Доктор Сон - Кінг Стівен - Страница 122

16

Роза була на верхівці сходів, що вели вниз із платформи, коли вбивча імла вихлюпнулася на Правдивий Вузол, коли рештки Абриної Момо почали робити свою швидку, смертоносну роботу.

Біла пелена страждання заповнила її. Крики прошивали її голову, як шрапнель. Порівняно з цими криками помираючих Правдивих, ті рейдерської команди в Клауд-Гепі в Нью-Гемпширі й Крукові в Нью-Йорку згадувались як лепетання. Роза поточилася назад, неначе від удару дрючком. Вона вдарилася об поручні, відрикошетила і повалилась на дошки. Десь, на далекій відстані, якась жінка — стара, судячи з її тремтячого голосу — схлипувала: «Ні, ні, ні, ні, ні».

«Це я. Це мушу бути я, бо тільки я єдина й залишилася».

Отже, зовсім не мала дівчинка потрапила у пастку самовпевненості, але сама Роза. Вона згадала дещо,

(підірвана на власній петарді)

що тоді сказало це суче дівчисько. Це опалило її люттю і страхом. Її старі друзі й вірні компаньйони в мандрах усі мертві. Отруєні. Окрім тих боягузів, що повтікали, Роза Циліндр залишилася останньою з Правдивого Вузла.

Але ж ні, це неправда. Є ще Сарі.

Розпластана на платформі, тремтяча під надвечірнім небом, Роза сягнула до неї

(«чи ти»)

Думка, що прийшла у відповідь, була сповнена збентеження і переляку.

(«так але…Розі…чи вони…чи не можуть вони»)

(«не думай про них просто згадай Сарі чи ти пам’ятаєш»)

(«не змушуй мене карати тебе»)

(«добре Сарі добре»)

Якщо дівчина не втекла… якщо вона зробила помилку, вирішивши закінчити свою сьогоднішню вбивчу роботу…

Вона так і вирішила, Роза не сумнівалася щодо цього, і вона встигла достатньо побачити в розумі партнера цього сучого дівчиська, щоби знати дві речі: як вони виконали цю бійню і як саме їхня пов’язаність може бути обернутою проти них.

Лють — це сила.

Так само, як і спогади дитинства.

Вона важко зіп’ялася на рівні, посадовила на голову собі циліндр під правильним дженджуристим кутом, навіть не замислюючись про це, і підійшла до поручнів. Той чоловік, з пікапа, дивився вгору, на неї, але вона ледь звернула на нього увагу. Його маленьку підлу роботу було зроблено. Вона зможе розібратися з ним пізніше, а зараз її очі трималися тільки на «Оверлук Лоджі». Дівчина була там, але водночас дуже далеко. Її тілесна присутність у кемпінгу Правдивих була лише трішки більшою за фантом. Той, що був цілісним — справжньою особою, мугирем, — був чоловіком, якого вона ніколи не бачила. Ще й духоголовим. Його голос у її голові прозвучав ясно і холодно.

(«привіт Розо»)

Тут є місце, зовсім поруч, де дівчина мусить перестати мерехтіти. Де вона вбереться у своє фізичне тіло. Де її можна буде вбити. Хай Сарі подбає про цього духоголового чоловіка, але не раніше, ніж цей духоголовий чоловік подбає про суче дівчисько.

(«привіт Денні привіт маленький хлопчику»)

Заряджена духом, вона стрибнула в нього і штовхонула його до ступиці колеса, майже не чуючи нестямних переляканих криків Абри, яка обернулася, щоб іти за ним слідом.

А коли Ден опинився там, де Роза бажала, щоб він опинився, на мить надто ошелешений, щоб виставити бодай якийсь захист, вона влила в нього всю свою лютість. Вона влила її в нього, як дух.

Розділ двадцятий

Ступиця колеса. «Дах Світу»

1

Ден Торренс розплющив очі. Сонце било крізь них просто йому в болючу голову, загрожуючи підпалити його мозок. Це було похмілля, усім похміллям похмілля. Голосне хропіння поряд з ним: гидкі, дразливі звуки, які може видавати тільки якась п’яна краля, що відсипається на негожім кінці веселки. Ден повернув голову в той бік і побачив жінку, що простерлася на спині поруч нього. Трохи ніби знайома. Темне волосся розкинулося навкруг голови, немов німб. На жінці була завелика майка «Атланта Брейвз».

