Чарівник Земномор'я - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 22

Услід за першим ще два дракони злетіли вгору від підніжжя найвищої міської вежі. І точнісінько так само, як і перший, вони напали на Геда. Тож і їх він зв'язав простим закляттям, а тоді потопив. Що ж, досі йому щастило — чаклун ще навіть жодного разу не застосував свого чарівного ціпка.

Через деякий час ще троє драконів налетіли на нього з острова. Один із них був набагато більший від інших, з його пащі виривалися язики полум'я. Двоє менших, залопотівши крилами, атакували чаклуна спереду, а більший, описавши в повітрі стрімке коло, обійшов Геда ззаду, щоби спалити разом із човном. Жодне закляття не змогло би подіяти одразу на трьох, тому дракони вирішили скористатися чисельною перевагою і налетіли з різних боків: двоє — з півночі, а ще один — з півдня. Усвідомивши це, Гед одразу промовив закляття Перетворення і тієї ж миті драконом шугонув у небо.

Розправивши широкі крила і випустивши гострі кігті, він полетів назустріч двом драконам, що атакували його з півночі, і обпалив їх своїм вогненним подихом. Потім розвернувся до третього, який був більшим, і так само, як і Гед, міг дихати полум'ям. У потоках вітру над сірими хвилями вони кинулись один на одного і почали двобій, зчепившись у клубок, охоплений вогнем і димом. Раптом Гед стрімко шугонув у небо; дракон, переслідуючи його, відстав. Гед знявся дуже високо, склав крила і, наче яструб, кинувся вниз, виставивши гострі кігті. Такого дракон не сподівався — чаклун увігнав смертоносні пазурі в шию та бік ворога. Чорні крила дракона затріпотіли, а його чорна кров задзюркотіла у море. Ледве вирвавшись із Гедових лабет, дракон важко полетів до острова, щоби сховатися у якомусь колодязі або в зруйнованій вежі.

Гед негайно повернув собі людську подобу і повернувся у човен, адже довго залишатися у драконовій подобі — дуже небезпечно. Його руки і голову обпекла отруйна драконяча кров, проте юнак не звертав на це уваги. Перевівши подих, він знову закричав:

— Я бачив шістьох, п'ятьох убив, а кажуть, що вас дев'ятеро! Нумо, вилазьте, хробаки!

На острові нічого не змінилося, не пролунало ані звуку, лише хвилі важко накочувались на берег. І тільки тоді Гед побачив, що найвища вежа міста, видовжуючись то в один бік, то в інший, змінює обриси, немов розправляючи величезні руки. У цю мить він боявся древньої магії, якою володіють лише дракони. Вони — могутні та підступні чаклуни, а їхня магія зовсім не схожа на магію людей. Та раптом Гед зрозумів, що побачене ним — не магія і не ілюзія, створена драконом, а реальність. Те, що він спочатку прийняв за частину вежі, було плечем пендорського дракона, який повільно розправляв свої крила, важко зводячись із землі.

Коли він випростався над містом, його луската голова, увінчана гострими шипами, з роззявленою пащею і висолопленим розтроєним язиком, височіла над найвищою вежею, а передні лапи із страхітливими кігтями сперлися на руїни будинків, як на дрібну жорству. Сталево-сіра луска дракона вилискувала на сонці, як дзеркало. А сам він був здоровенний, немов гора, і жилавий, зграбний, наче хорт. Гед із жахом дивився на дракона і розумів, що жоден героїчний епос, жодна казка не можуть належно передати відчуття людини, яка споглядає отаку бестію. Він уже бачив очі дракона, мало не зазирнув у них, і це могло б його погубити, адже не можна зустрічатися поглядом із драконом. Гед ледве відвернувся від масних зелених зіниць, що уважно стежили за ним, і підняв перед собою чарівну патерицю, яка тепер здавалася жалюгідною.

— У мене було восьмеро синів, маленький чаклуне, — проревів дракон. — П'ятеро загинуло, один конає. Годі! Хоч ти й убив їх, та до моїх скарбів тобі зась!

— Мені не потрібні твої скарби.

З драконових ніздрів із сичанням вирвався жовтий дим. Власне, отак він сміявся.

— То, може, вийдеш на берег і бодай подивишся на них, недолугий чародію? Мої скарби варті того, щоб на них подивитись!

— Ні, драконе.

