Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 107

9

Коли вони увійшли до квартири Кочетти, Люсі швидко пройшла просто до мікрохвильовки в кухні, виставила таймер і показала на нього Дену. Він кивнув і знов позіхнув.

— О третій тридцять ранку ми звідси вимітаємося.

Вона серйозно подивилася на нього:

— Мені хочеться вирушити без вас, знаєте. Просто зараз.

Він слабенько усміхнувся:

— Гадаю, спершу вам варто послухати решту цієї історії.

Вона похмуро кивнула.

— Це, а також те, що моїй доньці потрібно виспати оту бозна-яку гидоту зі свого організму, єдині причини, які мене тут утримують. А тепер ідіть лягайте, поки не впали просто тут.

Ден із Джоном зайняли гостьову кімнату. Шпалери і меблі в ній ясно підказували, що її тут тримали головним чином для однієї особливої дівчинки, хоча Четта, либонь, час від часу приймала також інших гостей, бо в кімнаті стояло два односпальних ліжка.

Вже коли вони лежали у темряві, Джон промовив:

— Це ж не випадково, що той готель, у якому ти колись жив дитиною, також міститься у Колорадо, авжеж?

— Так.

— Цей Правдивий Вузол зараз у тому ж містечку?

— Саме там.

— І в тім готелі являлися привиди?

«Примарні люди», — подумалось Дену.

— Так.

А тоді Джон сказав дещо таке, що здивувало Дена, тимчасово відкинувши його геть від краєчку сну. Дейв мав рацію: найлегше не помітити тих речей, які лежать в тебе просто під носом.

— Взагалі-то, це логічно, я гадаю… щойно ти погоджуєшся з ідеєю того, що серед нас існують якісь потойбічні істоти, які живляться нами. Зловредне місце мусить притягувати зловредних створінь. Там вони почуваються цілком вдома. Як ти гадаєш, має цей Вузол інші місця, на кшталт цього, в інших кутках країни? Інші… ну, не знаю, як тут сказати… холодні точки[378].

— Я певен, що має. — Ден прикрив собі рукою очі. Все тіло в нього боліло, в голові стугоніло. — Джонні, я б радо по-хлоп’ячому протеревенив з тобою до ранку, але мені конче треба відключитися.

— Окей, але… — Джон підвівся на лікті, — за теперішніх обставин тобі варто було б поїхати прямо зі шпиталю, як Люсі того й хотіла. Бо їх непокоїть Абра не менше твого. Ти вважаєш, що вона в безпеці, але ти можеш помилятися.

— Не помиляюся.

З надією, що в цьому він правий. Він мусив на це покластися тільки тому, що просто не міг їхати, зараз не міг. Якби тільки в Нью-Йорк, тоді ще можливо. Але ж не тільки туди, тож він мусив поспати. Його тіло благало про сон.

— Що з тобою не так, Дене? У тебе зараз жахливий вигляд.

— Нічого. Просто втомлений.

По тому він відплив, спершу в сон, а потім у якийсь каламутний кошмар, де він біг безкінечними коридорами, в той час як якась Постать переслідувала його, розмахуючи навсібіч дерев’яним молотом, гатячи ним по шпалерах, вибиваючи хмари гіпсового пилу.

«Виходь, ти, малий засранцю! Отримаєш заслужену кару! — волала та Постать. — Виходь, нікчемне щеня, і прийми свою кару!»

Потім поряд опинилася Абра. Під сонечком пізнього літа вони сиділи з нею на лавці перед Енністонською публічною бібліотекою. Вона тримала його за руку.

«Все добре, дядьку Ден. Все гаразд. Перед тим як померти, твій батько прогнав цю Постать. Тобі не треба…»

Двері бібліотеки розчахнулись і на сонячне світло звідти виступила жінка. Пишні хмари темного волосся клуботалися навкруг її голови, але посаджений набакир циліндр залишався на своєму місці. Тримався на місці, немов якимись чарами.

— О, тільки-но погляньте, — промовила вона. — Це ж сам Ден Торренс, чоловік, котрий вкрав гроші у жінки, з якою переспав, а потім покинув її дитину на побиття до смерті.

Вона усміхнулася Абрі, показавши свій єдиний зуб. Довгий, як багнет, і такий само гострий.

— Що ж він наробить тобі, милочко маленька? Що він зробить з тобою?

10

Люсі розбудила його рівно о третій тридцять, але похитала головою, коли він потягнувся розбудити Джона.

