Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин - Страница 37

Валеріана Підмогильного важко визнати романістом, а його прозу — романами у строгому значенні цього слова, оскільки попри незаперечний хист наратора, ерудованість і досконале знання та володіння більш-менш сформованим у двадцяті роки каноном української літературної мови, підсвічуване до того ж таким істотним чинником, як знання мови французької та систематичне перекладацтво, Підмогильному все ж бракувало здібності до структурування, організації, що аж ніяк не можна списувати на якийсь метафізичний «характер стилю інтелектуального роману». Парадоксально, але Підмогильному вадив надмір того, чого так бракувало Хвильовому або «наївному-наївному» Сосюрі: начитаність і переважання чужих, недостатньо засвоєних ідей, які й далі говорили власними голосами, а це внеможливлювало вироблення ідей власних і їхню інтеграцію у формі того ж роману, не конче інтелектуального. Звідси виникає й характерне забарвлення іронії Підмогильного, який, на відміну від органічної іронії Зерова або Филиповича, іронізує «чужим» коштом.

Ця органічна й організувальна здібність більше притаманна Вікторові Петрову, який, очевидно, орієнтувався на поширені зразки любовного роману, певна річ, не українського, проте і в нього давалася взнаки суто «монтенівська», есеїстична риса: «Розгортаючи й будуючи сюжет, автор ніби втомлюється і від роману, і від своїх героїв, есеїст і критик поступово перемагає романіста, Петров починає говорити своїм голосом, а потім обриває твір узагалі, мотивуючи це тим, що нічого цікавого вже більше не станеться». Ця перемога есеїста над романістом показова: це симптом задавненої хвороби української літератури — недиференційованості жанрів і дискурсів, внаслідок якої поетична риторика перебирає на себе невластиві їй функції теоретичного трактату, а українського роману, як відомо, не існує й до сьогоднішнього дня, попри силу-силенну претензій та більш-менш вправних імітацій з безліччю архітектонічних зсувів, композиційних провалів, натяжок і всіляких інших, мислимих і немислимих катастроф. Доброго українського роману, яким зачитувалася б інтелектуальна Європа, як іще зовсім недавно — «Нестерпною легкістю буття» Мілана Кундери або «Парфюмером» Патріка Зюскінда, не існує, він помер, не встигнувши народитися, — за одним-єдиним і надзвичайно значущим винятком.

Хоча це прозвучить украй несподівано, але єдиним на сьогодні прийнятним варіантом інтелектуального роману є сам «Дискурс модернізму в українській літературі» Соломії Павличко, — з досконало побудованим маґістральним сюжетом, захопливими колізіями, суто романним багатоголоссям, що створює до цього непередбачувані відчитання знайомих констеляцій, урешті-решт, суто романний дискурс цього дослідження — все свідчить про один із нечисленних реальних виходів із кризової ситуації для літератури і, відповідно, літературознавства XXI сторіччя. Всевідущий автор і попередня форма розуміння феномена «автора» загинули, як загинуло, скажімо, попереднє розуміння Бога, що дало Ніцше підстави наївно ототожнити цю віртуальну загибель зі смертю «самого» Бога; викрилися психологічні криївки вигаданих душ вигаданих персонажів, що, власне, й були довжелезним рядом імітацій, примушуючи невтоленний дискурс кружляти в circulus vitiosus, коли «теоретична мова Хвильового відлунювала в теоретичній мові Шереха-Шевельова, а мова Євшана — в мові Костецького».

Вивільнення дискурсу могло відбутися — і відбулося — не через пізнавальний, раціоналістичний підхід до нього, а завдяки безпосередній еротичній причетності. Сьогодні художня література не зможе протистояти ні Інтернетові, ні магічному впливові fiction, продукованої незчисленними, устократ ефективнішими й модернішими засобами мас-медій — від TV до відео й далі; це реалії нашого часу, протест або уникання й витіснення яких були б неадекватними, анахронічними поставами. Але реаліями є так само тексти «від „Слова“ аж до Воробйова» (Олександр Гриценко), безліч запаморочливих сюжетів, які й не снилися, й ніколи не присняться відео. Гряде нова Glassperlenspiel, побудована за законами реальних фактів як текст, побудована на текстологічній, часто марудній, але неминучій праці, яка виразно простежується в рецензованій монографії, гра заснована на інтелектуальному зусиллі, без якого неможлива рекреація. Гряде новітній дискурс із безліччю можливостей на зміну вичерпаному романові, а його першовідкривачем, і, так би мовити, ангелом-провісником доброї новини, є Соломія Павличко та її монографія, яка, формально залишаючись науковим дослідженням, водночас переступає межі, шукає і питає в інших «слідів», воскрешаючи своїм трансцендуванням те, на чому майже всі поставили хрест: можливість письма, можливість тексту — і насолоди від тексту. Одне з найпереконливіших свідчень успіху цього роману з дискурсом — його читабельність і повсюдна читальність.

