Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 70

Джонні стояв біля поштової скриньки, тримав у руці лист Дейва Пелсена й не міг повірити власним очам. З носа в нього вихоплювались клубочки пари.

— Мерзота, — прошепотів він. — Яка мерзота…

Машинально, ще не усвідомивши всього до кінця, він нахилився глянути, яка там ще є пошта. Як звичайно останнім часом, скринька була напхом напхана. Лист від Дейва цілком випадково опинився зверху, і ріжок його витикався із шпари.

Благенький білий папірець, що затріпотів на вітрі, суворо приписував йому прийти на пошту и забрати бандеролі. Знов і знов бандеролі! Чоловік покинув мене в 1969 році, надсилаю його шкарпетки, скажіть мені, де шукати того негідника, щоб злупити з нього аліменти на дітей. Моє мале дитинча торік умерло від ядухи, надсилаю його брязкітку, напишіть мені, будь ласка, чи потрапило воно в рай; я не встигла його охрестити, бо чоловік був проти, і тепер у мене крається серце. Безконечне моління.

Господь дав тобі чудесний хист, Джонні.

Ви надто суперечлива постать, щоб бути корисним на ниві освіти.

У несподіваному нападі люті він заходився гарячково вигрібати із скриньки листи й цупкі пакети, упускаючи їх на сніг. І як завжди в такі хвилини, в скронях у нього двома темними клубками почав копичитися біль, щоб через деякий час затиснути голову в тугий обруч. По щоках його раптом поповзли сльози, майже одразу застигаючи на морозі блискучими крижаними доріжками.

Джонні нахилився й став підбирати упущені конверти. На одному з них він побачив розпливчастий крізь сльози напис жирним чорним олівцем: «Джону Сміту Лайно-Видцю».

Лайно-Видець — це він. Руки Джонні затіпались, і він упустив усі листи, в тім числі й Дейвів. Конверт повільно й плавно, як кленовий листок, полетів додолу і ліг серед інших догори лицевим боком Крізь безпорадні сльози Джонні побачив запалений смолоскип — емблему школи, — а під ним девіз:

УЧИТИСЯ, НАВЧАТИ, ПІЗНАВАТИ, СЛУЖИТИ

— Вам би гепі моїй служити, бздуни! чортові! — промовив Джонні.

Тоді став навколішки й почав збирати листи, підгрібаючи їх до себе рукавицями. Глухо нили приморожені пальці — нагадування про Френка Додда, що в’їхав у вічність верхи на унітазі, забризкавши кров’ю свою стопроцентно американську біляву чуприну. Я ЗІЗНАВСЯ.

Він зібрав усі листи й раптом почув власний голос, що знов і знов повторював, наче заїжджена платівка:

— Ви ж мене вбиваєте, люди, ви вбиваєте мене, дайте мені спокій, ви вбиваєте мене, хіба не бачите?…

Джонні опанував себе. Не можна ж так. Життя триває. Хай там що, а життя триває.

Він рушив назад, додому, запитуючи себе, що ж тепер робити. Може, й нагодиться якесь діло. В усякому разі, материні надії він справдив. Якщо Господь бог і призначив йому якусь місію, то він її виконав. Дарма що то була місія камікадзе. Він її виконав.

Він заплатив за все.

Частина друга

УСМІХНЕНИЙ ТИГР

Розділ сімнадцятий

Хлопець читав повільно, затинаючись і ведучи пальцем по рядках. Його довгі засмаглі ноги футболіста про-стяглись із шезлонга, що стояв край басейну під ясним червневим сонцем.

— «Звичайно, юний Денні Джу… Джуніпер… юний Денні Джуніпер був мертвий, і я гад… я гадаю, не багато знайшлося б у світі людей, які… які сказали б, що він не за… не зі… не…» А чорт, не можу!

— «Не багато знайшлося б у світі людей, які сказали б, що він не заслужив смерті», — докінчив Джонні Сміт. — А простіше: майже кожен погодився б, що той Денні дістав по заслузі.

Чак дивився на Джонні, і на його обличчі, здебільшого щирому й приємному, відбивалася вже знайома гама почуттів: подив, досада, збентеження і ледь помітне невдоволення. Потім він зітхнув і знову втупив очі в пригодницький роман Макса Бренда.

— «…не заслужив смерті. Але мене прикро вра… вріза…»

— Вразило, — підказав Джонні.

