Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 43

— То як? — спитав Дюссо.

Медальйончик погойдувався на ланцюжку, затиснутому в його руці.

Джонні позирнув на Вейзака, але той гидливо дивився вбік.

— Ану, дайте, — мовив Джонні.

Дюссо віддав йому медальйончик, і Джонні поклав його на долоню. Власне, то була медалька із зображенням святого Христофора. Він пустив кінець тоненького ланцюжка і, коли на долоні з сухим шарудінням утворилася маленька жовта купка, накрив медальку другою рукою.

У вестибюлі запала мертва тиша. До гурту лікарів і сестер, що стояли біля дверей до коридора, приєдналося з півдесятка інших, які вже познімали халати й збиралися йти додому. В переході до кімнати відпочинку, де був телевізор і настільні ігри, з’юрмилися хворі. З головного вестибюля присунули вечірні відвідувачі. У повітрі аж бриніло напруження, наче там проходила потужна лінія електропередачі.

Джонні, блідий і худющий, у білій сорочці та бахматих джинсах, стояв мовчки. Він так міцно затис медальку в правій руці, що в сліпучому світлі софітів було виразно видно набряклі вени на зап’ястку. Перед ним із зачіпливим виглядом стояв сухий, непогрішимий і невблаганний Дюссо в своєму темному костюмі. Здавалося, тій хвилі не буде кінця. Ніде не чути було ні кахикання, ні шепоту.

— О-о, — тихо мовив Джонні. А потім: — Он воно як?

Його пальці трохи розтислись. Він поглянув на Дюссо.

— Ну? — спитав Дюссо, але голос його був уже не той, раптом утративши всю свою впевнену владність. Не той, здавалося, був і стомлений, знервований молодик, який щойно відповідав на запитання репортерів. На губах Джонні блукала якась подоба усмішки, але в ній зовсім не вчувалося тепла. Голубі очі потемніли, стали холодними й відчуженими. Коли Вейзак побачив його такого, в нього аж мороз перебіг поза шкірою. Згодом він казав, що то було обличчя людини, яка розглядає під сильним мікроскопом цікавий різновид інфузорії-туфельки.

— Це медалька вашої сестри, — мовив Джонні до Дюссо. — Її ім’я було Енн, але всі звали її Террі. Вона ваша старша сестра. Ви дуже любили її. Мало не обожнювали землю під її ногами. — Зненацька голос Джонні Сміта разюче змінився. Тепер це був високий, ламкий і непевний голос підлітка. — Це тобі, Террі, коли переходитимеш Лісабон-стріт на червоне світло чи підеш гуляти в парк з якимсь хлопцем. Не забувай, Террі… не забувай…

Тілиста жінка, що питала, кого демократи висунуть наступного року на президента, злякано ойкнула. Один з телеоператорів хрипко пробурмотів:

— Боже милий!

— Годі, — прошепотів Дюссо.

На його обличчя набігла хвороблива сіра тінь. Очі викотились, а на нижній губі металічно блищали в різкому світлі крапельки слини. Руки його потяглися до медальки, ланцюжок якої обвивав тепер пальці Джонні. Але той порух був безсилий і нерішучий. Медалька погойдувалась у руці Джонні, відкидаючи гіпнотичні промінчики світла.

— Пам’ятай про мене, Террі, — благально провадив той самий хлоп’ячий голос. — Не пий, Террі, прошу тебе, бога ради, не пий…

— Годі! Годі, негіднику!

Раптом Джонні знов заговорив своїм звичайним голосом:

— Спочатку дешеве вино, так? Потім віскі. Вона померла від серцевого нападу в двадцять сім. Але носила цей образок десять років. Вона пам’ятала про вас, Родже. Ніколи не забувала. Не забувала… ніколи… ніколи… ніколи…

Ланцюжок вислизнув з його пальців, і медалька з ледь чутним мелодійним дзенькотом упала на підлогу. Якусь хвилю Джонні стояв нерухомо, з холодним, відчуженим обличчям і дивився в простір перед себе. Дюссо нишпорив біля його ніг, шукаючи медальку, і серед заціпенілої тиші чулось його хрипке, здавлене ридання.

Сяйнув фотоспалах, і обличчя Джонні проясніло й набуло свого звичайного вигляду. На ньому майнув переляк, потім жаль. Він незграбно присів поряд із Дюссо.

— Пробачте, — мовив він. — Пробачте, я не хотів…

— Дешевий шарлатан, дурисвіт! — закричав на нього Дюссо. — Це брехня! Брехня! Все брехня!

