Техану - Ле Гуин Урсула Кребер - Страница 23

Потім вона попрала простирадла та рушники, свою білизну та речі Терру і розклала все на осонні посеред галявини, перед тим упевнившись, що кози надійно зачинені в кошарі. Випрані речі Тенар пригнітила камінням — з самого ранку дув поривчастий вітер, і в ньому чаїлась якась дика, неприборкана сила.

Терру росла. Вона й досі здавалася надто маленькою та худенькою, як на свій вік (їй тоді було близько восьми), але протягом останніх кількох місяців її опіки повністю загоїлися і перестали боліти. Дівчинка більше рухалась і краще їла, а відтак сукенки, які вона доношувала після наймолодшої, п'ятирічної Жайвірчиної донечки, тепер стали замалими для неї.

Тенар подумала, що варто було би навідатися в село, до ткача Вітряка, і попросити в нього трохи полотна в обмін на ті недоїдки, які вона посилала для його свиней. Було б непогано пошити щось для Терру. Та й старого Вітряка, зрештою, теж хотілося побачити. Смерть Оґіона і Гедова хвороба змушували її уникати мешканців Ре-Альбі. Обидва ці маги, як завжди, силоміць вихопили її з виру звичних подій та явищ, із того світу, в якому вона чудово давала собі раду і який сама обрала для життя, — той світ не мав нічого спільного з королями і магами, з далекими мандрами і незвичайними пригодами. Натомість прості люди, які її оточували, займалися звичними справами: одружувалися, ростили дітей, орали поля, пасли худобу, шили, прали... Тенар думала про це з якимось мстивим почуттям — так, наче сперечалася з Гедом, котрий зараз уже, мабуть, підходив до Серединного Долу. Жінка уявила, як він іде по дорозі повз виярок, у якому вони з Терру ночували, — сивий, самотній, мовчазний мандрівець із хлібиною в наплечнику і тягарем усвідомлення власної ніщоти на душі.

"Пора вже й тобі дещо зрозуміти! — подумки звернулася вона до Геда. — Принаймні маєш усвідомити, що на Роуку тебе навчили не всього!" І нараз згадала зовсім інше — одного з тих молодиків, що тоді перестріли їх із Терру на дорозі. Тенар мимоволі скрикнула: "Обережно, Геде!", адже він не взяв із собою навіть звичайного дубця. А згадала вона, до речі, не того чорновусого гевала, що першим озвався до неї, а іншого — молодшого, у смушковій шапці, котрий не зводив сторожкого погляду з Терру.

У селі вона спочатку рушила до маленької хижки, що сусідила з будинком Вітряка: тут вона колись жила. Аж раптом повз хатину — просто перед її очима — пройшов чоловік. І це був той самий парубок у смушковій шапці, якого вона щойно згадувала! Її він не помітив, і Тенар дивилася, як він упевненою ходою, не зупиняючись, крокує сільською вулицею, прямуючи чи то до місцевого заїзду, чи то до перехрестя гірських доріг за селом.

Тенар, не вагаючись, рушила за ним, тримаючись дещо віддалік, аж поки не побачила, що той повернув до маєтку посадника Ре-Альбі, а не вниз, у той бік, куди пішов Гед.

Трохи заспокоївшись, вона подалася в гості до старого Вітряка.

Як і більшість ткачів, Вітряк був майже відлюдником, але свого часу це не завадило йому по-людськи поставитися до незнайомої карґадської дівчини. "Скільки гарних людей, — подумала Тенар, — уже тоді захищали моє добре ім'я!" Тепер Вітряк майже осліп й узяв ученицю, котра й виконувала більшу частину роботи. Старий щиро радів, зустрічаючи гостю. Він поважно сидів на старовинному різьбленому кріслі під тим самим віялом, від якого походило і його прізвисько Вітряк-Віяло. То була справжня родинна реліквія — віяло це, величезне, майстерно оздоблене, колись подарував дідові Вітряка один пірат на знак подяки за надзвичайно швидко виткану парусину. Віяло висіло на стіні: витончені постаті чоловіків і жінок у пишних барвистих шатах, вежі й мости, строкаті знамена великого Хавнору — все це Тенар пам'ятала з юності. Гості Ре-Альбі неодмінно заходили до ткача, щоби помилуватися цим дивом. І всі одностайно сходились на тому, що це, без сумніву, найкраща річ у цілому селі.

Тенар захоплено дивилася на віяло, знаючи, що це подобається старому, а ще тому, що воно й справді було напрочуд гарним. Вітряк гордо спитав:

— Либонь, у своїх мандрах ти нечасто бачила таку красу, еге ж?

— Твоя правда, — відповіла Тенар.

