Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина - Страница 31

— Воєводо, га, воєводо! — почув він шепіт. Пальці самі собою розтулились і пістолет упав на щось м’яке. Полум’я здуло подувом вітру звідкись із середини приміщення.

— Почекай, я зараз! — озвався голос, котрий належав старому чоловікові, і в кутку загорілась свічка.

Капітан побачив просторе, але невисоке приміщення, до стелі заповнене діжками й мішками. На одному з мішків напівлежав чоловік з майже сивою бородою, вбраний у щось чорне.

— Звідки я тебе знаю? — видушив з себе капітан, котрому несподівано стало дуже страшно, і той страх паралізував його рухи.

— Хто ж не знає Купця з Добромиля!

«Так, то справді Купець з Добромиля,» — несподівано згодився капітан, ні, тепер уже воєвода, віднайшовши загублену бозна-коли пам’ять. Тільки тепер у нього не було ненависті до Купця, лише цікавість, змішана зі страхом, до цього незнищенного духа.

Купець з Добромиля махнув рукою:

— Сядь!

— Що то? — не втративши обережності, спитав воєвода, вказавши на діжки й мішки.

— Сіль з моєї солеварні у Вишині.

— А-а… — кивнув той і сів на мішок, твердий, мов камінь, облизнувши пересохлі губи.

— Треба, воєводо, поквитатись нам з тобою, — діловито мовив Купець. — За те, що наслав на мене татів. Тільки забули вони все зробити до кінця. Мій слуга Лука міг би се підтвердити, але і його ти ранив смертельно. Не своїми руками…Твоїми руками тільки мишей давити у пивниці.

Воєвода механічно глянув на свої руки. Вони чомусь світилися синюватим світлом. «Що ж, — подумав він, — і я так умію…»

— Що ж з тобою сталось, воєводо? Здрібнів, зсохся…Ну, звісно, ти наполовину опир, і якби я не освіжив твою голову, пам’ятав би лиш своє куце людське життя. От мій слуга, що називає себе Слугою з Добромиля, теж дхампір, а нічого не забув. Сидить зараз тут на горі, у василіянському монастирі, й розповідає свою історію, історію простого вірного слуги, яка ніде не записана, а тому ніхто її не зможе перебрехати, як, приміром, твою. Але перш, ніж виставити тобі рахунок, воєводо, хотів би я спитати: за що ти мене вбив?

— Еге ж, тебе вб’єш! — буркнув воєвода і знизав плечима: Були ще й старші наді мною!

— Певно, за ту золоту бляху з бджолою, що її темний люд називав «оберегом з Єрусалима»? Але, хоч потім ти й дістав її, се не принесло тобі удачі..Ніби не знаєш, для кого я збирав золото-срібло. Не для себе. На лицарство, на наше Королівство. Бджіл не треба дусити, а дати їм зимою трохи медової сити, щоб не були голодні.А клятий Роман [2] їх подусив.І ти йому в тім помагав, думаєш, не знаю? Кажеш, є старший над тобою? Знаю я того старшого і його науку!

— Мусиш признати, що Він сильніший.

— Так, тепер його зверху. Але не забувай, воєводо, що то не Його світ. Не він його сотворив за шість день. Тому такі зайди, як ти, завжди служать дияволу.

— Ну-ну, не страш мене! Було й ваше зверху, коли бджоли повиростали на орлів. Ми — квити. Та недовго се було. Чи не про це розповідає Слуга з Добромиля?

— Може, й про се!

— А кому?

— Піди, взнаєш.

- І взнаю!

— Оце й буде моя відплата тобі, воєводо.

— Чого ж так пізно?

— Бо се залежить від Слуги з Добромиля.

— Де таке чувано, щоб від слуги щось залежало?! Якби ти мав добрі слуги, твоя голова не опинилася б у Дністрі.

— А пощо мені голова? — засміявся Купець. — Мій дух не потребує ні іжі, ні питва, а говорити може й без голови….

— Але хоче помсти!

— Не помсти — розплати. На тебе в твоєму кублі ніхто не нападе, а хоч би й напав, лишишся живий. Але у мене є Слуга з Добромиля, такий як і ти, син опира і відьми.І його ти боїшся…

— Я залюбки поміряюся з ним силою, якщо ти цього хочеш, — нібито байдуже відказав воєвода і помацав мішок під собою: А то направду сіль? Нині вона ніц не вартує.Не вдасться тобі нею нагодувати бджілок!

— Ну, се не проста сіль, воєводо! — погладив Купець з Добромиля міх. — Се та сіль, без якої чоловік втрачає розум, як от ти. Якби ти її всю поїв, то став би мудрим. Але за кривду спершу мусив би заплатити.І мені, й Купцю з Перемишля, котрий, як і Слуга з Добромиля, ніколи не втрачав пам’яті й розуму, бо їв мою сіль.Іди вже!