Вітер і вогонь — природні соратники драконів, а от над водою вони не люблять вступати в бій. Тож, залишаючись у човні, Гед мав. невелику перевагу, а тому й не наближався до берега. Щоправда, вузька смуга води між його човном і величезними сірими кігтями дракона не додавала Гедові особливої впевненості у власних силах. Важко було не дивитися і в зелені очі дракона, що пильно стежили за Гедом.

— Ти ще дуже молодий, чаклуне, — сказав дракон. — Я й не думав, що такі молоді вже мають силу.

Він так само, як і Гед, говорив Прамовою, що й досі залишилася мовою драконів. Розмовляючи Прамовою, людина змушена говорити тільки правду. А от драконів це правило не стосується, бо Прамова є для них рідною. Тож вони можуть брехати і змінювати зміст істинних слів, заводячи недосвідчених співрозмовників у такі лабіринти, де існують тільки віддзеркалення справжніх слів. Ці слова нібито означають правду, але насправді є цілковитою нісенітницею. Гед знав про це давно, тому слухав дракона з недовірою, піддаючи сумніву кожне слово, хоча все сказане досі видавалося йому простим і зрозумілим.

— Може, ти прийшов до мене по допомогу, парубче?

— Ні, драконе.

— А все ж я міг би тобі допомогти, тому що незабаром тобі знадобиться поміч, щоби здолати потвору, яка полює на тебе у пітьмі. Назви мені її ім'я!

Хлопець завагався.

— Якби я міг його назвати... — почав Гед, і лише силою волі примусив себе змовкнути.

Жовтий дим клубочився над довгою драконовою головою, вириваючись із ніздрів, що були схожі на круглі отвори в печі, крізь які жевріло полум'я.

— Якби ти міг його назвати, то, може, зміг би й підкорити оту поторочу, чи не так? Що ж, можливо, і я міг би назвати тобі її ім'я, якби придивився до неї ближче. Але для цього треба, щоби Тінь прийшла по тебе. І це неодмінно станеться, якщо ти трохи зачекаєш біля мого острова. Потвора знайде тебе скрізь, куди б ти не подався. Тобі доведеться постійно втікати від неї. То що, ти хотів би знати її ім'я?

Гед отетерів. Звідки драконові відомо про Тінь, яку він визволив? Як він може знати її ім'я? Навіть Архімаг казав, що Тінь не має імені! Проте дракони наділені особливою мудрістю, вони живуть набагато довше, ніж люди. Тільки деякі смертні знаються на таємницях драконів. Таких людей називають Повелителями драконів. Але зараз Гед розумів лише одне: якщо дракон каже правду і справді може назвати ім'я потвори, то все це однаково тільки заради його власної вигоди.

— Рідко трапляється, — озвався нарешті юнак, — щоби дракони пропонували людям свої послуги.

— Зате ти, мабуть, не раз бачив, як кіт перед тим, як з'їсти мишу, грається з нею, — відповів дракон.

— Однак я прийшов сюди не для того, щоби в кота-мишки бавитися. Я хочу укласти з тобою угоду.

Гострий, наче меч, але вп'ятеро довший від будь-якого меча, кінець драконового хвоста, немов здоровенне жало скорпіона, здійнявся над лускатою спиною та над вежами міста. Дракон сухо промовив:

— Я не укладаю угод. Я просто беру те, що мені потрібно. А що ти можеш запропонувати мені? Що з того, чого я не можу взяти сам?

— Безпеку. Твою безпеку. Заприсягнися, що ти ніколи не літатимеш до островів, розташованих на схід від Пендора, і, слово честі, я ніколи не заподію тобі шкоди.

Немов далекий гуркіт гірської лавини, жахливий звук вирвався з горлянки дракона. І полум'я затанцювало у його пащі та на трьох розділених язиках. Він, здіймаючись над руїнами міста, випростався на повен зріст:

— То ти насмілюєшся говорити про мою безпеку? Ти погрожуєш мені? Але чим?

— Твоїм ім'ям, Евуде.

Коли Гед вимовив ім'я дракона, у нього ледь затремтів голос, одначе фраза пролунала чітко та голосно. Почувши своє ім'я, старий дракон принишк, наче миша. Пройшла хвилина, потім друга, і Гед, котрий стояв у своєму маленькому човнику, посміхнувся. Щойно він поставив на кін своє життя, адже у нього був лише непевний здогад про справжнє ім'я дракона. Гед тільки припустив, що перед ним — саме той дракон, який за часів Ельфаран і Мореда спустошив західні береги острова Оскіль. Потім його вигнав з острова чаклун Елт, котрий був неперевершеним знавцем Істинних імен. І от цей здогад виявився правильним.