Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 91

У двері постукали.

— Джонні, можна?

— Заходь, — сказав Джонні, і до кімнати ввійшов сам Чак.

Вигляд він мав стурбований.

— Як ви себе почуваєте? — спитав хлопець.

— Добре, — відповів Джонні. — Голова болить, ото й тільки. Чак… зроби ласку, не їдь туди сьогодні. Прошу тебе як друг. Незалежно від того, поділяєш ти татову думку чи ні. Дуже тебе прошу.

— Нема про що говорити, друже, — весело мовив Чак і, гепнувшись на диван, підчепив ногою подушечку. — Тепер Патті в ті місця й трактором не затягнеш. Такого страху ви на неї нагнали.

— Мені дуже жаль, — сказав Джонні, і від раптової полегкості йому стало аж млосно й трохи морозно. — Та водночас я дуже радий.

— Вам щось сяйнуло, правда? — Чак перевів погляд з Джонні на батька, а тоді назад на Джонні. — Я це відчув. Відчуття моторошне.

— Часом це переходить на інших. Розумію, як воно зле.

— Не дай боже ще колись таке звідати, — сказав Чак. — Але там… той ресторан і справді згорить?

— Так, — відказав Джонні. — Просто не треба туди потикатися.

— Але ж… — Чак стривожено поглянув на батька. — Випускні класи замовили весь той сарай. Шкільне начальство це тільки підтримує. Так куди безпечніше, ніж коли двадцять чи тридцять різних компаній розбредуться по околиці й питимуть хто де. А там має бути… — Чак на хвильку вмовк і вже з видимим переляком закінчив: — Там має бути щось із двісті пар. Тату…

— Твій тато цьому не вірить, — сказав Джонні.

Роджер встав і посміхнувся.

— Гаразд, ось ми зараз поїдемо в Соммерсворт і поговоримо з власником ресторану, — сказав він. — Наше свято на лужку все одно не вдалося. І якщо після того ви обидва стоятимете на своєму, ми зможемо сьогодні ввечері прийняти всіх у себе. — Він позирнув на Джонні. — Тільки за однієї умови, друже: ви не будете пити й допоможете наглядати за порядком.

— Залюбки, — мовив Джонні. — Але навіщо це вам, коли ви не вірите?

— Щоб ваша душа була спокійна, — відказав Роджер. — І Чакова теж. І щоб потім, коли нічого не станеться, мати змогу нагадати вам свої слова й добре посміятись.

— Ну що ж, так чи так, а дякую. — Тепер, коли напруження спало, Джонні почало трусити, зате головний біль трохи приглух.

— Тільки скажу вам усе як є, Джонні, — мовив Роджер. — Думаю, в нас більше шансів розжитися в пеклі на сніг, ніж змусити того хазяїна повірити вам на слово й відмінити банкет. Мабуть, такі зисковні вечори випадають йому не часто.

— Ну, придумаємо що-небудь… — озвався Чак.

— Наприклад?

— Наговоримо йому чогось такого… заб’ємо баки…

— Тобто обдуримо? Ні, на таке я не згоден. І не думай, Чаку.

— Ясно, — кивнув головою Чак.

— Тоді рушаймо, — жваво мовив Роджер. — Уже за чверть п’ята. Беремо «мерседес» — і в Соммерсворт.

Коли за двадцять хвилин до шостої вони троє зайшли в ресторан, його власник, Брюс Керрік, стояв за стойкою бару. Джонні побачив на дверях об’яву: «Сьогодні з 7-і вечора в нас зачинено — приватний банкет. Чекаємо вас завтра», — і в нього впало серце.

Не можна сказати, що Керрік збивався з ніг. Клієнтів у барі було обмаль: кілька робітників пили пиво й дивилися перший випуск вечірніх новин, та ще три парочки потягували коктейлі. Керрік слухав Джонні, і на обличчі його відбивався дедалі більший подив. А коли Джонні закінчив, він спитав:

— Ви сказали, ваше прізвище Сміт?

— Саме так.

— Містере Сміт, ходімте зі мною до вікна.

Він повів Джонні у вестибюль, до вікна біля дверей гардеробної.

— Вигляньте надвір, містере Сміт, і скажіть мені, що ви бачите?

Джонні виглянув, знаючи наперед, що він побачить. Шосе № 9 бігло на захід, просихаючи після недавнього дрібного дощику. Небо ясніло блакиттю. Гроза пройшла стороною.

