Урізька готика - Пагутяк Галина - Страница 30

30

— Звичайно, залишусь. Невже у такому селі могло статись убивство?

— Хто вам сказав, що то вбивство?

— Я ж кажу, що вбивства не могло статися! Нещасний випадок…Цікаво, чи небіжчик мав добрий зір?

— При чім тут добрий зір? — здивувався офіцер.

— Бо ніч була ясна, аби зійти з дороги. Бачите, вона доволі широка.

— Я се виясню. Чекайте, а ви маєте тут фотографічний апарат?

- І ще невикористані пластини. Але положення тіла вже не зафіксуєш…

— Я його зарисував, — повідомив поліцейський. — Ви можете сфотографувати місце події, якщо не боїтесь вигляду крові.

— Мене часом запрошували до такої роботи. До того ж, я був на війні як фотограф…

Ставлення після цих слів до нього різко змінилось на краще.

— Добре, — мовив Юліан, — зараз принесу камеру. А де тіло?

— Там, — показав поліцейський на школу.

Юліан подумав, що може зробити відбитки й для себе. Ніхто йому цього не заборонить. Серед його колекції були й світлини мертвих тіл, а в голові зберігалась значно більша картотека подібних відбитків. Шкода, що він не може простежити окреме людське життя від початку до кінця. Втім, люди якісь однакові на початку життя і наприкінці. Невже він ніколи не думав, що і його життя може так безглуздо урватися?

Звісно, думав. Він перейде тоді просто до іншого світу і там робитиме те, що й тут. Вірив у се, та й годі. Бо в тих окрушках[212] земного життя і земної смерті, які він збирав відтоді, як вперше відняв кришку об’єктива, не було того іншого, невидимого для ока, світу, навіть його тіні. Ніхто з фотографів, яких він знав, не намагався зазирнути поза реальність, але часом, не хотячи, дозволяли себе поглинути містичним настроям, подібно до поетів. Правда, вважав Юліан, залежить від глибини сприйняття. Якщо сприйняття плитке[213], то й правда така сама.

Щораз більше людей сходилося до школи. Ґазди стояли найближче, жінки ховались за їхніми спинами, а діти, як горобці, готові були спурхнути з плоту. У кожного, напевно, була своя думка про те, що сталось. Юліан був схильний вважати, що навіть, якщо це вбивство, поліція спише його, як нещасний випадок, щоб не морочити собі голову, бо кому, зрештою, вигідна смерть безневинного сільського вчителя? Ніхто не допоможе слідству, а фотограф теж нічого не скаже, щоб собі не зашкодити. На тім і порішив. Приніс усе необхідне і зробив пару знімків плота, залитого кров’ю. Якщо хтось і винен, то це ґазда, котрий застругав кілля на плоті. Юліан не бажав йому зла, але відчував якусь неприязнь до хлопа, що так грубо відчитав його товариша Влодка. Неприємно, коли хтось зазнає розчарування. Хоча Влодко й гендлює чужими долями, висмикуючи людей з виснаженої землі, наче ріпку, однак, у тому є щось геройське: звернути зі шляху, протоптаного кількома поколіннями, й віддати себе на поталу небезпеці та ризику. Очі людей, котрі слухали в неділю під церквою корабельного агента, світились дитячою цікавістю.

На щастя, офіцер відійшов і не стовбичив за спиною, тому Юліан сфотографував ще людей, які оточили місце події. Для слідства це могло бути дуже цікавим, проте навряд чи цей підтоптаний поліцейський брав психологію до уваги. Після роботи надворі Юліану легше було перейти до помешкання небіжчика. Правду кажучи, не так страшні трупи, як те, що їх оточує: безлад смерті й непотрібність речей.

— То пан точно не був знайомий з покійним Гнатом Магурою? — перепитав ще раз офіцер.

Юліан скоса глянув на кущ шипшини, з якого діти обірвали усі плоди. Може, на ньому повисла десь його волосина, як це буває у кримінальних романах.

— Не мав честі, - відмахнувся фотограф, твердо вирішивши нічого не розповідати про нічну розмову, бо вона могла й не стосуватися справи.

Тіло лежало на ліжку, вкрите не надто свіжим простирадлом. Очі фотографа відразу зауважили те, що помічають люди його професії: великий весільний портрет. Напевно, покійний учитель був удівцем, бо ніде не видно було жодного натяку на жіночу руку.

— Усе тіло, а потім, властиво, рану, — розпорядився слідчий.

— Але ж, божечку мій! — вигукнув Юліан, побачивши заболочену мокру одежу небіжчика. — Він що, топився?

