Songe du vieil pelerin (Пісня старого пілігрима) - Москалець Костянтин - Страница 7

7

1980

* * * в отих вазонках росли канарки вазонки стояли на сходах покинутого дому їх поливали водою з криниці за канарками полював чорний кіт а може білий не бачу різниці і от одного разу коли ми досліджували нутрощі віолончелі (там було достобіса цікавих речей: кубик Рубіка книги і гільзи) так от саме того разу чорний або білий кіт заплакав смішно втираючись брудними лапками і одна із канарок та що росла у найкращому вазонку сказала: «віддайте мене йому хай заспокоїться» і так отой кіт поїв усіх канарок і дім тоді став уже  з о в с і м  покинутим а за розламану віолончель нам добре всипали а кіт невдовзі загинув невдало стрибнувши за горобцем * * * Вона, коли остатній промінь граком, викреслює свій вензель сміливіше. Вина будинку під червоним дахом, із білими фігурами у нішах. Тремтить вода — то пощези мовчать. Вона малює вензель на доріжці в сад і опечатує сліди сухим цілунком, — так зоряниця, не ґвалтуючи пітьми, усе ж її зника. Фігури кличуть лють свою фігурну, безчимнішу за погляди, за подихи, за подвиги, бо все ж вина, бо все ж червоний дах, бо все ж доріжка в сад, а не із саду.

                              («вина будинку нічна»)

* * * чекаймо   і хтось   поховає ці губи тремтячі                    люди нарешті знайдуться                    так знаходиться клямка у дверях       і щось    що пахне яблуками та спокоєм                    мама так пахла                    владно стисне тебе за пропиту горлянку       і що ж   і тоді відчиняться двері                   і не треба вже буде чекати і хтось * * * відлюбив горо відлюбив       ходив біля брами       з мальованим левом       курив       дивився на хмари       думав про небо       поруділе в серці       потойбіч серця       його вкриє гора висока       зелена й червона з білою корогвою на вершині з молодою скляною труною в долині       відлюбив долино       відлюбив * * * поволі гасне книга колір книги назва книги по тому ясне тло всю площу заливає і пил паде і нерухомість відділяється від стін довколишніх від водограїв і від звичних слів відділяється вії довгі приспущені слова невиправні водограї будівлі назавжди віддаляються від нерухомості розтріпують волосся закурюють почувають себе невимушено — що за краєвид! усі ознаки попелу

                              /«спалення книги»/

* * *

Юркові Саєнку

Немає нікого у весняному надвечір'ї       полум'яніє трава суха на узбіччі і кожен наступний день —       це попередній день колеса крутяться життя минається       стара поорана платівка крутиться голка ніяк не перескочить       до наступної борозни видобуваючи все ті ж сонця       і хмари ми їдемо на тій самій швидкості 33       потім усе скоріше і через це прискорена мелодія       видається смішною смішний вітер                   смішне сонце       веселі сльози                   кумедний розпач тих кого немає у весняному надвечір'ї тих кому можна було б показати порожній костьол і призахідні гори над якими нерухомо зависли зорі добрі чисті вічні зорі а ми злі брудні й минущі повтори це як приспів:       зорі добрі — а ми злі       зорі чисті — ми брудні       вічні зорі — минущі ми і палаюча трава пролітає за вікнами і той хто увімкнув цю гру       забув де вимикач             до чого тут ми                   хіба ми причетні                         до відшукування причетного нас просто так виховали а потім сказали що це не основне у весняному надвечір'ї де ніколи немає нікого нікого ні-ко-го * * * Отож, іще один звичайний червоно-чорно-білий королівський похорон, вогкі зимові сигарети; он ворон, ось електрокамін і чай, і книга, яку треба дописувати вечорами, коли, обнявши зайчика, засне мала. Я думав, ця зима не так почнеться; зумисно не звертав уваги на віщування в навмання розкритій книзі, на те, що не було листів, а потім були, правда, небагато, і я читав листи у ліжку, добре розуміючи, що це вже не сон. І це не сон. І це. І це також. Аж ось помер король, помер насправді. Я саме скидав светра, як зненацька заговорило радіо, його забули скрутити звечора, і ледве стримуючи ридання, повідомило сумну звістку жіночим голосом. Тепер не часто помирають королі. Мала прокинулась. Устав і зайчик. Гріх спати в такий день; діставши решту іграшок з поламаного холодильника, ми почали бавитися в  т р а у р. Сварились двірники на тротуарі, і всюди — в сніг, будинки, — застромляли червоні, чорні, білі прапори.