— Нічого особливого. Принаймні поки що. Але ж…

— Ніяких «але ж», — відрубав Брюс Керрік. — Знаєте, що я думаю? Хочете, скажу по щирості? Я думаю, що у вас не всі дома. Чому ви вирішили розповідати свої байки саме мені, я не знаю і не хочу знати. Та коли ви маєте вільну хвилину, я вам поясню, що й до чого. Випускники виклали мені за цю вечірку шість з половиною сотень. Вони найняли першорядну рок-групу «Оук» з Мену. Гарячі страви уже в морозильній камері, хоч зараз саджай в ультрапіч. Салати на льоду. За питво плата окрема, більшості з тих діточок уже за вісімнадцять, і вони мають право пити скільки захочуть… та так сьогодні й робитимуть, і ніхто їм нічого не скаже, бо школу людина закінчує раз у житті. Отож я за іграшку покладу до кишені дві тисячі доларів. На сьогоднішній вечір я спеціально найняв шість офіціанток і розпорядницю. Якщо я відміню банкет, я не лише втрачу весь цей виторг, а й муситиму повернути оті шістсот п’ятдесят доларів за харч. Та ще не матиму й звичайних вечірніх відвідувачів, бо попередження про банкет висіло на дверях цілий тиждень. Ну як, до вас усе дійшло?

— Ви маєте на своєму даху грозовідводи? — спитав Джонні.

Керрік здійняв руки догори.

— Я йому розтлумачую, як стоять справи, а він мені про грозовідводи!.. Так, маю я, маю грозовідводи! Приїздив тут один тип, років уже десь із п’ять тому. Як почав мені співати, на скільки збільшиться моя страховка, і всяке таке інше. Отоді я й купив ті бісові грозовідводи. Ви задоволені?… Ой боже ж ти мій!.. — Він обернувся до Роджера й Чака. — Ну, а ви чого дивитесь? Чому дозволяєте цьому шизуватому розгулювати на волі? Ідіть уже звідси, чуєте? У мене й без вас діла вистачає.

— Джонні… — почав був Чак.

— Облиш, — сказав Роджер. — Ходімо. Пробачте, що забрали у вас час, містере Керрік, і дякуємо вам за чемність і увагу.

— Нема за що, — відказав Керрік. — Ото ще придурки! — І подався назад до бару.

Вони вийшли надвір. Чак із сумнівом поглянув на безхмарне небо. Джонні дивився в землю й понуро чвалав до машини, почуваючи себе найпослідущим дурнем. У скронях болісно гупало. Роджер стояв, застромивши руки в задні кишені штанів, і розглядав довгий низький дах ресторану.

— На що ти там роздивляєшся, тату? — спитав Чак.

— Немає ніяких грозовідводів, — замислено мовив Роджер Четсворт. — І духу немає.

Вони сиділи втрьох у вітальні великого будинку. Перед Чак ом був телефон. Хлопець нерішуче дивився на батька.

— Мало хто захоче міняти свої плани в останню годину, — сказав він.

— Головний їхній план — це вибратися з дому, — заперечив Роджер. — А туди чи сюди, не так уже й важить.

Чак знизав плечима й узявся дзвонити товаришам.

Кінець кінцем пощастило відрадити половину тих, що збиралися на банкет до «Кеті». Чому вони приїхали до Четсвортів, Джонні так до ладу й не зрозумів. Дехто, мабуть, розважив, що там буде цікавіше, декого принадила дармова випивка; але, певно, й тому, що поголос розходився швидко, а чимало батьків, чиї діти приїхали сюди, були вдень на лужку в Четсвортів. Отож не дивно, що Джонні на початку вечора почував себе рідкісним експонатом у скляній вітрині. Роджер сидів у кутку й потягував мартіні на горілці. Обличчя його являло собою непроникну маску.

Десь за чверть до восьмої він підвівся, перейшов велику залу для ігор, що займала три чверті підвального приміщення, нахилився до Джонні і, перекрикуючи волання Елтона Джона, запитав:

— Може, ходімо нагору та пограймо в крибідж?

Джонні вдячно кивнув головою.

Шеллі сиділа в кухні й писала листи. Коли чоловіки ввійшли, вона звела очі й посміхнулася:

— А я вже думала, що ви, мов два великомученики, простовбичите там цілу ніч. Це, до речі, зовсім не обов’язково.

— Ви вже пробачте, що все так вийшло, — сказав Джонні. — Я розумію, яким безглуздям це здається.

— Що здається, то здається, — відказала Шеллі, — ніде правди діти. Але те, що вони тут зібралися, все одно приємно. Я задоволена.

Знадвору долинув далекий грім. Джонні обернувся до вікна. Шеллі ледь помітно осміхнулась. Роджер уже вийшов до їдальні шукати в буфеті дошку для крибіджа.