Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 63

Джонні відсьорбнув чаю.

— І ніхто з дітей, що проходили парком, нічого не бачив?

— Нічого, — сказав Беннермен. — Я сам поговорив з усіма школярами, що ходили вранці до бібліотеки.

— Оце куди важче збагнути, ніж те, що на пачці не лишилося відбитків. А вас воно не дивує?

— Не так дивує, як жахає. Ви тільки подумайте; він сидить там і чекає, поки з’явиться дитина — дівчинка, — і то сама. Коли йдуть двоє чи кілька дітлахів, він чує їх здаля. І щоразу ховається за естрадою…

— А сліди? — спитав Джонні.

— Де там ті сліди сьогодні вранці. Снігу ще не було, тільки промерзла земля… Отож цей клятий маніяк, якому треба б видерти й запхати в горлянку все його бахурське причандалля, щоразу ховається за естрадою.

Хвилин за десять до дев’ятої парком проходять Пітер Гаррінгтон і Мелісса Логтінс. У школі вже двадцять хвилин тому почались уроки. Коли ці двоє зникають з очей, він повертається назад на лаву. А о чверть на десяту знов ховається за естрадою. Цього разу йдуть дві дівчинки — Сьюзен Флареті й Катріна Беннермен.

Джонні рвучко, зі стуком, поставив чашку на стіл. Беннермен зняв окуляри й люто протирав скельця.

— То й ваша дочка там проходила? О боже!

Беннермен знову надів окуляри. Обличчя його потемніло й спотворилось від гніву. І від страху, подумав Джонні. Страхало його не те, що виборці дадуть йому відкоша чи «Юніон лідер» ще раз нападеться на тупаків поліцаїв із сусіднього Мену, — його страхало те, що коли б його дочці трапилося сьогодні піти до бібліотеки самій…

— І моя дочка, — тихо підтвердив Беннермен. — Певно, вона пройшла за якихось п’ятнадцять-двадцять кроків віт того… того звірюки. То ви можете собі уявити, в якому я стані?

— Можу, — відповів Джонні.

— Та ні, думаю, що не можете. Я почуваю себе так, наче ледь не ступив у порожню шахту ліфта. Або за столом передав комусь гриби, а той отруївся ними й помер. Почуваю себе геть обліпленим грязюкою. Смердючим лайном. Мабуть, тому я і вирішив зрештою подзвонити вам. Я ладен на все, аби тільки схопити того мерзотника. На все що завгодно.

За вікном із снігової заметілі, наче якесь чудисько у фільмі жахів, виповзла величезна оранжева снігоочисна машина. Тоді зупинилась, з неї вибралися два чоловіки. Вони перетнули вулицю, увійшли в кафе й рушили до стойки.

Джонні допив чай. Їсти чілі йому перехотілося.

— Так от, він знов сідає на лаву, — повів далі Беннермен. — Але не надовго. О дев’ятій двадцять п’ять він чує, як повертаються з бібліотеки Гаррінгтон і Логгінс. І він знов-таки ховається за естраду. О дев’ятій двадцять п’ять — це приблизно, бо позначки в їхніх квитках зроблено в бібліотеці о дев’ятій вісімнадцять. А о дев’ятій сорок п’ять до бібліотеки йшли три хлопчаки з п’ятого класу. І один з них начебто бачив за естрадою «якогось типа». Оце і все, що ми знаємо про зовнішність злочинця. «Якийсь тип». Може, розіслати повідомлення по всіх усюдах, як гадаєте? Зверніть пильну увагу на якогось типа. — Беннермен коротко й хрипко засміявся, — О дев’ятій п'ятдесят п’ять моя дочка і її подружка Сьюзен ідуть назад до школи. І ось приблизно о десятій нуль п’ять з’являється Мері Кейт Гендрасен… сама. Катріна і Сью зустрілися з нею на надвірних сходах школи. Ще й привітались.

— Боже милий, — пробурмотів Джонні й запустив пальці в чуприну.

— Нарешті, десять тридцять. Ті три п’ятикласники повертаються з бібліотеки. Один з них помічає щось на естраді. То Мері Кейт, ноги в неї голі й перемазані кров’ю, а обличчя… обличчя…

— Заспокойтеся, — мовив Джонні й поклав руку на плече шерифові.

— Не можу я заспокоїтися, — сказав той, ніби вибачаючись. — Вісімнадцять років працюю в поліції, а такого ще не бачив. Він зґвалтував дівчинку, і самого цього було досить… досить, щоб убити її… Медичний експерт сказав, що він так… ну, там такі розриви… атож, це напевне її вбило б… аж ні, він ще й задушив її… Задушити дев’ятирічну дівчинку й отак покинути… просто на естраді, із закривавленими ногами…

Раптом з очей Беннермена потекли сльози. Біля стойки ті двоє із снігоочисної машини обговорювали матчі за суперкубок. Беннермен зняв окуляри й утер обличчя носовиком. Плечі його здригались. Джонні мовчки колупався ложкою в своєму чілі.