— Дайте йому поспати трішки довше. І чоловік мій ще хропе на дивані. — Вона направду посміхнулася. — Знаєте, це мені приводить на згадку Гетсиманський сад. Коли Ісус докоряв Петрові: «Отак не змогли ви й однієї години попильнувати зі мною?» Чи якось так. Але я не маю причин докоряти Девідові, гадаю… він теж це бачив. Ходімо. Я зробила яєчню. У вас вигляд такий, що вам це не завадить. Худий, як тріска. — Вона помовчала, а потім додала: — Братику.

Ден взагалі-то не почувався голодним, але пішов слідом за нею до кухні.

— Він теж бачив що?

— Я перебирала папери Момо, аби лиш руки чимсь зайняти, щоб згаяти час, і почула якесь дзвякання з кухні.

Вона взяла його за руку і підвела до робочого столу між плитою і холодильником. Там стояв ряд старомодних аптекарських слоїків, і один з них, цукерниця, був перекинутий. Розсипаним цукром було написано послання:

Зі мною все ОКЕЙ

мушу ще поспати

Люблю ВАС

?

Попри свій стан, Ден згадав свою чорну дошку і не втримався від усмішки. Це було так по-Абриному.

— Мабуть, вона прокинулася раптом ненадовго і вирішила це написати, — сказала Люсі.

— Не думаю, — сказав Ден.

Вона поглянула на нього від плити, де викладала на тарілку яєчню.

— Ви могли її розбудити. Вона почула вашу тривогу.

— Ви направді в це вірите?

— Так.

— Сідайте. — Вона зробила паузу. — Сідай, Дене. Гадаю, мені треба звикати називати тебе так. Сідай і поїж.

Ден не був голодним, але потребував пального. Отже, зробив, як вона наказала.

11

Вона сиділа навпроти нього, сьорбаючи зі склянки сік, налитий, мабуть, з останньої карафи, яку Кончетті Рейнолдс доставили від «Діна & ДеЛуки»[379].

— Старший чоловік з алкогольними проблемами і юна фанатка. Таку я собі уявила картину.

— Я теж, — сказав Ден, розмірено, методично ковтаючи яєчню, не відчуваючи її смаку.

— Кави, містере… Дене?

— Будь ласка.

Вона пройшла повз розсипаний цукор до «Банна»[380].

— Він жонатий, але його робота приводить його на численні вчительські вечірки, де багато симпатичних молодих дівчат. Не кажучи вже про енергію лібідо, що розквітає, коли час стає пізнім, а музика гучнішою.

— Схоже на те, — сказав Ден. — Можливо, моя мама спершу теж ходила з ним на ті вечірки, але потім з’явилася дитина, що потребувала догляду, грошей на няньку не було, тож вона мусила сидіти вдома. — Люсі подала йому чашку з кавою. Він почав пити її, перш ніж вона встигла запитати, скільки йому цукру. — Дякую. Як там не було, вона завагітніла. Мабуть, у якомусь мотелі. Напевне, що не на задньому сидінні машини — у нас був «Фольксваген Жук». Навіть пара сексуально навіжених акробатів там не впоралася б.

— Запаморочений трах, — промовив Джон, заходячи до кухні. — Волосся в нього на потилиці стирчало пір’ям після сну. — Так це називають ветерани. А є ще трохи такої яєчні?

— Повно, — відповіла Люсі. — Абра залишила послання на тому столі.

— Справді? — Джон підійшов подивитися. — Це вона?

— Так. Я будь-де впізнаю її почерк.

— Свята срака, це могло б викинути «Верізон»[381] геть із бізнесу.

Вона не посміхнулася.

— Сідайте, їжте, Джоне. У вас на все десять хвилин, потім я розбуджу Сплячу Красуню там, на дивані. — Вона сіла. — Продовжуй, Дене.

— Я не знаю, чи вона думала, що мій батько покине мою маму, чи ні, і сумніваюся, що відповідь на це питання знайдеться в її скрині. Хіба що вона залишила по собі приватний щоденник. Все, що я знаю, засновуючись на тому, що розповів мені Дейв, і що потім розказала Кончетта, вона ще якийсь час крутилася там. Можливо, на щось сподівалася, можливо, просто розважалася, можливо, і те, й інше. Але на той час, коли вона зрозуміла, що вагітна, вона, мабуть, уже заспокоїлась. Наскільки я розумію, ми тоді вже переїхали до Колорадо.