— «Але мене прикро вра-зи-ло, що він загинув саме тоді, коли вже ладен був одним подвигом спо… спокутувати свої зло… злодії… злодіяння. Звичайно, це враз атр… утр… отр…» — Чак згорнув книжку, поглянув на Джонні й променисто всміхнувся. — Може, годі на сьогодні, га, Джонні? — То була невідпорна усмішка, яка напевне поклала під нього не одну футбольну вболівальницю у Нью-Гемпширі. — Вас не тягне у водичку? Б’юсь об заклад, що тягне. Хоч який ви сухий і захарчований, а он і з вас капотить.

Джонні мусив визнати, принаймні подумки, що й справді охоче пірнув би в басейн. Перші тижні літа ювілейного 1976 року видалися незвичайно гарячими й задушними. Ззаду, із-за другого рогу великого й гарного білого будинку, долинало заколисливе стрекотіння газонокосарки, якою садівник, в’єтнамець Нго Фат, підстригав передній лужок, або, за висловом Чака, парадний лежак. Той монотонний звук викликав бажання випити дві склянки холодного лимонаду й поринути в дрімоту.

— Ось я тобі дам «захарчований», — сказав Джонні. — До того ж ми тільки-но почали розділ.

— Так, але перед тим аж два прочитали, — улесливо мовив Чак.

Джонні зітхнув. Звичайно він легко давав собі раду з Чаком, але сьогодні не хотів на нього тиснути. Хлопець уже й так відважно подолав шлях до в’язниці в Еміті, яким через засідки, натикані Джоном Шерберном, пробився лихий Червоний Яструб, щоб порішити Денні Джуніпера.

— Ну гаразд, тільки дочитай сторінку, — сказав Джонні. — Ти застряг на слові «отруїло». Воно не таке вже й страшне, Чаку.

— Золота ви людина! — Усмішка стала ще променистіша. — І без запитань, згода?

— Гаразд… хіба що одне-два.

Чак насупився, але тільки для годиться: він розумів, що домігся попуску. Тоді знову розгорнув книжку в м’якій оправі із зображенням здоровила з рушницею, що штовхав плечем двері салуна, і невпевненим, уривистим голосом, в якому годі було впізнати його нормальний голос, почав читати:

— «Звичайно, це враз ост… отруїло мені радість. Та ще більша прикрість чекала мене біля орда… одра бідолашного Тома Кейна… Кеньйона. Його прострелили навиліт, і він швидко копав, коли я…»

— Конав, — спокійно мовив Джонні. — Контекст, Чаку. Зважай на контекст.

— Швидко копав, — повторив Чак зі смішком. Тоді побрався далі: — «…і він швидко конав, коли я… е-е… коли я пішов… підійшов до нього».

Джонні відчув жаль до хлопця, що зігнувся над дешевим виданням «Меткого, як блискавка», цього нехитрого романчика, який годилося б читати одним духом, а тим часом ось він, Чак, — насилу, мало не по складах, продирається крізь простеньку, однозначну прозу Макса Бренда. Батькові Чака, Роджерові Четсворту, належали всі прядильно-ткацькі підприємства на півдні Нью-Гемпширу, а то було далеко неабищо. Належав йому і цей шістнадцятикімнатний будинок у Даремі, який обслуговувало п’ять чоловік, включаючи й Нго Фата, що раз на тиждень їздив до Портсмута на курси для осіб, які хочуть дістати американське громадянство. Сам Роджер Четсворт їздив відреставрованим «кадилаком» моделі 1957 року з відкидним верхом. Його дружина, мила ясноока жінка сорока двох років, їздила в «мерседесі». Чак мав «корвет». Їхні сімейні статки оцінювалися десь у п’ять мільйонів доларів.

Джонні не раз спадало на думку, що Господь бог, вдихаючи життя в кавалок глини, мав на меті створити саме отакого сімнадцятирічного Чака. Хлопець був чудово збудований. При зрості шість футів два дюйми він важив сто дев’яносто фунтів, і майже вся та вага припадала на м’язи. Обличчя його, може, й не вражало особливою вродою, проте було гладеньке, чисте, а найдужче вирізнялися на ньому ясно-зелені очі, і Джонні часто думав, що доти бачив такі зелені очі тільки в однієї людини — в Сейри Хезлітт. У школі з Чаком носилися мало не до смішного. Він був капітан бейсбольної і футбольної команд, староста класу, а з наступної осені мав стати ще й членом шкільної учнівської ради. І дивовижна річ — усе це анітрохи не запаморочило йому голову. За словами Герба Сміта, що одного разу приїхав побачити, як ведеться синові на новому місці, Чак був «путящий хлопчина». Вищої оцінки в лексиконі Герба не існувало. На додачу цей путящий хлопчина мав колись стати неабияким багатієм.