Lux perpetua - Сапковский Анджей - Страница 6

6

Почувши храп коня та рипіння снігу, бородатий волоцюга, який сидів біля маленького вогника, трохи відсунув хутряну шапку, яка йому доходила до брів. І повернувся до попереднього заняття — роздмухувати затулений полою шуби жар. Неподалік, під муром, стояв обсмалений горщик, біля нього лежали тельбухи, мішок та скринька з ременями.

— Слава Йсу, — привітався Рейневан. — Ти звідсіля? Із Гдзємежа?

Волоцюга підняв очі, після чого знову взявся роздмухувати.

— Тутешні люди, куди вони виїхали? Ти не знаєш? Корчмар, Марцін Праль, з дружиною? Ти часом не знаєш? Не чув?

Волоцюга, як було очевидно з його реакції, або не знав, або не чув, або мав Рейневана з його запитаннями десь. Або був глухий. Рейневан понишпорив у калитці, розмірковуючи, наскільки він може зменшити свої і без того скромні фінанси. Краєм ока він вловив рух.

Збоку, під присадкуватим обрубком обвішаного бурульками дерева, сиділа дитина. Дівчинка, щонайбільше десятирічна, чорна і худа, наче мале заморене вороненя. Очі, якими вона в нього втупилася, теж були воронячі: чорні та склисто-нерухомі. Волоцюга дмухнув у жар, забурчав, підвівся, витягнув руку, щось пробурмотів. Вогонь з тріском вистрелив з купки хмизу. Вороненя продемонструвало радість. Дивним, свистячим, геть нелюдським звуком.

— Ион Малевольт, — голосно, повільно і виразно проговорив Рейневан, починаючи розуміти, хто перед ним. — Мамун Йон Малевольт. Ти не знаєш, де я міг би його знайти? У мене до нього справа, справа життя і смерті… Я його знаю. Я його товариш.

Волоцюга помістив горщик на покладених біля вогню каменях. І підвів голову. Він дивився на Рейневана так, ніби допіру зараз втямив для себе його присутність. Очі мав пронизливі. Вовчі.

— Десь у цих лісах, — поволі вів далі Рейневан, — мешкають дві… Дві жінки. Їм відоме, гм-м… їм відоме Таємне Знання. Я знайомий із цими жінками, але я не знаю дороги. Ти міг би мені її показати?

Волоцюга дивився на нього. По-вовчому.

— Ні, — нарешті вимовив він.

— Як, ні? Ти не знаєш? Не знаєш чи не хочеш?

— Ні — це ні, — сказала Вороненя. З високого місця, з вершини муру. Рейневан не мав уявлення, як вона туди потрапила, яким чудом вона могла там опинилася, та ще й непомітно, з-під дерева, де вона щойно сиділа.

— Ні — це ні, — повторила вона з присвистом, ховаючи голову в худі плечі. Розкуйовджене волосся спадало їй на щоки.

— Ні — це ні, — підтвердив, поправивши шапку, волоцюга.

— Чому?

— А тому, — волоцюга широким жестом показав на згарища. — Тому що ви оскаженіли у своїх злочинах. Тому що вогонь і смерть — перед вами, а за вами — попелища і трупи. І ви ще насмілюєтеся про щось запитувати? Допомоги просити? Дорогу взнавати? Товаришами себе називати?

— Товаришами себе називати? — луною повторила Вороненя.

— Що з того, — волоцюга не зводив з Рейневана вовчого погляду. — Що з того, що ти був тоді, як один із нас, на Гороховій горі? Це було давно. А нині ти, нині ви всі злочином і кров'ю заражені, як моровицею. Не несіть нам ваших хвороб, тримайтеся віддалік. Іди собі звідси, чоловіче. Іди собі.

— Іди собі, — повторила Вороненя. — Ми не хочемо тебе тут.

* * *

— Що було потім? Куди ти потрапив?

— До Олави.

— До Олави? — канонік різко підняв голову. — Тільки не кажи мені, що ти був там…

— У неділю перед Антонієм? Аякже. Був.

Отто Беесс довго мовчав.

* * *

— Цей поляк, Лукаш Божичко, — сказав канонік, — це ще одне загадкове питання у твоїй розповіді. Я бачив його біля інквізитора раз, може, два рази. Він чіплявся за його полу, бігав за ним, як пахолок. Враження не справив. Скажу так: він нагадує всемогутнього сірого кардинала настільки ж, наскільки наш єпископ Конрад — побожного та доброчесного аскета. А виглядає він так, ніби й до трьох ледве вміє рахувати. А якби я хотів намалювати порожнє місце, то взяв би його, щоби він мені позував.

