Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 48

— Кака! — сказав Денні й виплюнув фруктову суміш.

— Фе, як негарно, — мовила Сейра і обернулась до Уолта. — Це ти про Джонні Сміта?

— А то про кого ж.

Вона підвелась і перейшла до того краю столу, де сидів Уолт.

— Що там з ним? Усе гаразд?

— Судячи з того, що тут написано, він живий-здоровий, і сам чорт йому не брат, — сухо відказав Уолт.

У Сейри майнула була невиразна думка, чи не пов’язано це якось з її недавніми відвідинами Джонні й отією історією, але величезний заголовок приголомшив її:

ДРАМАТИЧНА ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ:

ПАЦІЄНТ ПІСЛЯ ТРИВАЛОЇ КОМИ

ВИЯВЛЯЄ ЗДІБНОСТІ ЕКСТРАСЕНСА

Репортаж написав Девід Брайт. На вміщеному в тексті фото Сейра побачила Джонні: він стояв, усе такий же худий, жалюгідний і геть розгублений у безжальному світлі фотоспалаху, над простертим на підлозі чоловіком — то був, як сповіщав підпис, Роджер Дюссо, репортер льюїстонської газети. Над фотографією стояло: «Наслідок одкровення: репортер непритомний».

Сейра сіла на стілець поруч Уолта й почала читати. Це не сподобалося Денні, і він затарабанив по відкидному столику свого високого крісельця, вимагаючи ранкового яєчка.

— Здається, він тебе кличе, — сказав Уолт.

— Може, ти сам його погодуєш, любий? Він же в тебе завжди краще їсть. — «Далі на стор. 9, шп. З». Вона розгорнула газету на дев’ятій сторінці.

— Лестощами всього доб’єшся, — поступливо мовив Уолт. Він зняв спортивну куртку й надяг на себе Сейрин фартух. — Уже даю, хлопче, — заспокоїв він малого й узявся годувати його яйцем.

Дочитавши репортаж, Сейра повернулася до початку й стала читати ще раз. Очі її знов і знов привертала фотографія — розгублене, вражене жахом обличчя Джонні; люди, що з’юрмилися навколо непритомного Дюссо й дивились на Джонні майже перелякано. Вона могла це зрозуміти. Їй пригадалось, як вона тоді поцілувала Джонні і на його обличчя набіг отой дивний відчужений вираз. А коли він сказав, де її загублена обручка, вона й сама злякалася.

Але ж, Сейро, те, чого ти тоді злякалася, — зовсім інша річ.

— Ну, ще трохи, молодче, — почула вона, мовби звідкись ген здалеку, Уолтів голос.

Сейра звела очі на чоловіка й сина: вони сиділи поруч у пасмузі пронизаного порошинками сонячного світла, в Уолта між колінами теліпався її фартух, — і раптом її знов охопив переляк. Вона мовби навіч побачила, як обручка, перевертаючись, поринає на дно унітаза. Почула, як вона тихенько дзенькнула об фаянс. Згадала про маску Джонні в переддень Усіх святих, про хлопця-підлітка, що сказав: «Це ж така втіха — бачити, як ви його обдираєте». Подумала про обіцянки, що їх даєш і ніколи не виконуєш, і погляд її знову звернувся до худого, страшенно змученого й нещасного обличчя на газетній шпальті, що вражено дивилося на неї.

— …а все це просто хитрий трюк, — казав Уолт, вішаючи на місце її фартух.

Він таки примусив Денні з’їсти яйце, все до останньої крихти, і тепер їхній нащадок задоволено смоктав із пляшечки сік.

— Що? — Сейра поглянула на нього, і він підійшов до неї.

— Я кажу, для людини, яка має сплатити майже півмільйона за лікарняними рахунками, це з біса вдалий трюк.

— Про що ти говориш? Який трюк?

— Авжеж, — мовив Уолт, не помічаючи її гнівного тону. — Він міг би написати книжку про ту катастрофу й про свою кому і заробив би на цьому тисяч сім чи нехай і десять. А от коли він вийшов з коми ясновидцем, тут уже відкриваються безмежні перспективи.

— Та це ж просто казна-що! — вигукнула Сейра, і голос її дзвенів від люті.

Уолт обернувся до неї, на обличчі в нього був подив, та за мить його змінив вираз порозуміння. Той порозумілий вираз розлютив Сейру ще дужче, ніж будь-коли. Якби вона відкладала по п’ять центів щоразу, як Уолт Хезлітт вважав, що він її розуміє, вони могли б уже полетіти на Ямайку в першому класі.

— Пробач, що я завів цю розмову, — сказав він.