Він дмухнув на свічку і та згасла. Згасло щось і в голові у Воєводи. Він отямився на дивані в комендатурі.Над ним стояли два патрульні солдати, котрі знайшли капітана непритомного посеред вулиці.Прийшов лікар і дав йому укол. Наче крізь сон капітан чув щось про зависокий тиск і про можливий інсульт. Потім лікар зауважив, що хворий прийшов до тями, нахилився над ним і сказав:

— Вам нужно подлечиться, товарищ лейтенант! Лучше в больнице…

Лікар був зовсім молодий, після інституту.

— К черту, больницу! Я здоров.

Капітан відчув у собі силу і сів. Не вистачало, щоб його комісували, і він решту життя просидів у якійсь смердючій конторі.Краще вже здохнути від вражої кулі в цих клятих горах. Він нагадував бігуна, котрий біжить на безконечно довгу дистанцію і не може зупинитись, хоча й знає, що на фініші його чекає гірке розчарування.

— Оставьте меня в покое! — сказав він грубо.

Той пацан, лікар, боявся його, як вогню. А капітан хотів, щоб у ньому бачили захисника соціалістичної Вітчизни, героя, а не ката чи вбивцю. Згадав чомусь поле, де ще з осені лежали непоховані двісті бандерівців, точені і знищені його підрозділом, — остання велика жертва на вівтар війни. Спершу, що не день, ловили когось з родичів, котрі хотіли поховати своїх бандитів. Тепер вони вже в Сибіру, якщо не поздихали по дорозі.

Капітан вирішив залишитися тут на ніч. Якби він пішов далі, ніж встиг зайти, то штовхнувся б на мур костьолу, де в ніші скорцюбився жебрак, добре йому знайомий не лише з тюрми НКВС, а ще трохи далі, невидимий у тумані, ходив патруль, що вночі стріляв без попередження.

Капітан встав, щоб випити чаю, доки не вистиг, і з рукавів його гімнастерки почала сипатися сіль. Вона все сипалася і сипалася, біла виварена сіль із солеварні Купця з Добромиля.

Добромиль, 1581 рік

- Фортуна відвернулася від мене, — продовжив свою історію Слуга з Добромиля, — коли я, здавалось, мав уже чималий досвід і досить спокійне життя.І винен у цьому був Купець з Перемишля. Се було прикро, бо мій давній товариш не був ніколи надто амбітним: применшував свою славу, вважаючи усі блага, які діставалися йому, даром, а не заслугою. Він був більше слуга, ніж я, бо почесне звання Старшого не збаламутило йому голови, і Золоту Бджолу тримав він у руках, наче та щойно його вкусила. Однак не випускав, держав міцно.

Я не надто змінив свій спосіб життя. Зимував майже завжди в Добромилі, ні перед ким не криючись. Люди вмирали, на зміну їм приходили інші, тож ніхто не міг закинути мені, що я зажився на сьому світі.А ще з появою в Добромилі моравських орлів, Гербуртів, сюди наїхало чимало вірменів, прусів, угорців та євреїв, не кажучи вже про нарваних ляхів, котрі чулися в цьому краї ліпше, аніж галицький люд, що пустив коріння тут з прапрадіда. Додати ще сюди моровиці, сарану, неврожай, набіги татар — ні, про Слугу з Добромиля згадували, коли він був конче потрібний, а коли ні, тоді забували.

Сім’ї я не мав, бо пережив би і жону, і дітей, і внуків, а се було б, напевно, гірко. Я не смів пускати до свого серця відчаю. Купець з Перемишля був єдиною істотою, перед ким я міг не критися. Він же й беріг мене, ніколи не беручи з собою на небезпечні перемовини з Орденом Золотого Дракона, і тому я не знав багато чого. Місце слуги — за дверима панського покою. Однак, з поглядів, що кидали на мене лицарі Золотої Бджоли, я здогадувався, що мене берегли для битви, яка так ніколи й не відбулася.

- Із ким битва? — спитав Олексій Іванович.

— З тим невидимим ворогом, Ім’я якому Легіон, — незрозуміло пояснив Слуга. — Я звик бути насторожі, але не як воїн, не як тілоохоронець, а як страж при скарбі.Мене довго готували до цього: і люди з села, котрі не сміли полюбити чужої дитини, і Лука, котрий став моєю невільною жертвою, і Ворожбит…Вчили мене і раб Кирило, і князь Лев Данилович. Чия наука була суворіша, той вважався ліпшим навчителем. Усього, що я пережив, мені не розповісти, хоч пам’ятаю кожен свій крок, кожне слово…

2

Волинський князь Роман Мстиславович (помер 1205 року), батько Данила Галицького, котрий винищив галицьких бояр. Увійшов до історії завдяки цинічному вислову: «Не подусивши бджіл, меду не їсти».Відомий надзвичайною жорстокісю