Хліб із хрящами - Бриних Михайло - Страница 2

Я аж розлютився на них. Бо і сам знаю про порожнечу і темряву без жодного погляду збоку, яких чомусь виявилось аж троє.

І що далі? Ці сучі погляди звалили. Просто звалили, насміявшись досхочу, — лише слово "гамновозка" і регіт долинали до мене, коли їхні гнучкі спини розчинялися у гаражній стіні.

Ні, мені не привиділося. Просто у цьому гаражі відбуваються дивні речі. Не аж такі дивні, щоб я по-справжньому обісрався, але все ж таки — трохи незвичні.

Цей шепіт не може звучати вічно. І шаркання капців об побілілий від часу та безкінечних пересувань людей, коліс, ящиків та стелажів лінолеум. Як голоси за спиною, до яких раніше ставився, наче до сусідського телевізора; тепер вони тільки нагадують тобі про голоси, яких ти не чуєш. Голоси, чия головна функція — спотворювати все, що тобі хотілося б почути.

Тишу вигадали невігласи. Якісь бовдури, з тих ото нікчем, які, щойно переступивши поріг власної квартири, натхненно верещать: "Я вдома!", — й одразу вмикають телевізор, комп'ютер, СД-програвач і радіо, хоча... ні, радіо у них працює весь час, вони його взагалі уміють не помічати.

Минуло всього лише два дні, як я забарикадувався у цьому гаражі. Два дні, протягом яких мені нічого не бракувало. Тут є що їсти й пити, є дизель-генератор і армійський запас пального, і є нетбук, з яким ми так от запросто балакаємо. Він дуже компанійський, справжній друзяка. Ще тут нагромаджене всіляке непросте електронне начиння — хтось обладнав у цьому гаражі справжню радіостанцію. Хоч як важко в це повірити. Шкода, що я свого часу ігнорував радіогурток у школі. Пішов на дзюдо, придурок. Тепер спробуй розберися в цьому безладі. Один пульт чого вартий. А втім, навряд чи в моїй школі було щось схоже. Звісно, я намагався допетрати, як воно все працює, якщо взагалі колись працювало. Глухий номер.

Позавчора я сів перед мікрофоном і почав говорити. Ну, яка-не-яка розвага. Але цей мертвий мікрофон тільки ще більше засмутив мене. Навіть коли тобі нема чого сказати, потрібен співрозмовник, — і тоді все гаразд. Мовчання теж можна слухати. Але мертвий співрозмовник — це занадто. Це важко витримати. Якби на цьому чортовому пульті блимали лампочки, якби існувала бодай теоретична можливість оживити всі ці дроти, тоді я міг би не тільки мовчати. Так, цього вистачило б для нормальної розмови. Я б звертався до вас, уявних радіослухачів, як це робив той чувак, що був тут раніше. Думаю, він триндів без упину. Всі ді-джеї хвацько триндять, — така професія. Вони можуть говорити про все на світі так, наче були свідками творення неба і тверді, й тому легко можуть пояснити будь-що і дати пораду в будь-якій ситуації. Справжній ді-джей — це довідкова служба Господа Бога, не менше. Чи когось із них, хто там рулить. Кому-кому, а мені дуже бракує справжнього ді-джея.

Шкода, що я сам не можу розважити вас — і себе за компанію — бодай дрібними пригодами. Ніяких подій, жодних пригод. Два дні без подій — це так довго, так багато. Зупинка часу, станція "Нічого" — ось як це називається, еге ж? Тільки ми з нетбуком можемо про все це погомоніти. Йому байдуже, а мені нема куди подітися. Я встиг полюбити цей нетбук, — і це почуття можна назвати навіть пристрастю, так. Особливо, коли нема з чим порівнювати. Просто йому, нетбуку, все одно, але він терпить і не втрачає цікавості. Є живлення — і цього достатньо.

Два дні могли б минути і швидше, але в такому обмеженому просторі час застрягає. Час — це взагалі дуже неповоротка штука, і якщо бракує простору, щоб ширяти й майоріти, він перетворюється на Вінні-Пуха в кролячій норі. Стирчить там, і спробуй здогадайся, як його виштовхати. І що є істинною причиною застрягання часу: вузька нора чи його страхітлива обжерливість?

Щоб надати хоч якогось колориту моєму існуванню, я згадую про зомбі. Про тих нелюдей, що шастають довкола вдень і вночі. Власне, від них я тут і ховаюсь, — даруйте, що досі не сказав.

Я надіваю навушники — Боже, дивись сюди, у мене є плеєр! — і це чудовий шанс не чокнутись остаточно. Принаймні, доти, поки у вухах рипітиме Том Вейтс. А що станеться потім — гараж його знає.

