Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин - Страница 7

Зайве й говорити, що кожне таке діяння є викінченим, позаяк воно дійсне, отож безмежним. Відтак, ані «гріх», ані помилка більше не витісняються зі свідомості, щоб пригнічувати потім її ж таки з марґінесів Утгарду, а усвідомлюються нею як властиві вияви цілісності твого Мітгарду, твоєї Європи, юної стародавньої Європи, призахідної, густо-вишневої Abendland із чорними й золотими, пурпуровими й білосніжними сльозами та серцями. Це Європа духовних і рицарських орденів, Європа Трістана та Ізольди, Нібелунгів і Бургундії, Європа Бройґеля і снігу — і новий міф про неї, без-людну. Якраз людське суспільство, а не релігія, є нав'язливим неврозом, хворобою мого «я», хворобою мого невідомого Бога. І ніколи я не відчував єдності зі світом людей, і ніколи я не почувався  ї х н і м, і ніколи вони не були моїми. Я жодного разу не відчув містичної причетності до жодного колективного людського тіла. Все життя я відчуваю як  п р а в д и в и й  стан свою чужорідність людям, їхній єдності і роз'єднаності. Я не хочу уподібнюватися людям. Я не хочу бути подібним на себе у їхніх очах, а відтак, мати собі подібних, входити в контакт із цими зачумленими, небезпечними або просто невиліковними на «людину» істотами. Ліпше вже уподібнюватися знехтуваному ними Богові, якого вони теж захотіли уподібнити собі. Чому я повинен вислуховувати їх і взагалі  б а ч и т и, чому мене повинні цікавити їхні справи, думки і слова, коли це все одно примарні думки та справи, коли ці слова — безпредметні? Страшна та рефлексія, де я дозволяю собі дивитися на себе, слухати себе тощо очима і слухом  і н ш и х, — бо цим самим автоматично розкриваються всі мої брами, щезає автономність і «я» роблюся незакінченим, тобто обмеженим, замість того, щоб залишатися безмежним у своїй викінченості, бо відтоді закінчення моє в тисячах тих, хто присмоктався до мене як п'явки. Означення «замкнений у собі», «мовчазний», «некомунікабельний», «неприступний» та споріднені з ними несуть на собі у соціальному сприйнятті неґативні коннотації — і це закономірно: адже подібні означення є знаками неналежності, знаками того, що тут немає чим поживитися. Троянда також замкнена у собі — і навстіж собі розчинена; в її початку — її кінець. Знаєш, чому Ісус говорив: «Будьте як діти»? Тому що діти ще не стали людьми у повному значенні цього слова. Вони — інакші.

Я. «Най би хоч баранчики ніколи не виростали», — журився Іван Малкович.

Ти. Уникнути законів отари, уникнути загрози натовпу, бо ж кажучи по правді, людина в однині взагалі не існує: в однині існують діти Божі і святі, а «людина» з'являється тоді, коли з'являється множина. «Людина» у множині — ось той звір, що має бути подоланим. «Хто тямущий, хай злічить число звіра, бо це — число людини», — сказано в Одкровенні. Троянди не шукають посередників і помічників, коли приходить пора квітування; вони просто квітують і цього нічим не замінити, і не уникнути цього. Як людині врятуватися від людини, — ось питання, на яке ніхто з людей не знає відповіді — і не взнає, між людей залишаючись.

Я. А ще більша загадка — як врятуватися  б е з  людей.

Ти. Під час подорожей нас, безпритульних, ловлять лихі ловці душ і ми розчиняємося  т у т  майже до останку, втрачаючи ласку і прихильність великих буденних речей. Треба встати і вийти з тутешності блукань; «уставайте, ходімо звідси!» — гукає Ісус. Ходімо. Але  к у д и? Хіба прийшовши десь  т а м, ми не скажемо знову: нарешті ми  т у т? Хіба тутешність не повсюдна й повсякчасна? Навіть «не-я» приходить у присутність  с ю д и, а не деінде в «не-тут».

Я. Прикро, що Ісус не читав Гайдеґґера.

Ти. Троянда, знаючи про тутешні умови пере-бування, не подорожує з місця на місце, вона  р о с т е, створюється, стає і є собою тепер. У соціальному трактуванні слова «хтось» (сутність когось) я є ніким. Вважати себе «кимось» — означає роздвоєння особистості, безвилазна закутість у «природній» настанові, погляд на себе очима юрби, означає відчуження від себе, нескінченну, виснажливу рефлексію і втрату самості. Як умію, так і живу. Нікомуненалежність — це відсутність системи, яка б примушувала робити саме такий — як у мурашки або бджоли, буддиста або католика — вибір. Хоча я сумніваюся, що в світі існувала бодай одна людина, яка б сповна підкорилася і вмістилася в нав'язану або  о б р а н у  систему; якби існувала бодай одна така структурована системою людина, її існування слід було б визнати цілком виправданим. Але жодна система не може визначити того, щo і як людина бачить насправді, і в цьому полягає невеличке алібі людини.

