Вежа блазнів - Сапковский Анджей - Страница 100

100

— Я чув про це, — підтвердив байдужим тоном Гуон фон Сагар. — Але й справа ця набула тоді розголосу. Люди Біберштайна напали на Вольфа, покололи списами, як звіра, кастрували, випустили йому кишки. Потім у Лужиці була популярною приказка: «Тягав Вольф разів кілька, поки напоровся на Оленячий Ріг, дізнався, як той коле…»

— Ви, пане фон Сагар, — нетерпляче перебив Буко, — і це для мене ніяка не новина, про все чули, все знаєте, все вмієте. То, може, замість того, щоби поринати у спогади, продемонструєте нам своє медичне мистецтво? Пан Вольдан від болю стогне, Пашко Римбаба кров'ю харкає, у всіх кістки ломить, то, може, замість мудрувати, ви б якого зілля нам наготували? Для чого у вас у вежі робітня? Тільки аби диявола викликати?

— Зважай на те, з ким говориш! — вибухнула Формоза, одначе чарівник заспокоїв її жестом.

— Стражденним справді годиться допомогти у потребі, — сказав він, піднімаючись з-за столу. — Пане Рейнмаре Хагенау, чи ви можете мені пособити?

— Авжеж, — Рейневан теж піднявся. — Звичайно ж, пане фон Сагар.

Вони обидва вийшли.

— Обоє — чаклуни, — пробурчав услід їм Буко. — Старий і молодий. Чортове поріддя…

* * *

Лабораторія чарівника була розташована на найвищому — і явно найхолоднішому — ярусі вежі, з вікон, якби не те, що вже залягла пітьма, напевне, було б видно чималий шмат Клодзької низовини. Як оцінив оком спеціаліста Рейневан, лабораторія була обладнана по-сучасному. На противагу магам і алхімікам старшого покоління, які полюбляли перетворювати свої робітні на повні різного непотребу барахолки, новочасні чарівники віддавали перевагу лабораторіям, влаштованим й оснащеним по-спартанськи — там було тільки справді необхідне. Крім користі на кшталт порядку й естетики, таке облаштування мало ще й ту перевагу, що полегшувало втечу. Відчувши загрозу з боку Інквізиції, новочасні алхіміки втікали за принципом omnia mea mecum porto[421], не озираючись на залишене без жалю рухоме майно. А от маги традиційної школи до останнього захищали свої опудала крокодилів, засушених риб-пил, гомункулів, заспиртованих змій, безоари і мандрагори — і закінчували життя на вогнищі.

Гуон фон Сагар витягнув зі скрині обплетений соломою глечик, наповнив два кубки рубіновою рідиною. Запахло медом і вишнями, отже це, поза сумнівом, був кірштранк[422].

— Сідай, — він показав на стілець, — Рейнмаре фон Беляу. Вип'ємо. Робити нам нічого. Готових камфорних мазей від синців у мене великий запас, це, як ти здогадуєшся, ліки у Бодаку дуже ходові, краще йде, здається, тільки відвар від похмілля. Я запросив тебе сюди, бо хотів порозмовляти.

Рейневан озирнувся. Йому подобався алхімічний інструментарій Гуона, що тішив око чистотою і порядком. Йому подобалися реторта й атанор[423], подобалися рівнесенько виставлені й позначені відповідними етикетками флакончики з фільтрами й еліксирами. Але найбільше його захопило зібрання книг.

На пюпітрі відкритий, видно, що читаний, лежав — Рейневан відразу впізнав, в Олесниці в нього був такий же примірник, — «Necronomicon» Абдула Альхазреда[424]. Поруч, на столі, стосами лежали інші відомі йому чорнокнижницькі гримуари— «Grand Grimoire», «Статутипали Гонорія», «Clavicula Salomonis», «Liber Yog-Sothothis»[425], «Lemegeton», а також «Picatrix», знанням якого не так давно похвалявся Шарлей. Були й інші знайомі йому медичні і філософські трактати: «Ars Parva» Галена, «Canon Medicinae» Авіценни, «Liber medicinalis ad Almansorum» Раза, «Ekrabaddin» Сабурабен Саала, «Anathomia» Мондіна да Луцці, «Zohar» кабалістів, «De principiis» Орігена, «Сповідь» святого Августина, «Summa…» Томи Аквінського.

Були там, зрозуміло, й opera magna[426] алхімічної науки: «Liber lucis Mercuriorum» Раймунда Лулла, «The mirrour of alchimie» Роджера Бекона, «Heptameron» П'єтро ді Абано, «Le livre des figures hieroglyphiques» Ніколя Фламеля, «Azoth» Базилія Валентина, «Liber de secretis naturae» Арнольда де Вільянови. Були й справжні раритети: «Grimorium verum», «De vermis mysteriis» [427], «Theosophia Pneumatica», «Liber Lunae» і навіть горезвісний «Червоний Дракон».

