Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 115

— Гадаю, я зможу трохи супу. Тільки зовсім ріденького.

Від самої думки про щось густіше за те, крізь що можна прочитати газету — томатний суп-пюре чи грибний з вершками — йому зсудомило шлунок.

— Окей. Чому б тобі знов не заплющити очі.

Ден знав, що не зможе глибоко заснути, не важить, наскільки втомленим чи хворим він почувається — ніяк, поки Абра має справу з тим прадавнім жахом, що має вигляд жінки, — але він примудрився задрімати. Доволі пливко, але достатньо плідно, щоб вирости новим сновидінням, спершу про «Оверлук» (у сьогоднішній версії був той ліфт, який сам собою їздив посеред ночі), потім про його племінницю. Цього разу Абра була задушеною шматком електричного дроту. Вона дивилася на Дена виряченими, докірливими очима. Надто легко було в них прочитати: «Ти казав, що допоможеш мені. Казав, що мене врятуєш. Де ж ти був?»

8

Абра все відкладала й відкладала те, що мусила зробити, аж поки не зрозуміла, що мати скоро почне діставати її нагадуваннями про те, що час лягати спати. До школи їй вранці йти не треба, але день все одно мусить бути серйозним. І, можливо, довжелезним буде вечір.

«Відкладання справ їх тільки погіршує, cara mia».

Це була приповідка Момо. Абра подивилася на своє вікно, мріючи побачити в ньому свою прабабусю замість Рози. Як би це було хороше.

— Момз, мені так лячно, — промовила вона. Але після двох довгих, розмірених вдихів вона взяла свій «айфон» і набрала «Оверлук Лодж» у кемпінгу «Пролісок», що в штаті Колорадо. Відповів якийсь чоловік, і, коли Абра сказала, що їй потрібна Роза, той запитав, хто вона.

— Ви знаєте, хто я, — сказала вона. А тоді — з хамською цікавістю, як вона сподівалася: — Ви вже хворієте, містере?

Чоловік на тому кінці (це був Лакуза Слім) на це не відповів, але вона почула, як він щось комусь бурмоче. За мить почулася Роза, знову цілком зібрана, холоднокровна.

— Алло, милочко. Ти де?

— У дорозі, — відповіла Абра.

— Справді? Приємно чути, милочко. Отже, я не мушу очікувати, що номер, з якого ти телефонуєш, матиме код нью-гемпширського регіону, якщо я перевірю через зірочку-шість-дев’ять?

— Звичайно, матиме, — сказала Абра. — Я дзвоню зі свого мобільного. Тобі спершу треба підрости до двадцять першого століття, курво.

— Чого ти хочеш? — голос на тому боці вже погрубшав.

— Перевірити, чи ти пам’ятаєш правила, — сказала Абра. — Я буду там завтра о п’ятій. Я буду в старому червоному пікапі.

— За кермом якого хто?

— Мій дядько Біллі.

— Він один із тих, хто був у тій засідці?

— Він той, хто був зі мною і Круком. Припини ставити запитання. Закрийся і слухай.

— Така брутальність, — промовила Роза.

— Він припаркується на дальнім кінці стоянки, під щитом, де напис: ДІТИ ГОДУЮТЬСЯ БЕЗКОШТОВНО, КОЛИ ПЕРЕМАГАЮТЬ ПРОФЕСІЙНІ КОМАНДИ З КОЛОРАДО.

— Я бачу, ти заходила на наш веб-сайт. Це приємно. Чи, може, це твій дядько заходив? Він дуже відважний, що зголосився побути твоїм водієм. Він брат твого батька чи матері? Мугирські сім’ї — моє хобі. Я складаю родинні дерева.

«Вона намагатиметься випитувати», — попереджав її Ден, і який же він був правий.

— Яка саме частина з фрази «закрийся і слухай» тобі незрозуміла? Ти хочеш, щоб це відбулося, чи ні?

Нема відповіді, тільки вичікувальна мовчанка. Зловісна вичікувальна мовчанка.

— З парковки нам буде видно все: сам кемпінг, «Лодж» і «Дах Світу» на вершечку пагорба. Нам із дядьком бажано побачити там, нагорі, тебе, і натомість людей з твого Правдивого Вузла щоб не було видно ніде. Поки ми робитимемо нашу справу, вони мусять сидіти у тій вашій громадській будівлі. У великій залі, второпала? Дядько Біллі не може дізнатися, чи сидять усі вони там, де мусять, але я знатиму. Якщо бодай єдиного з них я помічу деінде, ми їдемо геть.

— Твій дядько залишиться сидіти у своєму пікапі?