— У фосі. Знаєте, хто топиться у фосі?

— Я не тутешній.

— Покійний пив. Війт попросив, аби ми забрали чимскорше тіло з місця події, бо се поганий приклад для дітей. Тому, коли загострений кілок, чи щось інше розпанахало шию, він будучи в непритомному стані через сп’яніння, не відчув сильного болю.

— Отже, його ніхто не вбивав?

— Хіба що опир випив кров!

На цей похмурий жарт Юліан жваво зреагував:

— Якраз вчора я чув, як діти говорили про опирів. Ви не перевіряли цієї версії?.

— Шановний добродію, ви, певно, начитались немудрих книжок…

— Ні, мені траплялось бувати у Трансільванії, де поліція ставиться до подібних речей дуже поважно.

— Робіть свою роботу, пане! Якщо се опир, то з одним зубом. Зараз приїде фіра і повезе тіло до Дрогобича на експертизу.

— Я лише пожартував. Невдало, прошу вибачення. Я хотів ще нині зробити кілька світлин, бо погода до того надається. Tempus fugit…

— Еге ж, час втікає. Коли будуть готові світлини?

— Для того мені треба поїхати до Дрогобича. Там у мене лабораторія.

— Можете поїхати зі мною. Як фіра приїде.

— Мені треба дочекатись товариша.

— Лишите йому листа.

— Ні, я ще маю тут справи. Поїду завтра з самого рана. До вечора матимете відбитки, хоч не думаю, що вони конче потрібні…

— То, прошу пана, не вам судити!

Слідчий окинув поглядом убогий покій:

— Лігво звіра…Правдиве лігво звіра!

— Самотнього, зраненого чоловіка, — виправив його м’яко Юліан. — Що вже не мав сили дивитись, як час втікає від нього. Він був створений для сімейного затишку. Що сталось з його дружиною, не знаєте часом?

— Вмерла на сухоти. Треба було лікуватись, але, очевидно, забракло коштів.

— Так, часом така прикрість, як нестача грошей може призвести до трагедії у наші часи. Якась невелика сума здатна докорінно змінити життя. Мене се завжди дивувало. Ніби Господь створив світ розумним…

— Пан — соціаліста? — примружився поліцейський. — У наших краях се небезпечно!

Юліан вернувся до помешкання з прикрим відчуттям втрати свободи. Йому і раніше доводилось її втрачати, лише не при таких обставинах. Він був чужинцем у цьому краї, що в географічному відношенні належав до Європи, а в культуральному — відставав від неї на кілька віків. Те, що для європейця стало вже традицією, тут уважалося мало не злочином, наприклад, атеїзм чи той же соціалізм. Однак Юліан міг і тут порозумітися з якимось оригіналом, котрий самотуж дійшов до ідеї свобідної волі, слухаючи власного серця. Таких людей можна було здибати в найглухіших закутках: вчителів, священиків, шляхтичів… Юліан вірив у існування невидимого братства, члени якого розкидані по цілому світі, і якщо двоє стрічались, сила їхня зростала устократ. «Не шукаючи — знаходиш» — такий напис знайшов він колись на сторінках книги Тіта Лукреція Кара «Про природу речей. І то була правда. Двоє людей, стрінувшись випадково, творили якусь нову цілість, збільшуючи свою потугу. Або, навпаки, зменшуючи. Від цього користали інші, цілий Всесвіт користав від зіткнення двох істот. Ні, вчитель і той, кого Юліан слухав уночі, відбирали силу, а не додавали. Вони вражали своїм духовним терпінням небувалої напруги, однак не належали до Братства. Були вовками — самітниками, хоча й виглядали на жертв несправедливості.

Був ясний день, хоч імла й затрималась на схилах гір. Зрештою, заледве минула одинадцята година. Юліан відніс камеру й пішов подалі з того переповненого смертю і страхом маленького світу, вирішивши подивитись на нього з наполовину порослої лісом гори, що звалася Ласки. Подивитись уперше й востаннє на село Уріж, у якому ще вчора билося серце вчителя Гната Магури. Простуючи селом, пан фотограф відчував, що тут пролетів янгол смерті. У день його прибуття вмерла маленька дівчинка, але він не мав такого відчуття, як зараз, та згадав чомусь і її, й послав навздогін запізнілий прощальний погляд на маленьку труну. Що відчуває живий організм, у якому щось відмирає? Отаке, приміром, село. Ці люди, можливо, не потрафлять словами описати глибинних містичних переживань, але, безперечно, знайдуть інший спосіб вираження, незрозумілий чужому.

вернуться

212

крихтах

вернуться

213

неглибоке, мілке