за вірші?! І хіба це вірші? Вони темні. Вони мовчать до мене. Вони, за перепрошенням, герметичні». А це поет наслідує мовчання Бога. Поет — наслідувач Творця, соратник і помічник у Його чині («со-чинитель»). Поет уважає безглуздим заклик наслідувати природу, бути «реалістичнішим», позаяк має справу з живою, явленою ірреальністю — з мовою, тобто з тим, чого не існує в так званому «природному» вигляді. І якраз різноманітні форми мовчання, створені поетом, який наслідує відсутнього й мовчазного Бога, переконливо свідчать про те, що це поезія нашого сучасника, що це мовчання звернене таки до нас. Варто прислухатися до прихованого зізнання поета про нестерпну легкість такого наслідування:

урівень хистких сходинок підпертих з-над сили плечем у мить здавалося б їх неодмінного падіння коли пригнічено озираючись тупцюють ніякі люди в чеканнях на іншого майстра

Зловісна пора «ніяких» або, кажучи Еліотовими словами, «порожніх» людей, які нічим не цікавляться й нецікаві самі по собі, наздогнала нас сьогодні. Все менше зустрічається тих, хто не втратив сутнісної людської властивості — здатності до бесіди, вже не кажучи про тих, хто спроможний осмислювати. Як бути поетові в суспільстві, ураженому безмовністю і безумністю, цілковитим непорозумінням в елементарних речах, агресивною і глухонімою монологічністю? Ситуація ускладнюється ще й тим, що монологи ці німують різними мовами, в дослівному розумінні й у переносному. Поетові, який, за означенням, є носієм міфу касталійсько-чистої мови, залишається небагато виходів із такого становища, й один із них полягає у «громоподібному мовчанні», у зримому, багатозначному і, в кожному разі, значущому мовчанні герметичного тексту. Під час будування Вавилонської вежі або, інакше кажучи, розвиненого соціалізму, існувала примусова однаковість одного мовомислення тоталітарного закону; і саме тоді герметики з їхньою приватною, відмінною, нікомуненалежною мовою вважалися — не без підстав — інакодумцями. Тепер, на диво, важко знайти бодай двох людей, які б не те, що думали подібно (це абсурдно й неможливо), але думали взагалі й робили б це добре. Тому поет-герметик опиняється у невластивому становищі герменевтика, тобто змушений тлумачити (не так уже істотно, що саме: твори латвійських поетів чи українських побратимів), — а кожне тлумачення є зведенням, збиранням або, принаймні, виробленням «спільної мови». А спільна мова тим і жива, що вона діалогічна. Простіше кажучи, поет опиняється ближче до буття (відомо ж бо, що «останні стануть першими»), залишаючи феномен герметизму «ніяким людям» — мабуть, надовго. Адже ще Хосе Ортеґа-і-Ґассет зазначав (у «Бунті мас»), що пересічній людині наших днів не спадає на думку сумніватися у своїй довершеності. Природжений герметизм її душі перешкоджає «еврименові» порівняти себе з іншими людьми, що було би передумовою для пізнання власної недостатності. Але порівняти себе — означало б на мить вийти з себе й увійти в шкуру свого ближнього. У нашому випадку — в шкуру поета, змушеного й вивільненого власним місцем для стояння в чистоті та мові. Пересічність не може бути непересічною, тобто якою-небудь. Це людина, позбавлена сутнісних ознак людини: мови й осмислювального розуміння («пригнічено озираючись тупцюють ніякі люди»).

Справжнє мовчання виявляється здатним до чування і в цьому чуванні воно по-своєму відкривається до того, що істина промовляє до істоти. Своєрідне мовчання віршів Михайла Григоріва спонукає читача прислухатися до того, що саме чують вони разом із їхнім автором. Не виключено, що в тому евентуально спільно почутому відбудеться зустріч. А кожна справжня зустріч розпочинається бесідою, так само, як кожний сон закінчується пробудженням, і в кожному очевидному забутті терпляче проростає сполох пам'яті буття про себе.

Незадоволення твором

Однією з важливих передумов текстового аналізу Ролан Варт називав задоволення від тексту; відповідно опозицією в такій парадигмі виявиться незадоволення твором. Спробуємо визначити ті пункти «Московіади» Юрія Андруховича, які є опорними смисловими вузлами у формуванні нашого суб'єктивного неприйняття (даного, таким чином, після тексту й поза ним). Мабуть, кожний твір, хоч би яку жанрову приналежність він декларував — повість, вірш, роман жахів тощо, — є насамперед організацією, динамічною системою, суть функціонування котрої для нас найвиразніше окреслюється поняттям «гра». Недотримання автором правил гри може виявитися її власною умовою, але за певних обставин: тоді, коли автор свідомо дотримується цієї умови; якщо ж порушення правил відбувається на несвідомому рівні, у вигляді «недогляду» або «недбалості», тоді ми маємо справу з феноменом «зіпсуй-забави» (його, зокрема, описав Йоган Гейзінґа в «Homo ludens»). «Зіпсуй-забава» — це людина або явище, які приходять з-поза чітко означених часопросторових меж гри і втручаються в неї, нехтуючи існуванням яких завгодно правил та й самою грою як такою. «Зіпсуй-забавою» не конче мусить бути щось чуже і вороже грі або гравцям: нею може стати кепська погода, пробитий цвяхом м'яч, мама, яка кличе дітей вечеряти, примушуючи перервати гру; «зіпсуй-забавою» може стати недобросовісний щодо читача або власного твору автор. «Зіпсуй-забавою» можуть бути вставні пісні-зонґи у Брехтових виставах або аритмічне чергування «міфологічного» з «неореалістичним» у «Свинарнику» Пазоліні, — зрештою, в двадцятому столітті багато хто з творців поступався ілюзійною владою над адресатом задля реальності самого твору, яка руйнує панівний дискурс влади.