Чарівник Земномор'я - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 9

Несподівано до Геда підійшов чоловік і направив його до капітана. Дощ потоками стікав по дощовику шкіпера, проте він уперто не покидав свого містка, наче це була пивна бочка. Побачивши Геда, він закричав крізь буревій:

— Хлопче, вгамуй цей вітер!

— Не можу, капітане!

— А з залізом можеш чаклувати?

Йшлося про те, чи зможе Гед змусити стрілку компаса вказувати їм дорогу до Роука, незалежно від того, де зараз знаходиться північ. Це мистецтво — одна з таємниць. Хлопцеві знову довелося віднікуватись.

— Що ж, гаразд, — перекриваючи бурю, проревів капітан, — тоді тобі доведеться шукати інший корабель, який доставить тебе до Роука з острова Ґорт. Бо Роук, мабуть, західніше від нас, і тільки чари змогли би провести нас по такому морю. Мусимо повертати на південь.

Гедові це не припало до душі, бо хлопець уже наслухався матроських історій про Ґорт, у якому процвітають чорні промисли і де викрадають людей із тим, щоби продати у рабство на острови Південних широт. Повернувшись на веслярську лаву, хлопець став гребти поряд з напарником, кремезним андрадським юнаком, слухати, як вибиває барабан, і дивитися, як гасне і спалахує на вітрі ліхтар на кормі — жалюгідна краплина світла у залитій дощем пітьмі. Наскільки дозволяв важкий ритм веслування, Гед невідривно дивився на захід. Коли корабель укотре знісся на гребінь хвилі, крізь дощову запону він несподівано вгледів поміж хмар проблиск світла. Спочатку йому здалося, що це останній сонячний промінь на заході, однак світло було світлим і яскравим. Попри те, що його напарник того світла не побачив, Гед закричав на все судно. Стерновий, який уважно вдивлявся у небо щоразу, коли корабель здіймався на хвилях, також запримітив сяйво, проте йому здалося, що то було просто сонце, яке заходить. Тоді Гед попросив, щоб його підмінили, а сам пробрався до стернового містка. Вхопившись за різьблену фігуру на носі корабля, він закричав капітанові:

— Капітане! Оте світло на заході — це і є острів Роук!

— Я не бачу ніякого світла, — відказав шкіпер.

Та він ще й рота стулити не встиг, як Гед, махнувши рукою, показав на захід, і всі побачили чистий світлий спалах над бурхливим морем.

Не заради свого пасажира, а щоби врятувати корабель від бурі, капітан негайно наказав стерничому взяти курс на світло — на захід. Однак Геда попередив:

— Хлопче, ти говориш впевнено, наче морський чародій, але присягаюся, якщо це виявиться неправдою, я викину тебе за борт, тоді добиратимешся до Роука вплав!

Тепер їм доводилося гребти не за вітром, а проти нього, і це було нелегко. Хвилі, б'ючи в борт корабля, раз у раз збивали його з курсу: хитавиця була жахливою, воду доводилося вичерпувати безупинно. При цьому гребці пильнували, щоби не випасти за борт. Штормові хмари закрили небо і все навколо огорнула майже безпросвітна темрява. Час від часу на заході змигував промінчик, і тоді корабель виправляв курс. Нарешті вітер трохи вщух, а світла попереду побільшало. Вони гребли і гребли, аж поки після чергового удару веслами не вирвалися з пелени дощу, і корабель не опинився у царстві тиші та спокою. Над ними у небі догорав захід сонця, за помережаною баранцями хвиль затокою зеленів округлий пагорб, а біля його підніжжя, на березі, лежало місто, де на якорі мирно спочивали кораблі.

Керманич, налягаючи на довге весло, закричав:

— Капітане! То насправді земля чи марево?

— Тримай на землю, ти, безмозкий бовдуре! А ви, нікчемні сини рабів, давайте гребіть! Це Твільська бухта і Роукський пагорб, якщо якийсь йолоп цього не бачить! Гребіть!

Отак, під биття барабану, стомлено налягаючи на весла, вони увійшли у затоку. Тут панувала така тиша, що згори, з міста, вчувалися людські голоси, подзвін, і лише віддалеки доносився штормовий рев і гуркіт.

Небо зусібіч було затягнене грозовими хмарами, які не досягали острова. Над Роуком у чистому та безхмарному небі одна за одною спалахували зорі.

