Мертва зона - Кінг Стівен - Страница 96

— Скільки з мене?

Вона назвала суму й спитала:

— Ви як платитимете, містере Сміт, готівкою чи чеком?

— Готівкою, — сказав він і дістав з гамана пачку двадцяток і десяток.

Касирка полічила гроші й дала йому решту, квиток і квитанцію.

— Ваш поїзд відходить о десятій тридцять ранку, містере Сміт, — сказала вона. — Будь ласка, приїдьте на вокзал за двадцять хвилин.

— Гаразд, — мовив він. — Дякую.

Боні відповіла широкою професійною усмішкою, але Сміт уже відвертався. Обличчя його було дуже бліде, і Боні здалося, що він насилу терпить біль.

Вона не мала й тіні сумніву, що він так і сказав: «Феєрверк».

Елтон Керрі служив провідником на лінії Фінікс — Солт-Лейк-Сіті. Той високий чоловік підійшов до його вагона рівно о десятій годині 3 січня; він дуже накульгував, і Елтон допоміг йому піднятися приступками. В одній руці пасажир ніс добряче пошарпану картату дорожню сумку, в другій — новісінький шкіряний «дипломат». Видно було, що «дипломат» досить-таки важкий.

— Вам допомогти, сер? — спитав Елтон, маючи на увазі «дипломат».

Але пасажир подав йому квиток і дорожню сумку.

— Квитка не треба, сер. Я візьму його, коли поїдемо.

— Гаразд. Дякую.

Дуже чемний пасажир, сказав Елтон Керрі, коли його згодом допитували агенти ФБР. І чайові дав щедрі.

6 січня 1979 року випало в Нью-Йорку сіре й похмуре, з низько навислими сніговими хмарами, хоч сніг не падав. Таксі Джорджа Клементса стояло перед готелем «Білтмор», навпроти Центрального вокзалу.

Дверці відчинились, і в машину обережно, так наче в нього все боліло, сів молодик із сивуватою чуприною. Примостив на сидіння поруч себе дорожню сумку та «дипломат», зачинив дверці, а тоді відхилив голову на спинку й на мить заплющив очі, ніби страшенно стомився.

— Куди їдемо, друже? — запитав Джордж.

Пасажир зазирнув у папірець.

— Автовокзал Порт-Оторіті, — сказав він.

Машина рушила.

— Кепський ви маєте вигляд, друже. Ось і мій шуряк буває такий, коли йому хапає жовчний міхур. У вас теж камінці?

— Ні.

— Мій шуряк каже, нема нічого гіршого за камінці в жовчному міхурі. Ну, ще хіба камінці в нирках. А я йому на це знаєте що? Що він г…к. Енді, кажу, ти добрий чоловік, і я до тебе із щирою душею, але ти г…к. А рак у тебе був, Енді? Тобто питаю, розумієте, чи був у нього коли-небудь рак. Це я до того, що, як відомо всім, гіршої болячки, ніж рак, не буває. — Джордж пильно подивився в дзеркало заднього огляду. — Слухайте, друже, я серйозно… з вами нічого такого?… Бо як по правді, то вас наче з домовини вийняли.

— Все гаразд, — відказав пасажир. — Просто… згадав, як одного разу їхав у таксі. Кілька років тому.

— А-а, зрозуміло, — глибокодумно мовив Джордж, так наче знав, про що йдеться. Атож, шизуватих у Нью-Йорку достобіса, нічого не скажеш. І по короткому роздумі на цю тему він повів далі про свого шуряка.

— Мамо, той дядечко хворий?

— Цс-с.

— Гаразд, але він хворий?

— Денні, замовч.

Жінка вибачливо усміхнулася до пасажира, що сидів у міжміському автобусі через прохід від них: мовляв, дитина, що з неї візьмеш, — але той, як видно, не почув хлопчикових слів. Бідолаха й справді мав недужий вигляд. Денні було всього чотири роки, одначе щодо цього він не помилився. Чоловік байдуже дивився у вікно, на снігову порошу, що супроводила їх, відколи переїхали кордон штату Коннектикут. Він був страшенно блідий і страшенно худющий, а шию його від коміру пальта й мало не до підборіддя перетинав моторошний, як у Франкенштейна, шрам. Здавалося, не так давно хтось пробував скрутити йому в’язи й лише трохи недокрутив.

Автобус прямував до Портсмута, штат Нью-Гемпшир, і мав прибути туди о дев’ятій тридцять вечора, якщо не дуже завадить снігопад. Джулі Браун із сином їхала в гості до свекрухи, старої гепи, що знов почне розбещувати Денні, хоч хлопчисько й так уже розбещений до краю.

— Я хочу піти подивитися на нього.