Це надто далеко і водночас надто близько. Сотні кілометрів на ребрі сірникової коробки.

Головне — звикати до смороду. Зріднитися з ним. Для цього треба зовсім небагато — щоб наші смороди подружилися. Ну, щоб вони потоваришували, як оті смердючі ковбої в прекрасних вестернах. Щоб один обняв іншого і сказав: ну, що ж, будемо тепер смердіти разом.

З кожною годиною тут додається мого смороду, та він однак не може передужчити їхній. Гараж — це така доволі герметична споруда, ви ж розумієте. Відчиняти двері я поки що не збираюся. Двері завдали трохи клопотів, я проморочився з ними години півтори, поки заклав дерев'яними балками, підпер всяким важким барахлом, яке тільки вдалося знайти у підвалі. Під час цих рейдів до підвалу я перебрав свою життєву норму героїзму. Все, тепер я точно не герой. Викреслюйте мене зі всіх фронтових звітів, я не братиму участі у визволенні поневолених народів.

То як, ми й далі будемо жить у цій глибокій воді чи ще почекаємо кращої нагоди висловитися? Ми й далі будемо плодити ці внутрішні діалоги, га? Будемо.

Бо альтернатива полягає у тому, щоб вийти на вулицю. Подружитися смородами. Це відбулося б доволі швидко, але, на жаль, не безболісно. Там немає отих доброзичливих смердючих ковбоїв, це я точно знаю. У них нічого спільного з тими ковбоями. Хоча мені вчора здалося, що один із паршивців, який обмацував гаражні стіни з тихим гарчанням (я бачив його крізь маленьку шпарину між бляшаними латками піддашшя, там у мене чудовий пункт для спостережень), один із них був у капелюсі. Не в такому крислатому, як ковбой, але таки в капелюсі. Власне, він більше нагадував дачника-бджоляра, ніж ковбоя. І геть не був схожий на людожера, так. Внаслідок тривалого перебування у цій мікрофортеці мені починає здаватися, що ніяких зомбі немає, що це все якась шизова вигадка, моє особисте потьмарення. Вони хочуть, щоб я повірив у це. Якщо у їхніх гнилих душах і може зродитися якесь бажання, то ось воно, те єдине бажання, на яке вони здатні.

Сиди тихо і пий воду.

Так казав мені колись шкільний вчитель фізкультури. Після того, як до мене повернулася тяма. Я невдало поставив руку під час вправлянь на брусах, усе в одну мить перекинулося і полетіло, а голова бамкнула, як лампочка, і згасла. Потім я побачив склянку води під своїм носом, здається, навіть почув, як мої зуби стукнулися об неї. І голос згори, голос учителя фізкультури: "Сиди тихо і пий воду".

Протягом останніх днів я часто казав собі: "Сиди тихо і пий воду". І щоразу згадував, як тоді, після падіння з брусів, я пив ту воду великими ковтками й за мить блював на сектор для стрибків у довжину: блював так відчайдушно і масштабно, що постраждав ще й розташований тут-таки гімнастичний кінь (то був якийсь урізаний кінь, майже як козел, — гібридна модель для гібридної школи, спецзамовлення, пряма доставка авіарейсом із республіки Куба).

У цьому гаражі залишилось не менше п'яти десятилітрових бутлів з водою, — якась добра душа гідно приготувалася до кінця світу. Звісно, це подбав про мене смердючий ді-джей, посланець Господа, в якого були відповіді на всі запитання. Про консерви та в'ялене м'ясо я вже казав, здається. Ні? Відколи ми спілкуємося з нетбуком, у мене загострюється дежа в'ю. Тільки от м'яса мені найменше хочеться.

Чи розумієш ти незворотність? — ось головне питання, з яким доводиться найчастіше мучитись. Я розумію багато чого, але не хочу приймати. Візьміть решту, сучі діти, купіть собі морозива.

Приблизно так я собі це й уявляв: гараж, в якому можна протягнути набагато довше, ніж хотілося б. У цьому гаражі можна почуватися удосконаленим Робінзоном Крузо: мало того, що навколо є все необхідне, так за цим усім ще й не треба бігати по всьому острову. Простягнув руку — і взяв. Робінзоне, ти б здох від заздрості, якби побачив мене. У нас є ще одна спільна риса, яка аж занадто впадає у вічі: приблизно однакові шанси повернутися до цивілізації. Він чекав, поки якісь притирені алиє паруса замаячать на обрії, я теж чекаю на щось таке. Берети всіх кольорів, червоні хрести, камуфляжні плями — ось мої символи надії. Найбільший мій стрьом, суто робінзонівський, — це ризик провтикати свій порятунок. Або ще гірше, самому попасти під роздачу.