— Боюся, — серйозно відповів Рейневан, — що його вигляд вводить в оману. Я боюся цього з огляду на Ютту.

— В оманливість я можу повірити, — кивнув головою Отто Беес. — Останнім часом не одна полуда спала з моїх очей. Просто приголомшуючи мене тим, що я побачив після спадання кожної з них. Але оманливість — це одне, а церковна ієрархія — інше. Ні цей Божичко, ні інший фактотум не зробив би нічого самовільно, та й починати нічого не сТав би сам по собі, за спиною інквізитора і без його відома. Ergo, наказ викрасти та ув'язнити Ютту Апольдівну мусив видати Гейнче. А от оцього я жодним чином уявити не можу. Це абсолютно нев'яжеться з тим, що я знаю про цю людину.

— Люди змінюються, — закусив губу Рейневан. — І з моїх очей також останнім часом впала не одна полуда. Я знаю, що все може бути. Усе може статися. Навіть те, що дуже важко собі уявити.

— Що правда, то правда, — зітхнув канонік. — Багатьох речей, які сталися за останні роки, я раніше теж ніяк не міг би собі уявити. Чи ж міг хто-небудь припустити, що я, препозит соборного капітулу, замість того щоби піднятися до рангу інфулата, суфрагана дієцезії, ба, може навіть титулярного єпископа in partibus infidelium[12], буду понижений до рангу колегіального півчого? І це завдяки синові мого найкращого друга, незабутнього Генрика Беляви?

— Отче…

— Мовчи, мовчи, — канонік легковажно махнув рукою. — Не кайся, ти не винен. Навіть якби я тоді передбачав, чим це закінчиться, я б однаково тобі допоміг. Я б допоміг тобі й нині, тепер, коли за контакт з тобою, пропащий гусите, загрожують наслідки стократ грізніші, ніж єпископська немилість. Але допомогти тобі я не в змозі. Я не маю влади. Я не маю інформації, бо влада і доступ до інформації — нероздільні. У мене нема інформаторів. Тих із них, котрі були вірними і достойними довіри, знаходили заколотими у провулках. Решта, в тому числі слуги, замість того щоби доносити мені, доносять на мене. От хоч би й отець Феліціян… Ти пам'ятаєш отця Феліціяна, якого звали Вошкою?

Це він, собака, накапав на мене єпископові. І капає далі. Єпископ за це допомагає йому підніматися зі щабля на щабель, не знаючи, що цей сучий син… Ха! Рейневане!

— Так?

— Мені тут спала на думку одна річ. Саме у зв'язку з Феліціяном. Стосовно твоєї Ютти… Так от, можливо, знайшовся би один спосіб. Може, і не найкращий, але кращого розв'язання моя голова мені тимчасово не пропонує… Та на це потрібен час. Кілька днів. Ти можеш залишитися у Вроцлаві на кілька днів?

— Можу.

* * *

На вивісці над входом до лазні виднілися святі Косма і Даміан, патрони цирульників; перший був представлений із баночкою бальзаму, другий — з флаконом лікувального еліксиру. Художник не поскупився на фарбу і позолоту для святих близнюків, завдяки чому вивіска вабила око, навіть звіддалік привертала увагу живими кольорами. Цирульникові щедро повернулися витрачені на художника гроші: хоча на Млиновій вулиці лазень було декілька і клієнти мали вибір, «Під Космою і Даміаном» завжди було людно. Рейневанові, якого барвиста вивіска привабила сюди ще два дні тому, довелося, щоб уникнути тисняви, замовити візит наперед.

У лазні, мабуть, з огляду на ранній час, тисняви справді не було, у роззувальні стояли всього лише три пари чижм і висіли три комплекти одягу — їх стеріг сивий дідок. Дідок був сухий і хирлявий, але такого виразу обличчя не посоромився би й сам Цербер із Тартару, тож Рейневан сміливо залишив під його опіку і своє вбрання та добро.

— Зубчики не мучать? — зі сповненою надії усмішкою потер руки цирульник. — Може, щось вирвемо?

— Ні, дякую, — Рейневан злегка здригнувся, побачивши кліщі різних розмірів, якими були прикрашені стіни цирульні. Кліщі доповнювала не менш імпозантна колекція оритв, ножиць, ножиків і ножів.

— Але ж крівцю пустимо? — не втрачав надії голяр. — Бо як би то не пустити?

вернуться

12

На землях невірних (лат.).