Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В. - Страница 178

178

Сніжані вдалося з’ясувати, що тепер пана Фіалка вважають одним із основних підозрюваних у справі зникнення містера Арнольда.

Біля дверей під’їзду на мене чекав Михайло:

— Ти нічого не хочеш мені розповісти? — запитав він замість привітання.

— А мала би?

— Знаєш, що панові Фіалку підкинули до поштової скриньки записку, у якій Арнольд Гомосапієнс призначав йому зустріч біля руїн замку?

— Знаю.

— Звідки?

— Сніжана сказала.

— Усім чи тільки тобі?

— Не знаю.

— І що саме вона сказала?

— Містер Арнольд просив пана Фіалка про зустріч біля замку о 20.00.

— Це він так сказав на допиті. А я був присутній під час обшуку, знайшов і заховав саму записку.

— Заховав?

— А що б ти зробила на моєму місці? Там було написано, що о 20.00 Горислава Галичанко зустрічається з містером Арнольдом біля замку. І пан Фіалко може в цьому пересвідчитися. Але він запізнився і не встиг, тому вирішив не кидати на тебе підозру.

Це було вже занадто. Я не витримала і розревілася.

Зникнення Сніжани Терпужко

Одного дня чоловік Сніжани Терпужко, вихователь дитячого садка Микола Вислобока (Сніжана після одруження зберегла дівоче прізвище), подзвонив до редакції і сказав, що вона п’ятий день не з’являється вдома. Досі він думав, що дружина займається одним зі своїх сенсаційних розслідувань, їй часом траплялося зникнути з дому на ніч, максимум — на дві. Те саме думали і в редакції, коли Сніжана не з’явилася на роботу протягом кількох днів, але тепер усім стало ясно: з нею мусило щось трапитися. Навіть якби розслідування було вкрай конфіденційним, за такий проміжок часу Сніжана обов’язково вже далася б чути. Михайло очолив комісію, яка займалася розшуком.

У редакції розпочався «неймовірний рейвах», усі інші міські та деякі республіканські газети почали обривати нам телефони, намагаючись довідатися про долю Сніжани. Відразу ж виникло шість різних версій її зникнення, яке багато хто вже вважав загибеллю. Три з цих версій були політичними, решта — кримінальними, причому в усіх Сніжана була невинною жертвою, яка постраждала за справедливість.

На першій сторінці нашої газети щодня писалося про те, як розвиваються події. Точніше, щодня на першій сторінці нашої газети хтось із високопосадових осіб коментував факт зникнення, бо події поки що не розвивалися. Додому я поверталася дуже пізно, як і всі співробітники редакції. Ми просиджували цілі вечори на телефоні, намагаючись з’ясувати хоча б щось. Протягом двох перших тижнів із дня розповсюдження сенсаційної новини наша газета завдяки Сніжані удвічі збільшила наклад.

Як визначити, коли людина говорить правду

— Можна з вами поговорити? — запитала я у пана Фіалка після чергової наради.

— Хіба недовго, дуже багато роботи.

— Я хотіла подякувати, — спромоглась я після тривалої паузи, під час якої пан Фіалко кинув на мене кілька запитально-нетерплячих поглядів.

— За що?

— За записку.

— За яку записку?

— Мені сказали, що у записці, яку вам підкинули, було написано, що о 20.00 ми з містером Арнольдом Гомосапієнсом повинні зустрітися біля замку.

— Хто вам таке сказав?

— Це не має значення.

— Це має значення, бо в записці, яку мені підкинули, було написано те, що я сказав слідчому. Я справді мав під’їхати до замку, але запізнився. Не знаю, хто саме мав мене там чекати, але про вас мова не йшла. Ви переконані, що людині, яка вам таке розповіла, варто довіряти?

Якраз у цьому я була переконана найменше. Отже, хтось із них обох вирішив вести зі мною нечесну гру. Пан Фіалко чи Михайло?

Чи можна прожити без центрального опалення

Ми з Агатангелом мерзнемо. Посеред зими у нашому будинку раптом вимкнули опалення і вмикати наразі не збираються. Що саме там сталося, до кінця невідомо. Щовечора, коли я повертаюся додому, перед будинком збираються сусіди з ліхтариками і голосно сваряться. З їхніх сварок важко зрозуміти деталі, але суть виглядає приблизно так. Наш будинок належить якомусь відомству. Якому саме, незрозуміло, бо спочатку він належав одному, а тепер мав би належати іншому. Поки не надійшов час капітального ремонту, це було байдуже обом відомствам. Вони по черзі вигідно здавали порожні приміщення на першому поверсі під офіси і магазини, адже ми живемо в самому центрі міста. На першому поверсі нашого будинку відкривалося вже п’ять різних установ, але всі чомусь дуже швидко закривалися.