«Це нереальне. Мене нема тут. Я зараз у Колорадо, я на «Даху Світу», і я мушу покласти цьому край».

Жінка перевернулася, відкрила очі й втупилася в нього.

— Боже, моя голова, — промовила вона. — Принеси мені трохи того коксу, татусику. Він у вітальні.

Він дивився на неї зачудовано, зі зростаючою люттю. Лють, здавалося, надходила нізвідки, але хіба не завжди так бувало? Вона була річчю в собі, загадкою, огорнутою таємницею.

— Кокс? Хто купив коксу?

Вона вишкірилася, показавши рот, у якому містився лише єдиний, пожовклий зуб. І тоді він зрозумів, хто вона така.

— Ти й купив, татусику. А тепер піди, сходи по нього. Щойно в мене проясниться в голові, я тобі подарую чудовий перепихон.

Якимсь чином він знову опинився у цій вбогій вілмінгтонській квартирі, голий, поряд з Розою Циліндр.

— Що ти зробила? Як я сюди потрапив?

Вона відкинула назад голову і розреготалася.

— Хіба тобі не подобається це місце? А мусило б; я його оформила, умеблювала з твоєї власної голови. А тепер роби те, що я тобі наказала, придурку. Принеси понюшку, нахер.

— Де Абра? Що ти вже зробила з Аброю?

— Вбила її, — промовила Роза індиферентно. — Вона так переживала за тебе, що розгубила весь свій захист, і я розірвала її від горла до пупа. Мені незмога було висмоктати з неї духу стільки, як я хотіла, але все одно я доволі…

Світ став червоним. Ден зчепив пальці в неї на горлі й почав здавлювати. Одна думка билася у нього в голові: «Нікчемна сука, тепер ти отримаєш свою кару, нікчемна сука, тепер ти отримаєш свою кару, нікчемна сука, тепер ти отримаєш свою кару».

2

Цей духоголовий чоловік був сильним, але й зблизька не мав соковитості тієї дівчини. Він стояв, розставивши ноги, нахиливши голову, плечі зсутулені, з піднятими кулаками — поза кожного чоловіка, що розгубив здоровий глузд серед вбивчої люті. Лють робить чоловіків легкими.

Стало неможливо слідкувати за його думками, бо вони перетворилися на червоне. Та це якраз гаразд, це чудово, дівчина саме там, де й хотілося Розі. У своєму стані заплутаного страху Абра рушила слідом за ним до ступиці колеса. Втім, вона не залишатиметься заплутаною чи настраханою дівчинкою довго; Суче Дівчисько вже стало Задавлюваною Дівчинкою. Скоро вона стане Мертвою Дівчинкою, підірваною на власній петарді.

(«дядьку Ден ні ні припини це не вона»)

«Це вона, — думала Роза, навіюючи ще дужче. Її зуб випнувся з рота і пронизав їй нижню губу. Кров потекла по підборіддю і звідти на блузку. Вона відчувала її не більше, ніж відчувала гірський бриз, що повівав крізь хмару її темного волосся. — Це я. Ти мій татусик, мій барний татусик. Я змусила тебе вивернути гаманець заради купки поганого коксу, а тепер настав вранішній кумар і мені треба прийняти ліки, прийняти мою кару. Саме ж це тобі хотілося зробити, коли ти прокинувся поряд з тією п’яною шльондрою у Вілмінгтоні, це те, що ти й зробив би, якби мав справжні яйця, зробив їй, а заодно і тому щеняті, її сину. Твій батько знав, як поводитися з дурними, неслухняними жінками, а ще раніше його батько це знав. Іноді жінка потребує лікування, потребує кари. Вона потребує…»

Почулося ревіння двигуна, воно наближалося. Це було таким же несуттєвим, як біль у її губі та смак крові в її роті. Дівчина задихалася, хрипіла. А тоді думка, гучна, наче удар грому, вибухнула в її мозку, зранений рик:

(«МІЙ БАТЬКО НІЧОГО ТАКОГО НЕ ЗНАВ!»)

Роза все ще намагалася очистити собі мозок від цього крику, коли пікап Біллі Фрімена врізався в основу оглядової платформи, збивши Розу з ніг. Полетів перекидом її циліндр.