Хліб із хрящами - Бриних Михайло - Страница 4

Охоронець трохи зів'яв від цієї усмішки й нахилився до віконця; зоровий нерв так само сигналізував йому, що це обличчя він бачить вперше.

— Діти? Діти нормально...

— Шо, не впізнаєш?! Ну ти даєш, Коля... Я ще тоді всім казав: Коля літає в небесах і йому не до нас.

Охоронець розгубився. Він то нахилявся до віконця, відкривши рота, то розпрямлявся. Врешті-решт водій сам підкинув йому гідне завершення цієї дивної розмови.

— Та я розумію, Коля, служба є служба, всьо правильно. Ось, тримай. — Він тицьнув охоронцеві візитівку, на якій чорним по чорному, самим лише тисненням, було написано: PR-агентство "Лінія Шолє". Віталій Шкурян. Директор.

— Це мого шефа, — він кивнув на сусіднє сидіння. — Ми до вашого директора, по ділу.

— Ааааа, ну, проїжджайте, у мене записано, да.

Охоронець повернув візитку і неквапно пішов до шлагбаума.

На півдорозі, озирнувшись, він сказав водієві: "Ти, єслі шо, не ображайся. Робота така, сам розумієш".

За півхвилини форд зупинився біля головного корпусу.

— Нічого так. Але звідки ти дізнався, що він Коля? — Віталій порпався у бардачку, де між ганчір'ям і якимись паперами тримав свої "сигари для зустрічей".

— Одружений, діти — це зрозуміло. — Продовжував він. — Обручка вросла у палець. Пластилінового ведмедика у вікні його сторожки я теж помітив. Але — Коля? Бейджика на ньому не було.

Ваня Калєв, копірайтер агентства "Лінія Шолє" і водій за сумісництвом, лише відмахнувся:

— Та, це ще простіше.

— Татуювання на пальцях?

— Ніякого татуювання.

— Тоді як?

Вони прямували до входу, де їх очікувала дівчина у дивному костюмі, який міг би скласти конкуренцію хіба що парадній формі української олімпійської збірної.

— Його напарник, — пояснив Ваня.

— Але ж він залишився в будці й весь час говорив по телефону. Ти не міг нічого почути.

— Почути не міг.

— Тоді як?

— Ви просто не знаєте всіх талантів свого найкращого працівника. Я вмію читати по губах.

Про зустріч з Іваном Петровичем Чваловим, директором лікеро-горілчаного заводу "Кремінь", довелося домовлятися протягом двох тижнів. Попри те, що він сам зателефонував в агентство і запропонував Віталію зустрітися. "Тільки давайте це зробимо на нашій території", — попросив він і протягом першого тижня не озивався. З наступного понеділка й до четверга Чвалов не відповідав на телефонні дзвінки, а на мейли відписувала секретарка. Інформація була незмінна: Іван Петрович повідомить про час зустрічі пізніше. І ось п'ятниця.

Під час ранкової наради телефон Віталія зайшовся реготом — цей сигнал він поставив на СМС-ки, про що знала вся контора. Як і про те, що дзвінки від його коханки супроводжує мелодія з фільму "Пилка". Шкурян здивувався вперше, коли побачив ім'я відправника, вдруге, — коли прочитав повідомлення: "Сьогодні. Опівдні". Він одразу ж набрав номер Чвалова і почув ті ж слова, що й протягом минулих чотирьох днів: абонент тимчасово недоступний.

Нарада на цьому завершилася. Віталію не подобався такий початок ділових переговорів, хоча він прекрасно знав, що у великих грошей завжди маленьке терпіння й краще його не випробовувати.

Ліфт перемістив їх на три поверхи. Тільки не вгору, як можна було сподіватися. Коли двері відчинилися, перед ними був довгий білий коридор. Немилосердне світло виїдало очі. Дівчина в уніформі, яка супроводжувала їх мовчки, притиснулася до стінки ліфта, й жестом запропонувала пройти вперед. Перше, що почули Віталій і Ваня, коли ступили кілька кроків по коридору, — це скреготіння ліфта, двері якого зачинялися. Озирнувшись, вони на мить побачили її обличчя. Коли смерть почувається дуже кепсько, вона навряд чи аж така бліда. Пізніше, вже по дорозі до Києва, Ваня переконав себе, що так могли пожартувати білі стіни й нестерпне світло. Мабуть, так.