А потім у будинку постійно почало щось траплятися. То у зв’язку з одною аварією вимкнули електроенергію, то в результаті іншої вимкнули воду, то в одному місці завалився дах, то в іншому завалилися сходи. Словом, потрібен був ремонт. І тут обидва відомства усвідомили, що ремонт вони робити не хочуть. Тому почали по черзі відмовлятися від нашого будинку. І коли після чергової аварії у нас у середині січня припинилася подача тепла, комунальні служби міста відмовилися обслуговувати будинок, поки власник не збере кошти на ремонт. Мешканці готові здати кошти, потрібно тільки, щоб їх хтось зібрав і взяв на себе організаційні моменти. Але бажаючих наразі не знайшлося, тому щовечора працівники одного відомства, які живуть у нашому будинку, з’ясовують стосунки з працівниками іншого відомства, які теж живуть у нашому будинку. А мерзнемо ми всі разом.

На щастя, у мене є невеличкий електричний обігрівач, який я вмикаю у кімнаті, а газову плитку — на кухні. Теобальд вважає, що це дуже небезпечно, я в принципі з ним згодна, але кращого варіанта ні він, ні я наразі ще не придумали. Тому щовечора Агатангел влягається перед обігрівачем, як перед каміном, і ми проводимо довгі зимові вечори з великою кількістю гарячого чаю. Я могла би, звичайно, допізна залишатися на роботі, але із солідарності до щура приходжу додому.

Ukraіnіan peep-show

Замість обіцяної «Матриці» канал «1+1» демонстрував фільм «Основний інстинкт». Завтра в редакції розриватиметься телефон, а мені випаде чергова нагода поспілкуватися з паном Незабудком на екзистенціальні теми. Але сьогодні це мене чомусь зовсім не обурює, мабуть, справді кожна проблема пізнається в порівнянні. Зараз помилка у програмі виглядає справжньою дрібницею, як, зрештою, і повинна виглядати, це тільки мій перфекціонізм перетворює її на серйозну проблему. Принаймні досі перетворював. Задзвонив телефон.

— Привіт, терміново зайди до нас, маємо для тебе сенсаційні відомості, — сказав мені з трубки Марко.

— Добре, — сказала я, поклала трубку і зітхнула. Сенсацій потроху стає забагато.

Сусіди чекали на мене із відкритою пляшкою білого райнського вина, яке Евеліна привезла із чергових гастролей. Спочатку ми випили, а потім вона урочисто вручила мені кілька примірників газети «Гальт!».

— Я не знаю німецької, але побачила знайоме прізвище на обкладинці, у них там, виявляється, друкується серія страшенно популярних матеріалів Горислави Галичанко. Вирішила привезти тобі, хоча ти могла б і сама похвалитися, — сказала Евеліна.

Я промимрила, що не вважаю це особливим досягненням, статті так собі, а взагалі у мене зараз важкий період на роботі, тому я дякую і буду йти, нехай вони не ображаються. Марко із Евеліною були здивовані моєю реакцією і напевно сприйняли її як вимахування. Так, ніби для тигиринської журналістки цілком природно друкуватися у найбільших німецьких газетах. Та мені було не до етикету. А вдома, коли я уважно прочитала всі привезені газети, то й зовсім розгубилася. Найбільше мене вразив матеріал у найсвіжішому, позавчорашньому випуску «Гальт!», який Евеліна купила, як вона сказала, вже в аеропорту. Матеріал називався

«Україна — Німеччина 1:0?»

Немає потреби представляти читачам нашої газети українську журналістку з маленького провінційного містечка Тигирин Гориславу Галичанко. Ось уже майже рік, як її репортажі незмінно посідають найвищі рейтинги під час читацьких опитувань. Горислава відкрила німецьким читачам невідому раніше країну, яку ще так недавно більшість із нас далеко не відразу могла знайти на географічній мапі, дехто часто плутав із Росією, а найбільш поінформовані знали, що саме там розташований Чорнобиль. Тепер інтелектуальне, мистецьке, а навіть і політичне середовище містечка Тигирин, розташованого зовсім поряд із польським кордоном, добре знайоме нам усім. Ми більше не віримо українським офіційним новинам, бо знаємо, що вони брехливі. Як і колись, у радянські часи, ми вміємо читати між рядками української преси, навіть не володіючи українською мовою. Ми знаємо, чому захід України такий важливий для Європи у перспективі майбутньої економічної та культурної співпраці. І нарешті ми знаємо, якими чудовими людьми є звичайні українці, попри розповсюджені ще донедавна стереотипи у їх сприйнятті. Це зовсім не ті неосвічені вандали, якими ми ще донедавна уявляли їх, не в останню чергу спираючись на епізодичні контакти переважно з росіянами (sіc!), але ж тоді це для нас було майже одне і те ж. Тепер ми знаємо, що це приблизно так само, як плутати голландців і німців тільки тому, що їхні мови трохи схожі.