— Ні. Це я сидітиму в пікапі, допоки ми не переконаємося, що все гаразд. Потім він сяде знову в машину, а я піду до тебе. Я не бажаю, щоб він і зблизька наближався до тебе.

— Гаразд, милочко. Все буде, як ти кажеш.

«Ні, не буде. Ти брешеш».

Але ж те саме робила й Абра, отже, загалом вони були квит.

— Я маю одне дуже важливе запитання, милочко, — люб’язно промовила Роза.

Абра мало не перепитала, про що, але потім згадала поради свого дядька. Свого справжнього дядька. Одне запитання, авжеж. Яке підведе до іншого… ще іншого… і ще іншого.

— Вдавися ним, — кинула вона й відімкнулась. У неї почали тремтіти пальці. Потім ноги, лікті, плечі.

— Абро?

Це мама, гукає знизу, від підніжжя сходів. «Вона все відчуває. Нехай трішечки, але все одно відчуває. Що це — суто материнське чи це сяйво?»

— Серденько, з тобою все гаразд?

— Нормально, ма! Вже збираюсь лягати до ліжка!

— Десять хвилин, потім ми зайдемо з поцілунками на добраніч. Щоб була вже піжамі.

— Буду.

«Якби вони тільки знали, з ким я щойно розмовляла», — подумала Абра. Але вони не знають. Вони тільки думають, ніби розуміють, що відбувається. Вона тут, у своїй спальні, всі двері й вікна в будинку замкнені, і вони вірять, що таким чином вона перебуває в безпеці. Навіть батько, котрий на власні очі бачив Правдивий Вузол у дії.

Але розуміє Ден. Вона заплющила очі й сягнула по нього.

9

Ден з Біллі стояли під піддашком чергового мотелю. І все ще жодної звістки від Абри. Це було погано.

— Ходімо, командире, — сказав Біллі. — Нумо, заходь уже досередини і…

Аж тут вона з’явилася. Слава Богу.

— Тихо хвилинку, — мовив Ден і почав слухати. За дві хвилини він обернувся до Біллі, який подумав, що ця усмішка на обличчі знову зробила його схожим на Дена Торренса.

— Це вона була?

— Так.

— Ну, і як воно там пройшло?

— Абра сказала, що все пройшло нормально. Ми в ділі.

— Аніяких розпитувань про мене?

— Тільки про те, з якого ти боку родини. Слухай, Біллі, вигадка з дядьком була помилкою. Ти надто старий, щоби бути братом Люсі чи Девіда. Коли ми зупинимося завтра зробити нашу справу, тобі треба купити якісь сонячні окуляри. Великі. І натягнути оцей круглий картуз на голову аж до вух, щоб не показувати своє сиве волосся.

— Може, мені придбати собі «Тільки для чоловіків»[394], поки мене не вигнали з діла.

— Не знущайся з мене, ти, старий пердун.

Біллі задоволено посміхнувся.

— Ходімо реєструватися та щось поїмо. Ти на вид покращав. Схоже, зможеш направду щось з’їсти.

— Суп, — сказав Ден. — Нема сенсу тиснути на мою вдачу.

— Суп. Правильно.

Він з’їв його весь. Повільно. І, нагадуючи собі, що менш ніж за двадцять чотири години це в той чи інший бік, але мусить завершитися, спромігся втримати той суп усередині. Вони вечеряли в кімнаті Біллі, і, коли нарешті поїли, Ден розпластався на килимі. Це бодай трішечки полегшувало біль у його нутрощах.

— Що це? — спитав Біллі. — Якийсь сорт отого лайна з йоги?

— Точно. Я навчився цього з коміксів про Йогі Ведмедя[395]. Повтори мені все знову.

— Я все пам’ятаю, командире, не турбуйся. Ти зараз почав говорити голосом Кейсі Кінгслі.

— Лячно навіть подумати. А тепер повтори мені все знову.

— Абра починає попискувати поблизу Денвера. Якщо в них є хтось, хто вміє слухати, вони знатимуть, що вона їде. І що вона вже поблизу. Ми приїжджаємо в Сайдвіндер раніше — скажімо, не о п’ятій, а о четвертій — і їдемо просто дорогою до того кемпінгу. Нашого пікапа вони не побачать. Якщо не виставлять вартових на шосе, тобто.

— Я не думаю, щоб вони їх виставили. — Денові згадався черговий афоризм АА: «Нам непідвладні інші люди, місцини й речі». Як і в більшості золотих алко-самородків, у цьому також було сімдесят відсотків правди і тридцять порожнього бла-бла-бла. — У будь-якому разі, ми не можемо все проконтролювати. Давай далі.