Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 34

34

— А той славетний, оповитий таємницею гашш'іш, яким одурманював своїх асасинів аль-Гасан ібн-аль-Саббах, Старець з Гір, у своїй гірській цитаделі Аламут? Цим самим гашш'ішем, як я й підозрював, одурманюють себе і Чорні Вершники Грелленорта. Його готують зі смоли суцвіть рослини, яка по-грецьки називається kannabis, подібної до конопель. Але виявилося, що є два різновиди цього препарату. Один називається ґандж" я і є напоєм, його п'ють — і входять в ейфорійний транс. Другий, який називають гашш'іш, підпалюють, а дим вдихають… Я знаю, що це звучить неправдоподібно, але Бруно Шиллінг клявся…

— Цей Бруно Шиллінг, — спокійно втрутився Шарлей, — убив твого брата, спеціалісте. Мені важко вжитися у таке відчуття, я одинак, а проте думаю, що із вбивцею брата, якби в мене був брат, я не бесідував би про магію і мухомори. Просто скрутив би йому шию. Голими руками.

— Ти сам мене колись переконував у безглуздості помсти, — кисло відрізав Рейневан. — А з Шиллінгом я не бесідую, а допитую його. А якщо я колись виставлю комусь рахунок за вбивство Петерліна, то це буде організатор злочину, а не сліпе знаряддя. Для цього мені знадобляться відомості, отримані під час допитів.

— А Ютта? — тихо запитав Самсон Медок. — Якою мірою відомості про аль-кілі і гашш'іш послужать для того, щоби звільнити і врятувати її?

— Ютта… — запнувся Рейневан. — Скоро ми вирушимо на порятунок. Невдовзі. Горн обіцяв допомогти, а без допомоги нам не обійтися. Я допоможу йому, він допоможе нам. Дотримає слова.

— Дотримає, — Шарлей встав, потягнувся. — Або не дотримає. Шляхи несповідимі.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що життя навчило мене не довіряти надто безоглядно — і завжди мати напоготові аварійний план.

— Що, іще раз тебе питаю, ти хочеш цим сказати?

— Нічого, крім того, що сказав.

* * *

— Пане Горн?

— Так?

— Ви пообіцяли мені свободу. Коли я все чесно і докладно розповім.

— Ти ще не про все розповів. А крім того, навіщо тобі свобода? Грелленорт вистежить тебе і прикінчить навіть на краю світу. А у Совинці він тебе не знайде.

— Ви пообіцяли…

— Знаю, Шиллінг, знаю. Пообіцяв, дотримаю слова. Коли ти про все розповіси. От і розповідай. Скільки людей ви вбили?

Рейневан не чекав, що Шиллінг знітиться цим запитанням. Він не помилився. Ренегат не знітився. Лише злегка примружив очі. І трошки довше, ніж завжди, обдумував відповідь.

— Думаю, — нарешті сказав він х байдужим виразом обличчя, — що десь, певно, більше тридцяти. Я рахую тільки тих, хто був головною ціллю, тих, яких на ім'я назвав нам Грелленорт. Якщо такого не вдавалося застати самого, наодинці… Тоді гинули і сторонні. Компаньйони, обозні, пахолки… Часом — родичі…

— Купця Чайку ви вбили разом з дружиною, — Горн спокійним голосом засвідчив, що добре поінформований та що знає, в чому річ. — Иоганн Клюгер і вся його сім'я загинули в пожежі, в будинку, який ви підпалили, спершу заблокувавши двері та вікна.

— Бувало й таке, — сухо визнав ренегат. — Але рідко. Зазвичай ми чатували на поодиноких…

— Як на мого брата, — Рейневан сам дивувався зі свого спокою. — Розкажи мені про це вбивство. Ти ж бо брав у ньому участь.

— Авжеж, брав, — у підведених синцями очах Шиллінга майнуло щось дивне. — Але… Вам мало би бути відомо… Я був під г'андж'єю і гашш'ішем, ми всі були, як завжди. Тоді не знаєш, сон це чи ява… Але я не вколов вашого брата, пане Беляу. Я не брешу. Щоб вас у цьому переконати, скажу, що вколоти хотів, але просто-напросто не пропхався. Нас тоді було восьмеро, Грелленорт дев'ятий. Він, Грелленорт, ударив першим.

— Брат… — Рейневан ковтнув слину. — Помер швидко?

— Ні.

— Ви завжди їздили вбивати під орудою Грелленорта? — Горн вирішив, що настав час втрутитися і змінити тему. — Знаю, що іноді він убивав сам. Власноруч.