Він невміло, відкритою долонею, стукнув Джонні по шиї, і той повалився на підлогу й сильно вдарився головою. В очах у нього замерехтіли іскри.

Знявся галас.

Джонні невиразно, наче крізь туман, побачив Дюссо, що напролом пробивався до виходу. Навколо юрмились люди, і він бачив Дюссо мовби за лісом ніг. Потім поруч опинився Вейзак і допоміг йому сісти.

— Джоне, як ви? Він вас боляче вдарив?

— Не так боляче, як я його. Зі мною все гаразд.

Джонні спробував підвестися. Чиїсь руки — може, Вейзака, а може, ще кого — допомогли йому. Його похитувало й нудило, мало не вивертало.

Усе те було помилкою, страшенною помилкою.

Розлігся пронизливий зойк — то зойкнула опасиста жінка, що питала про кандидата від демократів. Джонні побачив, як Дюссо, чіпляючись за рукав її квітчастої блузи, повалився на коліна, а тоді стомлено зсунувся на плиткову підлогу біля дверей, яких так прагнув досягти. Медалька із зображенням святого Христофора була все ще у нього в руці.

— Зомлів, — сказав хтось. — Геть непритомний. Це ж треба.

— Це я винен, — мовив Джонні до Сема Вейзака. Горло йому здавило від сорому й каяття. — В усьому винен я.

— Ні, — заперечив Сем. — Ні, Джоне.

Та Джонні знав своє. Він вивільнився з Семових рук і пошкандибав туди, де лежав Дюссо, помалу приходячи до тями й мляво кліпаючи втупленими в стелю очима. Біля нього вже були два лікарі.

— Як він? — спитав Джонні.

І повернувся до репортерки в брючному костюмі. Але та відсахнулася від нього. На обличчі її майнула судомна гримаса страху.

Він повернувся в другий бік, до телерепортера, що питав, чи були в нього прозирання до катастрофи. Джонні відчував нагальну потребу пояснити комусь, як усе те сталося.

— Я не хотів йому зашкодити, — сказав він. — Слово честі, не хотів. Я й не знав…

Телерепортер відступив на крок.

— Авжеж, — мовив він. — Звісно, ви не хотіли. Він сам напросився, усі це бачили. Тільки… не доторкайтесь до мене, гаразд?

Джонні дивився на репортера приголомшено, губи його тремтіли. Він ще не зовсім отямився, але починав розуміти. Атож. Починав розуміти.

Телерепортер спробував видушити із себе усмішку, але здобувся лише на мертвотний вискал.

— Тільки не доторкайтесь до мене, Джонні. Будь ласка.

— Усе воно зовсім не так, — сказав Джонні — чи то намагався сказати. Згодом він не міг пригадати напевне, чи вимовив узагалі бодай якийсь звук.

— Не доторкайтесь до мене, Джонні, гаразд?

Репортер позадкував-до свого оператора, що спаковував апаратуру. Джонні стояв і дивився. Його почало трусити.

— Це ж для вашого-таки добра, — сказав Вейзак.

Позад нього стояла медсестра — біла примара, учениця чародія, — чаклуючи над візком з медикаментами, — цим наркотичним раєм солодкого забуття.

— Ні, — відмовився Джонні. Його й досі трусило, до того ж пройняло холодним потом. — Ніяких уколів. Ситий ними, аж по зав’язку.

— Тоді таблетку.

— І ніяких таблеток.

— Ви швидше заснете.

— А він зможе заснути? Отой Дюссо?

— Він сам напитав собі лиха, — тихо пробурмотіла сестра і здригнулась, бо Вейзак швидко озирнувся на неї. Та він лише осміхнувся.

— Правду каже, хіба ні? — мовив він. — Сам напитав собі лиха. Думав, що ви торгуєте порожніми пляшками, Джоне. Вам треба добре виспатись — і все стане на свої місця.

— Я сам засну.

— Джонні, прошу вас.

Було вже чверть на дванадцяту. Телевізор у другому кінці палати щойно вимкнули. Джонні й Сем разом подивилися знятий на плівку репортаж, який було показано одразу ж після повідомлення про те, що Форд наклав вето на два законопроекти. «Моя історія буде куди цікавіша», — подумав Джонні з гіркою втіхою. Виступ якогось лисого республіканця, що прорікав утерті фрази про національний бюджет, не йшов ні в яке порівняння з матеріалом, що його відзняв оператор компанії ВАБІ у вестибюлі лікарні надвечір того дня. Репортаж кінчався тим, що Дюссо вганяється в юрбу із затиснутою в руці медалькою і падає непритомний, чіпляючись за гладку репортерку, наче потопаючий за соломину.