Я. А як же бути зі сформульованою Швейцером потребою усвідомленого світогляду як вищого почуття орієнтації?

Ти. Потреба світогляду — це потреба бути не таким, яким ти є зараз, ось тут-і-тепер, де в тебе виникає подібна потреба; отож, це потреба бути не-собою, належати  і н ш о м у. Але самому собі бути не-собою — неможливо, позаяк самість є основою буття. Щоправда, для більшості людей така неможливість стає єдиною можливістю перебування. Вихід за власні межі існує в екстазі або сп'янінні. «Світогляд» має в собі і те, й інше. Але все вже  т у т  і без «світогляду» (гарна назва для ґатунку горілки, чи не так?). На цьому світі все стається  в - ч а с н о, не раніше й не пізніше. Теперішній тутешній тривалий час. Мислити важко, пане Декарте; існувати — теж. Треба мислити й існувати легко.

Я. Як бути легким у часі і у виконанні простих завдань, щоб вони не шкодили одне одному, не ревнували і не заздрили, влаштовуючи тісняву й колотнечу, а організувалися, викшталтувалися в доцільну, гармонійну єдність, не в примусовий конструктивний режим казарми, а в органічну цілісність і у функціональність, яка володіла б властивостями живого  д о л а д н о г о  організму? Як творити мистецтво бути? Я наголошую на цьому розрізненні: досконалий і доладній. Досконалий є завершеним, закінченим, закритим — від слова «скон», тобто кінець, смерть. А доладній є приналежним до ладу, який є відкритим і живим рухом.

Ти. Отож я й міркую собі: навіщо Він закликав бути досконалими, — тут, де нічого після Нього не змінилося? Щодо органічної цілісності, то «тяглість» видається мені доречнішим словом. Бо тільки тягле зосереджене зусилля є продуктивним і життєспроможним, тільки воно будує, виходячи з таємничої природи неперервності, зосередженості і сталості. Короткочасні, різноспрямовані, дискретні зусилля є слабкими, вони не можуть протистояти інертній масі безладу, а тим більше перетворювати її. А ми істинствуємо власне існування щойно тоді, коли перетворюємо і преображаємо, тому що наш архетип — творець; тільки перетворюючи хаос в лад, дійсний  л а д, а не ілюзорний  п о р я д о к, — я теж хочу наголосити на своєму розрізненні, — тільки тоді ми самуємо. Жити, а не пере-бувати можна тільки в часовій єдності з дійсністю, у процесуальності. Адже йдеться про щось дуже подібне до настроювання музичного інструмента. Ти навчився строїти гітару — навчися ж робити це зі своїм існуванням. Адже тільки настроївшися, можна буде  г р а т и. Невротичному поспіхові, тягареві безлічі завдань, емоційній хисткості треба протиставити  с т р і й — і виконати їх правильним інтонуванням, правильними наголосами в словах, ретельною вимовою, належним чином. Сонце щодня нове і тому щодня все треба творити спочатку, вибудовувати, компонувати як сонет або собор, як гармонію і мелодію. А отже треба бути Майстром; лише ця єдина постава подолає множинність. Майстром справи, Майстром снігу, Майстром троянди і чаю…

Я. Майстром корабля…

Ти. Можеш під'юджувати скільки твоїй душі завгодно. Так, і Майстром корабля. Слухай, темний профане, що пише Мірча Еліаде в одному зі своїх щоденників: «Грецька святиня носить назву naos, neos, — як корабель. Тема для медитації: святиня, тобто  с а к р а л ь н і с т ь,  в и р а ж е н а  у  п р о с т о р і  й помислена як корабель, за допомогою якого можна подорожувати (без сумніву до Неба, в Небі). У ньому можна також перейти через воду (= небуття, темрява, хаос тощо). Думка, що ідеальний перехід може відбутися тільки в „кораблі“, тобто в „замкненій формі“, яка захищає від знищення, розпорошення, розчинення (= розплітання у водах)». А отже, треба бути Майстром самості. Легкість приходить тоді, коли ти виконуєш звичайне — неперервно і пильно, адже паруски троянд і баобабів такі подібні. Ось тобі й ритуал. Майстерність настає непомітно, як Царство Боже між нами, не треба квапитися, щоб не зробити якого недогляду (або «світогляду»), чи прорахунку; зате потім, коли вона вже настане, то не залишає до смерті. Майстерність, здатність робити хаос доладним, є противагою замкненості досконалого, одноразового кшталту. По суті, це відмінність між літературою і образотворчим мистецтвом; можна виготовити безліч точних копій того чи іншого досконалого образу; натомість розуміння орфічного гімну або сонету Зерова щоразу інакше, неповторне, відтак — модерне. Майстерність і є розумінням, технікою його перебігу.