Вежа блазнів - Сапковский Анджей - Страница 112

112

Сонце піднялося вище, розсіяло туман, під його променями рубіново заблищали застиглі краплі, що висіли, неначе ягоди, на полині та ковилі, якими заросло узбіччя. Ні в кого з лицарів ця картина не викликала ні естетичних, ні поетичних асоціацій.

— Але ж і порубали їх, курча мать, — сказав, сплюнувши, Кунад фон Нойдек. — Але ж і рубанина тут була, ого!

— Катівські удари, — погодився Вільгельм фон Кауффунг. — Різня.

З лісу повиходили решта вцілілих, пахолки і конюхи. Хоч і бліді та напівпритомні від страху, вони не забули про обов'язки. Кожен вів по декілька коней із тих, які розбіглися під час нападу.

Рамфольд фон Оппельн, найстарший з лицарів, глянув з висоти сідла на конюшого, який тремтів від страху серед вершників, що його оточили.

— Хто на вас напав? Та говори ж, хлопе! Заспокойся. Ти вижив. Тобі вже ніщо не загрожує.

— Бог уберіг… — в очах конюшого все ще нутрувала паніка. — І Бардська Божа Мати…

— При нагоді даси на месу. А тепер — кажи. Хто вас побив?

— А мені-то відкіль знати? Напали… У збруї були… У залізі… Як і ви…

— Лицарі! — обурився здоровань з обличчям ченця, на гербі якого були дві схрещені срібні ручищі в червоному полі. — Лицарі нападають на купців на гостинцях! Клянуся муками Господніми, саме час їхньому раубрітерству покласти край. Саме час вжити якихось жорстких заходів! Може, коли кілька голів злетить на ешафоті, нарешті опам'ятаються паночки із замочків.

— Свята правда, — підтакнув з кам'яним виразом обличчя Венцель де Харта. — Свята правда, пане фон Рунге.

— А чому, — відновив розслідування фон Оппельн, — на вас напали? Ви везли що-небудь коштовне?

— Та де там… Ну, хіба що коней…

— Коней, — замислено повторив де Харта. — Ласа річ, коні зі Скалки. З табуна пані Дзержки де Вірсінг… Упокій, Господи, її…

Він урвав, проковтнув слину, не в змозі відірвати очей від понівеченого обличчя жінки, яка лежала на піску в страхітливо неприродній позі.

— Це не вона, — конюший закліпав непритомними очима. — Це не пані Дзержка. Це жінка машталіра… Он того, який ондечки лежить… Їхала з нами від Клодзька.

— Помилилися, — холодно відзначив факт Кауффунг. — Узяли цю машталірову за Дзержку.

— Видно, таки взяли, — безпристрасно підтвердив конюх. — Бо…

— Бо що?

— Виглядала на ліпшу пані.

— Чи значить це, — фон Оппельн випростався в сідлі. — Чи значить це, пане Вільгельме, що ви натякаєте, що це не був напад з метою пограбування? Що саме пані де Вірсінг…

— Була ціллю? Так. Я в цьому упевнений.

— Була ціллю, — додав він, бачачи запитальні погляди решти лицарів. — Була ціллю нападу, як Миколай Ноймаркт, як Фабіан Пфефферкорн… Як усі інші, хто всупереч забороні торгував із… із закордоном…

— Винні лицарі-грабіжники, — твердо сказав фон Рунге. — Не можна вірити дурним вигадкам, пліткам про змови і нічних демонів. Усе це були і є звичайні грабіжницькі напади.

— А ще могли, — сказав тоненьким голосом молоденький Генріх Барут, якого, аби відрізнити від решти Генріхів, у родині називали Шпачком. — А ще цей злочин могли вчинити жиди. Щоби добути християнської крові, знаєте, на мацу. О, погляньте на он того, нещасного. Та в ньому, мабуть, і краплі крові не залишилося…

— Як могло залишитися, — докірливо подивився на юнака Венцель де Харта, — якщо в нього голови не залишилося…

— Це могли зробити, — похмуро вставив Гунтер фон Бішофсгейм, — ті відьми на мітлах, які на нас учора вночі біля багаття немовби з неба звалилися! Клянуся шапочкою святого Антонія! От потроху і починає розв'язуватися загадка! Я ж вам казав, що між дияволицями був Рейнмар де Беляу, що я його розгледів і впізнав! А достеменно відомо, що де Беляу — чарівник, в Олесниці чорною магією займався, на жінок чари наводив. Тамтешні панове можуть підтвердити!