— А хіба я не показував тобі, що зображено на звороті віяла?

— Ні, — відповіла вона, а відтак їй довелося зняти віяло зі стіни, адже сам Вітряк бачив дуже погано і натомість заклопотано підказував їй, що робити. Тенар поклала віяло йому на коліна, і він своїм затуманеним поглядом втупився у дивовижні малюнки, то складаючи, то розкриваючи віяло, щоб переконатися, що всі його чарунки цілі. Нарешті старий склав віяло, перевернув його і дав їй.

— Розкривай, але повільно, — попередив він.

Тенар так і зробила. Перед її очима поставало казкове видіння — тонкий блідий малюнок на пожовклому шовку: ясно-червоні, зелені, сині дракони рухалися, збиралися в зграї серед хмар і гірських вершин, і точнісінько так само гуртувалися люди, зображені на іншому боці віяла...

— Підніми його вище і піднеси до світла, — порадив Вітряк.

І тоді вона побачила обидва боки одночасно, дві картини, які злилися в одну завдяки світлу, що сочилося крізь тонкий шовк, — гірські вершини і хмари збіглися з міськими вежами, люди стали крилатими, а дракони дивилися на неї людськими очима.

— Бачиш?

— Бачу, — прошепотіла Тенар.

— А я тепер уже не можу нічого розгледіти — серцем пам'ятаю. Я мало кому це показував.

— Це справжнє диво!

— Я збирався показати це Оґіону, — мовив Вітряк, — та, бач, не встиг...

Тенар іще раз перевернула віяло, тримаючи його проти світла, а тоді повісила реліквію на місце, і дракони сховалися у темряву, а чоловіки та жінки йшли собі, як звичайно, осяяні сонячним промінням.

Потім Вітряк повів Тенар до стайні, щоб показати своїх свиней — пару вгодованих кнурців, які восени мали піти на ковбасу. Старий поскаржився на Колючку, яка часом забувала приносити свиням свіжі помиї. Тенар сказала, що мріє про невеликий шмат матерії, щоб пошити дитині сукенку, і Вітряк охоче витяг зі скрині й подарував їй добрячий сувій тонкого полотна.

Повертаючись додому, Тенар думала про те, що й Терру згодом могла б сидіти за ткацьким верстатом. Робота ця, звісно, доволі нудна й одноманітна, зате ткацьке ремесло завжди було в пошані і якоюсь мірою навіть вважалося шляхетним. Усі звикли до того, що ткачі — люди сором'язливі, нерідко самотні, захоплені лише своєю роботою. А те, що вони завжди працюють у приміщенні, дозволило б Терру не надто часто показуватися людям на очі. Але чи зможе дівчинка ткати скаліченою рукою? І невже їй до скону доведеться ховатися?

Тенар спробувала думати про щось інше. Про сукню, яку вона пошиє для Терру. Половину тканини можна пофарбувати у жовтий або червоний колір, а зверху буде білий фартушок із мереживом. А якщо шити ощадливо, то вистачить іще й на сорочку, і на другий фартушок...

— Терру! — гукнула вона, підходячи до хати. Коли вона вирушала в село, Колючка й Терру були в кошарі з козами. Тенар ще раз покликала малу, бажаючи показати їй тканину і розповісти про майбутню сукню. Зненацька з-за рогу з'явилася незграбна Колючка, тягнучи за собою налигану Стрибуху.

— А де Терру?

— З тобою пішла, — зі щирим подивом відповіла Колючка, і Тенар навіть озирнулася, так наче дитина стояла у неї за спиною, перш ніж зрозуміла, що Колючка й гадки не має, де Терру, і просто видає бажане за дійсне.

— Де ти її залишила?

Колючка і цього не знала. Досі вона ніколи не відпускала від себе Терру, мабуть, вважаючи, що дівчинку треба весь час тримати на прив'язі, як козу. А втім, можливо, це розуміла сама Терру і тому завжди намагалася бути поблизу... Зрештою, так нічого і не дізнавшись від Колючки, Тенар кинулася шукати і кликати дівчинку. Та все було марно...

Вона намагалася якомога довше не думати про урвище. Адже щойно вони прийшли сюди, Тенар пояснила Терру, щоб та ніколи не ходила ні серед крутосхилів, розташованих нижче від будинку Оґіона, ані краєм скелястого урвища над морем. Дотепер дівчинка не порушувала її настанов. Але ж діти такі забудькуваті!.. Втім, Терру своїх обіцянок не забуває. Але ж вона могла опинитися біля краю урвища ненароком, навіть не помітивши цього. Та ні, вона напевне подалася до тітоньки Слані! Саме так! Вона вже ходила в село вчора ввечері і тепер, мабуть, вирішила повторити свій подвиг.