Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 54

Гендрон звів очі. Обличчя його зрошував піт, руки тремтіли. У грудях шалено калатало. Він злякався, чи то не серцевий напад.

Грег на нього й не дивився. Він утупив очі за вікно на ясно-блакитний клаптик неба між двома будинками.

— Повіяв вітер перемін, — промовив він з відчуженим і зануреним, мало не містичним виразом обличчя. Тоді обернувся до Гендрона. — А знаєте, що дав мені один з тих наркоманів у консультаційному центрі?

Чак Гендрон тупо похитав головою. Тремтячою рукою він масажував лівий бік грудей — про всяк випадок. Очі його раз у раз поверталися до фотографій. Кляті фотографії. А що, як зараз зайде секретарка?… Він облишив масажувати груди й почав збирати знімки й застромляти їх у конверт.

— Червону книжечку голови Мао, — сказав Грег. З його опуклих грудей вихопився смішок; колись вони були такі ж хирляві, як і все тіло, і це викликало в мало не обожнюваного ним батька майже огиду. — І там є один афоризм… я не пригадую дослівно, але десь ніби так: людина, що почула вітер перемін, має будувати не захисток, а вітряк. В усякому разі, суть така. — Він нахилився вперед. — Гаррісон Фішер — не вічний фаворит, він уже колишній. І Форд колишній. Маскі колишній. Хемфрі колишній. Чимало політиків по всій країні, і дрібних, і великих, прокинуться другого дня після виборів і побачать, що вони вимерли, як птахи дронти. — Грег зблиснув очима на банкіра. — Хочете побачити нову хвилю? Погляньте на отого Лонглі із штату Мен. Республіканці висунули Ервіна, демократи висунули Мітчелла, а коли полічили голоси, обидва дуже здивувалися, бо народ узяв та обрав губернатором якогось власника страхувальної контори з Льюїстона, що не захотів пристати ні до тих, ні до тих. Тепер про нього говорять як про темного коника, що може піднести сюрприз і на наступних президентських виборах.

Гендрон і досі не міг говорити.

Грег глибоко вдихнув повітря.

— Вони всі вважатимуть, що я просто блазень, розумієте? Вони й Лонглі мали за блазня. А я не жартую. Я будую вітряки. А ви будете постачати будівельні матеріали.

Він замовк. У кабінеті знов запала тиша, тільки ледь чутно гудів годинник. Нарешті Гендрон прошепотів:

— Де ви взяли ці фото? Діло рук Еллімена?

— Та пусте. Нема про що говорити. Забудьте про ці фото. Залиште їх собі.

— А в кого негативи?

— Чак, — переконливо промовив Грег, — ви не розумієте. Я пропоную вам Вашингтон. Яка перспектива, чоловіче! Я навіть не прошу вас викладатися на всю кампанію. Як я сказав, мені потрібне лиш відро води, щоб запустити помпу. А коли запустимо, гроші плавом попливуть. Ви знаєтеся з грошовитим людом. Обідаєте з ними, граєте в покер. Даєте їм позики під проценти, які вони самі називають. То ви знаєте, як заклацнути на них наручники.

— Грег, це ви не розумієте, ви не…

— Отак, як я щойно заклацнув їх на вас, — докінчив Грег.

Банкір дививсь на нього знизу вгору. Очі його безпорадно бігали. Грег Стілсон подумав, що Гендрон схожий зараз на вівцю, яку ведуть до різниці.

— П’ятдесят тисяч доларів, — сказав Грег. — Знайдіть їх.

Він вийшов і тихенько причинив за собою двері. Навіть крізь товсті стіни Гендрон чув його розкотистий голос: Грег гомонів із секретаркою. Секретарка — пласкогруда шістдесятирічна курка — хихотіла з ним, як школярка. Він таки блазень. Саме ця якість плюс ота його програма боротьби з юнацькою злочинністю зробили Грега Стілсона мером Ріджуея. Та народ не посилає блазнів у Вашингтон.

Чи скажімо так — не посилав.

Але то вже не його клопіт. Його клопіт — п’ятдесят тисяч доларів на розгортання виборчої кампанії. І Гендрон подумки закружляв навколо цієї проблеми, як дресирований білий пацюк навколо тарілки зі шматком сиру. Ну, це ще можна зробити. Атож, сяк-так можна — та чи буде на цьому кінець?

Білий конверт і досі лежав на столі. Банкірова дружина з усмішкою дивилася на нього із прозорого кубика. Гендрон схопив конверт і запхав у внутрішню кишеню піджака. То була робота Еллімена, напевне його — винюшив якось і зробив знімки.

Одначе напровадив його на це Стілсон.