— А я от нічого не знаю, — промимрив, дивлячись на Бенно Еберсбаха, Бичок Кромпуш. Обидва вони вчорашньої ночі впізнали Рейневана серед відьом, що летіли по небу, але воліли цього не зраджувати.

— Ну, атож, — відкашлявся Еберсбах. — Ми в Олесниці буваємо рідко. Пліток не слухаємо…

— Це не плітки, — поглянув на нього Рунге, — а факти. Белява займався чаклунством. Проклятий начебто власного брата вбив, як Каїн, коли той виявив його чортові практики.

— Годі сумніватися, — підтакнув Євстахій фон Рохов. — Про це говорив пан фон Рейдебург, стшелінський староста. А до нього такі вісті дійшли з Вроцлава. Від єпископа. Юний Рейнмар де Беляу зшаленів від чаклунства, диявол його з глузду зсунув. Диявол його рукою керує, до злочинів підштовхує. Убив він власного брата, убив пана Альбрехта Барта з Карчина, убив купця Ноймаркта, убив купця Гануша Троста, ба, на зембицького князя, кажуть, замахнувся.

— Таки замахнувся! — підтвердив Шпачок. — І до вежі за це потрапив. Одначе втік. З диявольською поміччю, бо як же ще.

— Якщо це чортова справа, — неспокійно роззирнувся Кунад фон Нойдек, — то їдьмо звідсіль чимшвидше… Бо ще, чого доброго, до нас щось нечисте причепиться…

— До нас? — Румфольд фон Опельн пацнув долонею по підвішеному біля сідла щиту, який вище гербового срібного багра був перепоясаний стрічкою з червоним хрестом. — До нас? До цього знака? Та ми ж хреста взяли, ми ж хрестоносці, з єпископом Конрадом хрестовим походом на Чехію йдемо, бити єретиків, Бога захищати і релігію! Ні, не може до нас чорт підступитися. Бо ми milites Dei, ангельська міліція!

— Як ангельська міліція, — зауважив фон Рохов, — ми маємо не тільки привілеї, а й обов'язки.

— Що ви хочете цим сказати?

— Пан фон Бішофсгейм упізнав Рейнмара з Беляви серед чарівниць, які летіли на шабаш. Про це, як тільки приїдемо у Клодзько, на збірний пункт хрестового походу, треба буде донести Святій Курії.

— Доносити? Пане Євстахію! Таж ми лицарі!

— Донос стосовно чарів і єресі лицарської честі не заплямовує.

— Завжди заплямовує!

— Не заплямовує!

— Заплямовує, — прорік Румфольд фон Оппельн. — Але донести треба. І донесемо. А тепер далі, панове, у дорогу, у Клодзько, нам, ангельській міліції, не можна спізнитися на збірний пункт.

— Сором був би, — тонко підтвердив Шпачок, — якби єпископський хрестовий похід без нас на Чехію рушив.

— То їдьмо, в дорогу, — Кауффунг повернув коня. — Тим більше, що нам тут робити нічого. Як я бачу, цією справою займуться інші.

Справді, гостинцем наближалися збройні люди бургграфа з Франкенштейна.

* * *

— Ось, — Дзержка де Вірсінг зупинила коня, глибоко зітхнула, притулений до її спини Рейневан відчув це зітхання. — Ось і Франкенштейн. Міст на ріці Будзувці. Ліворуч від дороги — госпіс божогробців, костел Святого Георгія і Вежа блазнів. Праворуч — млини і буди фарбарів. Далі, за мостом, — міська брама, яку називають Клодзькою. Там — князівський замок, там — вежа ратуші, там — фара[464] Святої Анни. Злазь.

— Тут?

— Тут. Я й не подумаю показуватися коло міста. Та й тобі варто було б над цим замислитися, родичу.

— Я мушу.

— Так я і думала. Злазь.

— А ти?

— А я не мушу.

— Я питаю, куди ти поїдеш?

Дзержка подмухом відкинула пасмо волосся. Подивилася на нього. Він зрозумів її погляд і більше ні про що не запитував.

— Бувай, родичу. До побачення.

— Дай Боже, аби у кращі часи.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ

у якому в місті Франкенштейні зустрічається багато старих — хоч і не обов'язково добрих — знайомих.

Майже посередині ринку, між ганебним стовпом і колодязем, розкинулася чимала калюжа, що смерділа гноєм і пінилася від кінської сечі. У калюжі плюскалося досить багато горобців, а навколо сиділа купка обдертих, розпатланих і брудних дітей, які бабралися в болоті, обхляпували одне одного, зчиняли галас і пускали човники з кори.

вернуться

464

Парафіяльний костел.