Нарешті шериф сховав носовика в кишеню. Очі його почервоніли, обличчя без окулярів здалося Джонні якимсь не таким, немовби голим.

— Даруйте мені, друже, — сказав Беннермен. — Важкий був день.

— Та чого там, — мовив Джонні.

— Я знав, що цим скінчиться, але думав, якось дотягну до дому.

— Мабуть, надто довго було чекати.

— Ви маєте щиру, співчутливу вдачу. — Беннермен знов надів окуляри. — Та ні, не тільки це. Щось у вас ще таке є. Біс його знає, не можу сказати, але щось є.

— Які ще виявлено сліди?

— Ніяких. Майже за все мушу хапатися сам, бо поліційне управління штату ніяк не розворушиться. Так само, як і спеціальний слідчий прокуратури, і наш загальний улюбленець із ФБР. Окружна медична експертиза визначила групу сперми, але на сьогодні це нам ще нічого не дає. Найдужче дивує мене те, що під нігтями жодної із жертв не знайдено ані волосинки, ані найменшої часточки шкіри. Вони ж усі напевне опиралися, але ми не маємо й крихти шкірної тканини. Мабуть, тому мерзотникові сам диявол допомагає. Він ні разу не загубив ні ґудзика, ні чека з крамниці, анічогісінько. З ласки генерального прокурора до нас тут приїхав один психолікар з Огасти, то він каже, що всі ті психи рано чи пізно виказують себе. Оце така втіха. А що, як пізно? Коли ще з десяток трупів матимемо?

— Та сигаретна пачка у вас у Касл-Року?

— Так. Джонні підвівся.

— Тоді їдьмо.

— Моєю машиною?

Джонні прислухався, як надворі завиває вітер, і ледь помітно всміхнувся.

— Такого вечора зовсім непогано мати поруч себе полісмена, — сказав він.

Хурделиця розбурхалась над усяку міру, і навіть шерифовою поліційною машиною вони добиралися до Касл-Рока аж півтори години. Було вже двадцять хвилин на одинадцяту, коли вони ввійшли у вестибюль міської управи й стали оббивати сніг з чобіт.

У вестибюлі чатувало з півдесятка репортерів: вони сиділи на лаві під незугарним старим портретом якогось із батьків-засновників міста й розповідали один одному про свої вчорашні вечірні походеньки. Побачивши Беннермена й Джонні, вони миттю підхопились і обступили їх.

— Шерифе Беннермен, це правда, що розслідування зрушило з місця?

— Поки що нічого сказати вам не можу, — незворушно відповів Беннермен.

— Кажуть, ви затримали якогось чоловіка з Оксфорда. Це так, шерифе?

— Ні. Товариство, дозвольте нам…

Та вони вже обернулися до Джонні, і в нього аж серце впало, коли він упізнав двох репортерів, що були присутні на тій прес-конференції в лікарні.

— Боже ти мій! — вигукнув один з них. — Ви ж Джон Сміт, чи не так?

— Так, — відказав Джонні. — Це я.

— Той самий ясновидець? — вихопився ще один.

— Слухайте, дайте нам пройти! — підвищив голос Беннермен. — Чи ви не маєте іншого діла, як…

— «Всепроникний погляд» твердить, що ви шахрай, — озвався молодик у теплому пальті. — Це правда?

— Можу сказати вам тільки одне, — відповів Джонні. — «Всепроникний погляд» друкує те, що йому до вподоби… Слухайте, нам треба…

— То ви заперечуєте версію «Всепроникного погляду»?

— Це справді все, що я можу сказати.

Вони зачинили за собою двері з матовими шибами і пройшли до шерифової контори, а газетярі вже бігли наввипередки до двох таксофонів на стіні біля будки чергового.

— Ну й вскочили ми в лайно, — скрушно сказав Беннермен. — Богом присягаюся, я й подумати не міг, що вони стовбичитимуть тут за такої негоди. Треба було провести вас задніми дверима.

— Дарма, — гірко мовив Джонні. — Ви хіба не знаєте, що всі ми, екстрасенси, страшенно ласі до реклами? Задля цього, власне, й стаємо екстрасенсами.

— Ні, не вірю, — відказав Беннермен. — Принаймні щодо вас. Ну, що сталося, те сталося. Нічого тепер не вдієш.