— Бо йому це подобалося, — викривив губи ренегат. — Але головним чином йшлося про те, щоб спрямувати підозру на когось іншого. Або викликати страх, ніби то якась нечиста сила вбиває купців. Було раз, у тисяча чотириста двадцять п'ятому, по Сніжній Богоматері, Грелленорт нам наказав прикінчити лимарського майстра в Нисі, забув, як його звали, а потім хутко їхати під Свидницю і вбити купця Ноймаркта. А сам він, Грелленорт, у той самий час власною рукою прикатрупив такого собі Пфефферкорна у притворі немодлінського костелу, а відразу після цього — лицаря Альбрехта Барта під Стшеліном. Ну, і вірили людиська, що це діло рук Лихого або когось у змові з дияволом. А йому тільки того й треба було.

— Під Старий Велислав, — промовив Горн, — Грелленорт привіз десяток Вершників. Крім тебе, який боягузливо дав драла, жоден з ваших голови з битви не виніс. Скільки залишилося у Сенсенберзі?

— Я не давав драла, і я не боягуз, — несподівано енергійно відреагував Бруно Шиллінг. — Я покинув Грелленорта, бо вже давно це запланував — і тільки шукав нагоди. Бо з мене вже було досить усіх цих злочинів. Бо я злякався кари Божої. Бо нам Грелленорт наказав волати «Adsumus» і «Veni ad nos». І ми волали. Кричали, вбиваючи: «Іп nomine Тио!» А коли наставало протверезіння після ґ'андж'ї, охоплював страх. Перед карою Божою за блюзнірство. І я вирішив покинути… Покинути і відпокутувати… Я не зовсім і остаточно зіпсований…

«Бреше», — подумав Рейневан, а його очі та голова раптом переповнилися образами — образами чіткими і безжально ясними. Здушений крик, крок, відблиск пожежі на клинку, відображення перекошеного обличчя Шиллінга на полірованій сталі, його жорстокий регіт. Знову кров, яка струменем ллється на стремена і встромлені в них шпичакуваті залізні сабатони, знову пожежа, знову регіт, гидкі прокльони, удари мечів по руках, котрі чіпляються за вікна, з яких виривається дим і полум'я. «Бреше, — здригнувся Рейневан. — Він остаточно і дощенту зіпсований. Тільки таких притягує Сенсенберг і чари Гренлленорта».

— Брешеш, Шиллінг, — холодно сказав Горн. — Але я питав не про це. Скільки Вершників залишилось у Сенсенберзі?

— Не більше десяти. Але Грелленорт невдовзі матиме у своєму розпорядженні стільки, скільки йому треба. Якщо вже не має. У нього є для цього спосіб.

— Який?

Ренегат відкрив рот, хотів щось сказати, запнувся. Кинув погляд на Рейневана, швидко відвів очі.

— Він притягує, пане Горн. Притягує до себе… декого. Манить, як… Ну… Як…

— Як полум'я — нетлю?

— Саме так.

* * *

Вилазка совинецької залоги кудись на південь видалася, очевидно, вдалою і вигідною. Кнехти повернулися веселі, а оце якраз тепер розвеселялися ще більше. Декотрі, судячи з недоладної мови і співу, були навіть близькі до того, щоби розвеселитися до непритомності.

Tri veci na svete hoji vsecky rany: vinecko, panenka a sacek nacpany![53]

— Горне?

— Слухаю тебе, Рейнмаре.

— Як ти дізнався про дезертирство Шиллінга? І про те, що Унгерат його має і хоче обміняти на сина?

— У мене свої джерела.

— Ти дуже лаконічний. Більше ні про що запитувати не буду.

— От і добре.

— Замість запитувати, заявлю: Шиллінг був єдиною причиною твоєї акції над Ользою.

— Авжеж, — байдуже визнав Горн після паузи, яку порушувало тільки пугикання сов. — Для мене. Для інших причиною був Кохловський. Якби не Кохловський, я не дістав би від Корибута ні людей з Одр, ні грошей. Кохловський — важлива фігура у торгівлі зброєю. А зміна кольорів і партій Яном з Краваржа було надзвичайно щасливою випадковістю, але не більше. Про тебе ж, випереджу твоє наступне запитання, я навіть не знав. Але зрадів, коли тебе побачив.

— Люб'язно з твого боку.

Шум на подвір'ї стихав. Нечисленні ще не дощенту п'яні бургмани продовжували співати. Але в репертуарі почали переважати якось ніби менш веселі пісні.

вернуться

53

Три речі на світі гоять усі рани: винце, дівчина і напханий капшук (чеськ.).