Повертаючись до періоду з 1914 по 1937 рік із його страхітливими війнами, стражданнями, голодомором, репресіями, з усією непривабливою симптоматикою колективного психозу, зауважмо, що період цей повністю надається до розгляду в поняттях глибинної психології, зокрема такого неоднозначного її відгалуження, як вивчення перинатальної проблематики. Один із найвідоміших її дослідників, американець Станіслав Ґроф, не вагається проводити прямі аналогії між історичними подіями в житті народів і перинатальною символікою; але ми все-таки застосуємо не аналогію, а метафору, згідно з якою моторошні ексцеси з кров'ю, пожежами, фрустрацією й аґресією та домінуванням червоного кольору можна пояснити впливом третьої базової перинатальної матриці; за Ґрофовою класифікацією, вона відповідає стадії проходження плоду через родовий канал, коли голова немовляти зазнає шалених судомних стискань. Пологи ускладнювалися ще й тим, що мати Україна народжувала двох дітей одразу. Одним і них став наш спільний знайомий, Homo sovieticus, вивченням біографії та менталітету якого займалися дослідники від Андрія Платонова до Збіґнєва Бжезинського; другого цілком умовно й екслюзивно можна назвати Ното ludens; а шукаючи архаїчного міфу про близнюків, який дав би змогу окреслити зактуалізований архетип, слід зупинитися на біблійних Ісаві та Якові.

Як можна було того сподіватися, Ното sovieticus — Ісав став улюбленцем сліпого Батька-народництва з усіма його соціалістичними симпатіями; натомість Homo ludens — Яків був улюбленцем матері, і як належить кожному Якову, еміґрував, щоб уникнути розправи з боку брата. В українських обставинах ця еміґрація була не тільки зовнішньою, але і внутрішньою. Homo ludens внутрішньої еміграції був андеграундом — сторожував, фарбував вікна на ізоляторних заводах, займався самвидавом і потихеньку вчився грати в бісер, а коли його «саджали» — перекладав Рільке. Ісав, як і кожен мисливець, полював. Найбільше він любив полювати на Якова. Ще він заснував спілку письменників, програв війну в Афганістані й розвалив СРСР (не без допомоги Якова). Заняттям зовнішнього Ното ludens присвячений останній розділ «Дискурсу модернізму в українській літературі».

Перше, до чого взялися українські літератори, що опинилися поза межами засягу офіційної радянської ідеології та перманентної екзистенційної загроженості, — почали створювати імперативні формули й заклики, продовжуючи відтак сумну традицію попереднього століття. Дискурс Мистецького Українського Руху «існував у ситуації повної свободи поза будь-якою реальною цензурою, однак його суб'єкти продовжували самі собі вказувати на можливі межі дозволеного». Соломія Павличко простежує суперечливу історію МУРу, аналізує теоретичні платформи Уласа Самчука («Велика література»), Юрія Шереха («національно-органічний стиль»), детально зупиняється на поглядах МУРівських «єретиків» Юрія Косача та Ігоря Костецького, фіксуючи неадекватність тогочасних термінів, позаяк «новий реалізм» Костецького, «романтизм» альманаху «ХОРС» та журналу «Звено» були, на думку дослідниці, «обережним і невдалим евфемізмом» модернізму. Таким чином, МУР виглядає на мініатюрну копію закритої провінційної України, а евфемістичний модернізм є черговою імітацією, або ж, як і сам феномен еміграції, спробою обдурити час. «Українство ввесь час — прекраснодушне і замріяне, воно ввесь час стоїть поза своєю добою» (Шерех).