— Запідозрити Джонні в облуді — це все одно що запідозрити папу римського у… у… ну, ти знаєш, у чому.

Уолт голосно зареготав, і в цю мить Сейра ладна була схопити його чашку з кавою і пожбурити в нього. Та вона тільки зціпила під столом руки й міцно стисла їх. Денні здивовано витріщився на батька, а тоді й собі зайшовся сміхом.

— Серденько, — сказав Уолт, — я нічого проти нього не маю і проти того, що він робить, теж. Власне, навіть поважаю його за це. Коли отой замшілий гладкий шкарбан Фішер за п’ятнадцять років у конгресі зумів із збанкрутілого адвоката стати мільйонером, то й цей хлопець має цілковите право гребти скільки може, вдаючи з себе ясновидця…

— Джонні не облудник, — монотонно промовила Сейра.

— Це ж просто знахідка для всіх отих бабуль з підсиненими кудельками, які читають бульварні журнальчики й належать до Всесвітнього клубу книголюбів, — весело провадив Уолт. — Хоч мушу визнати, що трохи прозирання не завадило б і при доборі присяжних у тому бісовому процесі Тіммонса.

— Джонні Сміт не облудник, — повторила Сейра і знов почула голос Джонні.

Вона зісковзнула в тебе з пальця. Ти вкладала його бритвене приладдя в бічну кишеню валізи, і обручка зісковзнула туди… Піднімися на горище, Сейро, і подивись. Ти її знайдеш. Але вона не могла сказати про це Уолтові. Він не знав, що вона їздила навідати Джонні.

Нічого в тому поганого, що ти поїхала побачитися з ним, — невпевнено озвався її внутрішній голос.

Воно-то, звісно, так, але як зреагував би Уолт на те, що вона викинула ту першу обручку в унітаз і спустила воду? Навряд чи він зрозумів би раптовий напад страху, що спонукав її до цього, — того самого страху, який відбивався на обличчях інших людей на газетній фотографії, та й на обличчі самого Джонні. Ні, Уолт цього не зрозумів би. А зрештою, і справді є щось неподобно-символічне в тому, що ти кидаєш свою обручку в унітаз і спускаєш воду.

— Ну гаразд, — сказав Уолт, — він не облудник. Але я просто не вірю…

Сейра тихо промовила:

— Поглянь на цих людей позад нього, Уолте. Поглянь на їхні обличчя. Вони вірять.

Уолт кинув побіжний погляд на фотографію.

— Авжеж, так само як дитина вірить фокусникові на сцені.

— То, по-твоєму, отой Дюссо о був, як ти кажеш, підставкою? Але ж тут пишеться, що він і Джонні ніколи раніше не зустрічались.

— А тільки так і спрацьовують трюки, Сейро, — терпляче сказав Уолт. — Ніякий фокусник не стане витягати кролика з клітки — тільки з капелюха. Або Джонні Сміт щось знав наперед, або з біса влучно вгадав з поведінки Дюссо.

У цю хвилину Сейра просто-таки ненавиділа його, їй був гидкий цей добродушний чоловік, за якого вона вийшла заміж. Хоч, як по правді, нічого поганого за його добродушністю, врівноваженістю й лагідною іронією не стояло — просто він непохитно вірив, така вже була властивість його душі, що всі прагнуть здобути головний виграш і кожен вдається до своїх маленьких хитрощів. Сьогодні вранці він міг назвати Гаррісона Фішера замшілим гладким шкарбаном, а вчора ввечері аж падав зо сміху, слухаючи Фішерову розповідь про такого собі Грега Стілсона, дивака мера з якогось там містечка, що, певно, зовсім зсунувся з глузду й наступного року збирався балотуватись на виборах до палати представників як незалежний кандидат.

Ні, в світі Уолта Хезлітта не було місця ні екстрасенсам, ні героям, там цілковито панувала одна доктрина: ми повинні змінити систему ізсередини. Він був добрий, спокійний чоловік, любив її і Денні, але душа Сейрина раптом порвалася до Джонні, гірко тужачи за тими п’ятьма роками, які в них украдено. Або й за цілим спільним життям. І за дитиною, що мала б темніше волоссячко.

— Ти б ішов уже, любий, — тихо мовила вона. — А то вони таки запроторять твого Тіммонса за грати, на каторгу чи куди там ще.

— Твоя правда. — Уолт усміхнувся до неї: підсумки підбито, засідання закрито. — Ми друзі?

— Друзі. — Аж ж він знає, де була обручка. Знав.

Уолт поцілував її, легенько притримуючи правою рукою за потилицю. Він завжди однаково снідав, завжди однаково цілував дружину, одного дня вони переїдуть у Вашингтон, і ніяких екстрасенсів немає.