Коли ліфт прошарудів нагору, двічі скреготнувши, їм знову довелося різко обернутися. Цього разу — від звуку, який нагадував приглушений постріл. У білій трубі коридору, праворуч, на відстані двадцяти метрів, з'явився акуратний чорний прямокутник. Якби звідти — з вереском і підвиванням — почали вискакувати озброєні до зубів монстри-роботи, це було б не такою вже й великою несподіванкою. Натомість звідти вийшов чоловік у непримітному костюмі, трохи нижчий середнього зросту, з витким на скронях волоссям і чи то великим лобом, чи то великими залисинами.

— Сюди, — сказав він і щез у чорному проваллі.

Ніхто б не наважився назвати Івана Петровича Чвалова диваком. Віталій відзначив для себе, що ця людина — представник племені природжених керівників. Зазвичай вони чудово розбираються у своїй справі, але геть безпорадні у взаєминах із навколишнім недобрим середовищем.

За чорним прямокутником повернувся і цілком нормальний офісний світ: тепле денне світло, стандартно організований простір, скло і пластик, півтора десятка працівників, поміркована метушня.

— У нас найкраща вентиляційна система в Україні. Генератор кисню, контроль вологості, як у лікарні. Офіс майбутнього.

— А я саме хотів запитати, скільки ми тут протягнемо, — бовкнув Ваня.

Іван Петрович зупинився.

— Це він жартує. Жарти такі у нього. — Хто-хто, а Шкурян міг би прочитати своєму підлеглому лекцію про недопустимість жартів на ділових переговорах із такими людьми, як Чвалов. І пізніше, ближче до вечора, він так і зробив. Після цієї лекції Ваня вже не почувався одним із кращих працівників агентства.

— Перші двері праворуч — мій кабінет. Інга вас проведе.

Інгою Чвалов називав коротконоге створіння жіночої статі, яке матеріалізувалося хвилину тому; Інга обсмикувала довгу пряму спідницю і гостинно показувала золоті зуби.

— А ваш колега хай зачекає у приймальні. — Іван Петрович виміряв Ваню поглядом і додав: — Там є телевізор. Сорок п'ять каналів. І ще два оцих самих, ну, для дорослих... Якщо цікавитеся...

Кабінет Чвалова не справляв ніякого враження. Ті ж таки прості меблі, скло і пластик. Одне зручне крісло, два менш зручних і десяток простих офісних стільців. Жодних предметів, які б дозволяли краще зрозуміти особистість господаря, — й це бентежило Віталія. Він звик, що такі люди, як Чвалов, тяжіють до неусвідомленого сибаритства. Єдине, що давало хоч якусь тему для медитацій, — це фотошпалери на стіні, на яких був зображений чи то райський, чи то альпійський пейзаж за вікном. А втім, Віталію не доводилося ще бути в офісах, розташованих так глибоко під землею. Може, директор зробив собі це штучне вікно, вичитавши відповідну пораду в якогось американського психолога. Такі люди цінують поради професіоналів, як армійські накази.

Коробку із сигарами Віталій вирішив навіть не витягати. Він одразу помітив, що Іван Петрович кинув курити кілька років тому. Руки колишніх курців надзвичайно промовисті. Вони найдовше пам'ятають про звички, що від них господар давно відхрестився.

— Отже, до справи. Мені рекомендували вас дуже солідні люди, і тому я зразу перейду до діла.

Іван Петрович видобув із шухляди дві теки.

— Ось тут, — Чвалов підняв одну з них, наче футбольний арбітр — жовту картку, — наша з вами угода, де бракує тільки вашого підпису. Ознайомитеся з нею пізніше, це не так важливо. З цим вирішили.

Чвалов підвівся і взяв зі столу іншу теку. Так футбольні арбітри показують червону картку.

— А ось тут, і це набагато важливіше, — історія нашого села. От із цими матеріалами краще ознайомитись просто зараз.

Після багатозначної паузи директор додав:

— Ми це готували разом із районною пресою. Ну, таку от статтю про наше село. Справа в тому, що завод "Кремінь" — це, так сказать, частина нашого села. Навіть більше. Значно більше. Тому в своїй роботі ви повинні пам'ятати про це щомиті. Село Міцне і завод "Кремінь", так сказать, — одне ціле. Дві частини однієї сутності. Два в одному, ето самоє. Ви розумієте, про що я?