— Не можна, Денні.

— Я хочу подивитися, який він хворий.

— Не можна!

— Мамо, а що, як він мре? — Очі Денні аж заблищали від такої захопливої перспективи. — Може, він зараз і вмре!

— Денні, замовч!

— Містере! — гукнув Денні. — Ви мрете, правда?

— Денні, цить, кажу тобі! — просичала Джулі, почервонівши від сорому.

Денні заплакав, чи, власне, вередливо заскиглив, як завжди, коли хотів домогтися свого, — а в таких випадках її щоразу поривало вхопити малого й боляче щипати, аж поки йому справді стане чого плакати. Коли їдеш отак автобусом проти ночі, серед темряви й осоружної заметілі, і поруч тебе гидко скиглить твоя дитина, мимоволі починаєш думати: о Господи, краще б мати стерилізувала мене ще до повноліття…

Саме в цю мить пасажир, що сидів через прохід, повернув голову до неї і всміхнувся — стомленою, хворобливою, а проте досить приємною усмішкою. Очі в нього були дуже червоні, так наче він щойно плакав. Джулі спробувала усміхнутися у відповідь, але усмішка вийшла силувана й фальшива. Оте налите кров’ю ліве око — і страшний шрам на шиї — робили половину його обличчя лиховісною і відразливою.

Джулі сподівалася, що той пасажир їде не до самого Портсмута, але, як виявилось, і він їхав туди. Вона побачила його всередині автовокзалу, поки бабуся Денні, радісно сміючись, торсала хлопчика в обіймах. Побачила, як він шкандибає до виходу з пошарпаною дорожньою сумкою в одній руці й новеньким «дипломатом» у другій. Аж раптом по спині в неї перебіг холодний дрож. І не в тім була річ, що чоловік дуже кульгав, — здавалося, він стрімголов кудись жене. В усій його манері було щось невблаганне, як сказала згодом Джулі в Нью-Гемпширському поліційному управлінні. Так наче він точно знав, куди йому треба, і ніщо не могло його зупинити.

Потім він вийшов у темряву, і Джулі його більше не бачила.

Тіммесдейл — невеличке Нью-Гемпширське містечко, що лежить на захід від Дарема і входить до третього виборчого округу. Існує містечко завдяки найменшій із Четсвортових текстильних фабрик, яка розляглася закіптюженою цегляною потворою на березі Тіммесдейл-Стрім. Єдина скромна гордість Тіммесдейла (за даними місцевої торгової палати) — це те, що свого часу він перший у Нью-Гемпширі запровадив електричне освітлення вулиць.

Одного вечора на початку січня до бару «Тіммесдейл» — єдиної в містечку пивниці — зайшов, помітно кульгаючи, молодий чоловік з дочасною сивиною в чуприні. За прилавком стояв сам хазяїн, Дік О’Доннелл. У барі майже нікого не було: тиждень ще не кінчався, до того ж надворі шугав холодний північний вітер. Снігу вже й так насипало над кісточки, а вітер знову ніс заметіль.

Новий відвідувач оббив з черевиків сніг, підійшов до прилавка й замовив склянку пива. О’Доннелл налив. Потім молодик неквапливо випив ще дві склянки, неуважливо дивлячись на екран телевізора за прилавком. Кольори були погані, телевізор розладнався ще місяців зо два тому, і Щасливчик Фонз скидався на старого упиря.

О’Доннелл не пригадував, щоб колись бачив цього відвідувача. Обслуживши двох підстаркуватих шльондр за столиком у кутку, він повернувся за прилавок.

— Ще одну?

— Та не завадить, — відповів молодик і показав на стіну над телевізором. — Як я розумію, ви з ним знайомі?

На стіні висіла оправлена під скло збільшена газетна карикатура. Вона зображувала Грега Стілсона у зсунутій на потилицю будівельній касці, що спускав зі сходів Капітолію добродія в строгому офіційному костюмі. То був Луїс Квінн, конгресмен, що з рік тому погорів на незаконних прибутках з автостоянок. Над карикатурою був заголовок: «Геть, злодюги, геть!» — а в нижньому кутку розгонистий напис: «Дікові О’Доннеллу, хазяїну найкращого шинку в третьому окрузі. Качай далі, Діку! — Грег Стілсон».

— Тоді я таки добре накачав, — сказав О’Доннелл. — Він виступав тут перед останніми виборами до конгресу. По всьому місту розклеїли об’яви: приходьте в суботу о другій дня до бару й вихиліть по одній Греговим коштом. Такого виторгу я зроду ще не мав. Обіцяно було по одній, а заплатив він за все хто що випив. Широка вдача в чоловіка, хіба ні?