— Для мене є великою честю, — Рейнмар відпив трохи кірштранку, — що порозмовляти зі мною захотів знаменитий Гуон фон Сагар. Якого я готовий був зустріти де завгодно, проте не…

— Не в замку раубрітерів, — докінчив Гуон. — Що ж, це рука долі. На яку я, втім, аж ніяк не нарікаю. У мене тут є те, що я люблю. Тиша, спокій, відлюддя. Інквізиція, мабуть, про мене вже забула, забув також, мабуть, велебний Гунтер фон Шварцбург, архієпископ магдебурзький, який колись страшно на мене заповзявся, твердо вирішивши відплатити мені багаттям за те, що я врятував країну від сарани. Тут у мене, як бачиш, лабораторія, я трохи експериментую, трохи пишу… Часом, щоб ковтнути свіжого повітря та відпочити, виїжджаю з Буко на розбійницький промисел. Загалом…

Чарівник важко зітхнув.

— Загалом, жити можна. Тільки от…

Рейневан чемно стримував цікавість, але Гуон фон Сагар був налаштований на відвертість.

— Формоза, — скривився він. — Яка вона, ти сам побачив: exsiccatum est faenum, cecidit flos [428]. П'ятдесят і п'ять років стукнуло бабі, а вона, замість того, щоби слабувати, хорувати та думати про вічне, безперестанку репетує, шкапа стара, щоб я її грав, раз за разом, рано, ввечері, вдень, вночі, та ще й щораз то вигадливішими способами. Шлунок собі, псямать, і нирки руйную афродизіяками. Але мушу старій догоджати. Якщо не покажу себе в ліжку, то втрачу її прихильність, а тоді Буко мене звідси викине…

Рейневан не прокоментував і цього разу. Чарівник роздивлявся його проникливим поглядом.

— Буко Кроссіг, — повів він далі, — поки що мені підкоряється, але недооцінювати його було б нерозважливо. Хоча він і телепень, але у своїх злих схильностях часом буває такий заповзятливий і вигадливий, що аж мороз попід шкірою пробирає. Тепер, в афері з Біберштайнівною, він теж чим-небудь блисне, я в цьому переконаний. Тому я вирішив тобі допомогти.

— Ви — мені? Але чому?

— Чому, чому. Тому що мені не до смаку, щоб Ян Біберштайн почав тут облогу, а Інквізиція розкопала моє ім'я в архівах. Тому що про твого брата, Петера з Беляви, я чув тільки найкраще. Тому що мені не сподобалися кажани, яких хтось напустив на тебе і твоїх друзів у Цистерціанському бору. Tandem[429] тому, що Толедо alma mater nostra est[430], і я не хочу, щоби ти погано скінчив, мій побратиме у магічному мистецтві. А погано скінчити ти можеш. З Біберштайнівною тебе щось пов'язує, цього ти не приховаєш: не знаю, давній афект чи з першого погляду, але знаю, що amantes amentes [431]. У дорозі ти був на волосину від того, щоби підхопити її на сідло і кинутися галопом, але тоді ви обоє загинули б у Чорному лісі. Зараз теж, якщо ситуація ускладниться, ти готовий схопити її в оберемок і зіскочити з мурів. Я дуже помиляюся?

— Не дуже.

— Я ж сказав — amantes amentes, — і чарівник посміхнувся кутиками губів. — Так, так, життя — це справжній Narrenturm. До речі, чи знаєш ти, який нині день? Або, точніше, — яка ніч?

— Не дуже. Мені трохи переплуталися дати…

— Йдеться не про дати, календарі брешуть. Важливіше, що на сьогодні припадає осіннє рівнодення. Aequinoctium autumnalis.

вернуться

421

Усе своє ношу з собою (лат.).

вернуться

422

Вишнева наливка, вишнівка (нім. Kirschtrank).

вернуться

423

Від гебрайського ha-tannut (піч) — алхімічна піч.

вернуться

424

[Примітка автора] «Necronomicon» Абдула Альхазреда… — зрозуміло, уклін у бік Г. П. Лавкрафта.

вернуться

425

[Примітка автора] «Liber Yog Sothotis» — вигадав. За зразком Лавкрафта, маестро з Провіденс.

вернуться

426

Основні твори (лат.).

вернуться

427

[Примітка автора] «De vermis mysteriis» — хоча використовується в кількох оповіданнях Лавкрафта і становить «бібліографічний канон» міфу Ктульху, «De vermis…» — віддаймо належне — була вигадана Робертом Блоком.

вернуться

428

[Примітка автора] Exsiccatum est faenum… — «Трава засихає, а квітка зів'яне» (Ісая 40;7).

вернуться

429

Нарешті (лат.).

вернуться

430

Тут — «наша спільна альма-матер» (лат.).

вернуться

431

[Примітка автора] Amantes amentes — «Закохані — як безумці» (Плавт).