А зрештою, може, він не такий уже й блазень. Його тлумачення політичної ситуації, що склалася на рубежі сімдесят п’ятого й сімдесят шостого років, аж ніяк не позбавлене глузду. Будувати не захистки од вітру, а вітряки… яка перспектива, чоловіче!..

Але то не його клопіт.

Його клопіт — п’ятдесят тисяч доларів.

Чак Гендрон, президент «Клубу левів» і загальний Улюбленець (торік у міській святковій процесії на Четверте липня він їхав на кумедному маленькому моторолері), дістав з верхньої шухляди столу жовтий діловий записник і почав накидати список прізвищ, дресирований пацюк за роботою. А внизу, на Головній вулиці, Грег Стілсон задер обличчя проти щедрого осіннього сонця й привітав себе з добре зробленим ділом — чи принаймні з добре розпочатим.

Розділ п’ятнадцятий

Згодом Джонні вважав, що коли він зрештою і опинивсь в обіймах Сейри — майже через п’ять років після того пам’ятного ярмарку, — то великою мірою до цього спричинився візит Річарда Діса з журналу «Всепроникний погляд». Його тоді пойняло таке невтримне бариня побачитися й поговорити з якоюсь славною людиною, позбутись отого гидкого присмаку в роті, що він кінець кінцем виказав малодушність, зателефонував Сейрі і запросив її приїхати. Принаймні так він себе переконував.

Він подзвонив у Кеннебанк; трубку взяла Сейрина колишня товаришка по кімнаті й сказала, що Сейра зараз підійде. У трубці клацнуло, запала тиша, і в ту коротку хвилю він подумав (але не дуже серйозно), чи не покласти йому трубку й не поставити на всьому хрест. Потім почув голос Сейри:

— Джонні, це ти?

— Власною персоною.

— Як ти там?

— Добре. А ти?

— Теж добре. Рада, що ти подзвонив. Я… не була певна…

— Досі нюхаєш той клятий кокаїн?

— Ні, я тепер штрикаюся героїном.

— Малий з тобою?

— Авжеж. Я без нього нікуди.

— Слухай, то чом би вам якось не сісти та не приїхати сюди, поки ви ще там?

— Та я б залюбки, Джонні. — У голосі Сейри забриніла теплота.

— Батько працює у Вестбруку, то я тут і за кухаря, й за мийницю посуду. Додому він повертається о пів на п’яту, і о пів на шосту ми сідаємо до столу. Отож запрошую тебе на пізній обід, але попереджаю: всі мої фірмові страви мають в основі франко-американське спагетті.

Вона тихенько засміялася:

— Запрошення прийнято. Коли найкраще приїхати?

— Як щодо завтра чи післязавтра?

— Завтра, — сказала вона, якусь мить повагавшись. — Тоді до зустрічі,

— Бувай здорова, Сейро.

— Ти теж.

Він замислено поклав трубку, почуваючи й збудження, і водночас наче провину — без будь-яких на те підстав. Але ж свідомість наша повертає куди хоче, чи не так? А його свідомість у цю хвилину хотіла зважити можливі наслідки, про які, мабуть, краще було б не думати.

Ну що ж, те, що їй потрібно знати, вона знає. Знає, коли батько повертається додому, — то чого ж іще?

Та в свідомості була на це й відповідь:

А що ти робитимеш, якщо вона приїде десь ополудні?

Нічого, відповів він, хоча й не дуже в це вірив. Досить було йому подумати про Сейру, про її гарні уста й зелені очі, як його охоплювала млявість, розгубленість і навіть страх.

Джонні пішов до кухні й узявся неквапливо готувати їжу — нехитрий обід на двох. Батько й син жили по-парубоцьки. І то було зовсім непогано. Джонні помалу одужував. Вони вели розмови про ті чотири з половиною роки, що випали з його життя, про матір — до цієї теми підступались обережно, манівцями, але щораз ближче, наче по спіралі. Мабуть, їх спонукала до цих розмов не так потреба зрозуміти, як потреба порозумітись. Ні, жилося їм таки непогано. Усе немовби ставало на свої місця. Для них обох. А в січні він поїде в Клівз-Мілз і знов почне вчителювати. Він уже одержав від Дейва Пелсена піврічний контракт, підписав його і відіслав назад. Як буде без нього батько? Житиме собі далі, гадав Джонні. Людина має таку здатність — просто жити день за днем, верстати свій шлях, без особливих переживань, без великого шуму. А Джонні частіше приїздитиме до нього, може, на кожну суботу й неділю, як буде треба. За короткий час сталося стільки всяких перемін, що лишалось тільки поволі брести навпомацки, наче сліпцеві в незнайомій кімнаті.