ШКОЛА ЧАРОДІЇВ

Цю ніч Гед провів на борту "Тіні", а вранці попрощався зі своїми морськими побратимами. Коли хлопець сходив на берег, йому услід неслися щонайкращі побажання. Твіль був невеличким містечком. Уздовж його небагатьох вузьких і стрімких вуличок тісно скупчились високі будинки. Гедові, проте, здавалося, що він потрапив у велике місто. Не знаючи дороги, він запитав першого перехожого, як знайти Архімага Роукської школи.

— Мудрому не треба запитувати, а дурень розпитує марно, — відповів перехожий, змірявши хлопця швидким поглядом, і пішов собі далі.

Гед попрямував вуличкою вгору і вийшов на площу, з трьох сторін оточену будинками з гостроверхими шиферними дахами, а з четвертої — величезною кам'яницею, схожою на середньовічну фортецю чи замок, із високою стіною на площу. Наверху цієї стіни знаходилися маленькі віконечка, що височіли над дахами міських будинків. Унизу, на майдані, до стіни притулилося декілька крамарських яток, між якими туди-сюди снували люди. Гед запитав у бабусі з кошиком мідій, чи не знає вона, де знаходиться Архімаг школи, на що старенька відповіла:

— Ти ніколи не знайдеш Архімага там, де він є насправді, та інколи зможеш знайти його там, де його немає, — і жінка заходилася далі гучно пропонувати свій товар.

Біля рогу стіни Гед побачив дерев'яні дверцята, підійшов до них і сильно постукав. Двері відчинив дідок. Хлопець запитав:

— Скажіть мені, де Архімаг школи, але без жодних загадок, заради Бога! У мене до нього лист від мага Ре-Альбійського, Оґіона!

— Це школа, — відповів лагідно дідок. — А я — воротар. Заходь, якщо зможеш.

Гед зробив крок, і йому здалося, що він зайшов у двері. Проте виявилося, що він, як і раніше, стоїть на бруківці знадвору. Хлопець знову ступив уперед і знову залишився перед дверима.

Воротар доброзичливо спостерігав за ним.

Гед не розгубився, він скоріше розлютився. Йому все більше здавалося, що з нього кепкують. Словами і жестами хлопець створив закляття на відчинення дверей, якого колись навчився у тітки. З-поміж усіх відомих йому заклять це вдавалося Гедові найкраще, і тепер він створив його не гірше, ніж будь-коли. Однак це були лише чари сільської ворожки, і вони не подужали тих могутніх сил, що охороняли вхід.

Після невдалої спроби зайти Гед певний час стояв на бруківці. Врешті-решт, поглянувши на старого, котрий чекав по той бік дверей, неохоче зізнався:

— Я не можу зайти, допоможіть мені.

— Назви своє ім'я, — мовив воротар.

Гед трохи завагався, адже людина ніколи не вимовляє вголос просто так своє ім'я, хіба що тоді, коли її життю загрожує смертельна небезпека.

— Я — Гед, — голосно мовив він.

Зробивши крок, хлопець увійшов у відчинені двері. І тут йому здалося, що хоча площа позаду була осяяна сонцем, услід за ним майнула ледь помітна тінь.

Коли він озирнувся, то побачив також, що вхідні двері зроблені не зі звичайного дерева, як йому видалося раніше, а зі слонової кістки. Причому, із суцільного шматка, без жодних швів. Згодом він дізнався, що їх вирізали із зуба Великого Дракона. Крізь них тьмяно просвічувалося знадвору сонячне світло, а на одвірках красувалось вирізьблене тисячолисте Дерево Життя.

— Ласкаво просимо у цей дім, хлопче, — сказав воротар і мовчки провів його нескінченними залами та коридорами у внутрішній двір, що ховався у незбагненних закутках будівлі.

Двір був вимощений бруківкою, вгорі височіло безкрає небо, а на газоні під молодими деревцями у сонячному промінні мінливо вигравав фонтан. Деякий час Гед залишався сам. Він мовчки стояв і серце його тривожно калатало. Хлопець відчував, що навколо нього кипить якась незрима та копітка робота невідомих і могутніх сил. І несподівано для себе він осягнув у цьому загадковому місці чиюсь незриму присутність. Потаємний голос підказував, що це місце вибудуване не лише з каменю, а й з магії, яка сильніша за камінь. Гед знаходився у самому центрі Обителі Мудреців, а над ним — тільки небо.