Дракула - Стокер Брэм - Страница 55

У мене кров застигла у жилах, і я починав вірити у теорію Ван Гелсінґа. Але якщо вона справді мертва, то що такого страшного в тому, що ми вб’ємо її знову?

Він підняв на мене очі й, вочевидь, побачивши переміну в мені, сказав майже радісно:

— Тож тепер ти мені віриш?

Я відповів:

— Не треба на мене тиснути так одразу. Я готовий повірити. І як же ви збираєтеся зробити цю криваву роботу?

— Я відріжу їй голову, наповню її рот часником і заб’ю кілок у її тіло.

Я здригнувся від жаху на думку про те, що таке можна проробити з тілом жінки, яку я колись кохав. Але це відчуття було зовсім не таким сильним, як я очікував. По суті, тепер я здригався радше від присутності цієї істоти, цієї немертвої, як назвав її Ван Гелсінґ, відчуваючи до неї відразу. Чи це можливо, щоб кохання було або цілковито суб’єктивним, або цілковито об’єктивним?

Я чекав тривалий час, поки Ван Гелсінґ почне діяти, але він і далі стояв, занурений у свої думки. Нарешті він закрив валізку з інструментами і мовив:

— Я довго думав і надумав, як саме нам ліпше вчинити. Якби виконати мій задум було так просто, я би виконав його просто зараз. Але є ще дещо, і воно ускладнює мій задум у тисячу разів. Вона поки що нікого не вбила, хоча це лише питання часу, і знищити її зараз означало би назавжди позбутися небезпеки, яку вона становить. Але ми маємо повідомити про це Артурові, а як це зробити? Якщо ти, хто бачив ранки на шиї Люсі й бачив схожі ранки на шиї дитини в шпиталі, ти, хто бачив порожню труну минулої ночі, а сьогодні бачиш у ній померлу тиждень тому жінку, яка зовсім не змарніла після смерті, а навіть стала ще гарнішою, якщо ти, хто бачив минулої ночі білу фігуру на кладовищі, що принесла дитя, незважаючи на власні відчуття, не повірив мені, то чого ж сподіватися від Артура, який не знає про це нічого? Хіба він повірить?

Він мав сумніви щодо мене, бо я не дозволив йому поцілувати її, коли вона вмирала. Я знаю, що він пробачив мені за це, бо вважає, що я помилково завадив йому попрощатися із приреченою так, як йому хотілося б, а тепер він може подумати, що її помилково поховали живою, а найголовніше, він гадатиме, що ми вбили її, аби приховати помилку. Він зненавидить нас через це і ціле життя почуватиметься нещасним. І нарешті, його завжди мучитимуть сумніви, і це найгірше з усього. Він іноді гадатиме, що поховав кохану живою, і думка про те, як вона, ймовірно, страждала, переслідуватиме його навіть у снах. Або він думатиме, що ми мали рацію, і та, яку він так кохав, є немертвою. Ні! Тільки-но дізнаюсь більше, то негайно розповім йому про все. Зараз, коли я знаю, що все це правда, я цілком переконаний, що він має сам пройти через це, спочатку вступивши у каламутну воду, щоб потім опинитися в чистій. Цей бідолашний хлопець переживе за одну-єдину годину таке, що на небесах усі плакатимуть за нього, але ми цим зробимо добро задля всіх людей і принесемо їм мир. Така моя думка. Ходімо. Сьогодні ввечері ти повернешся до своєї лікарні й перевіриш, чи все там добре. Що ж до мене, то я заночую тут, на цвинтарі. Завтра о десятій вечора ти приїдеш до мене в готель в Берклі. Я напишу Артурові, щоб і собі приїздив, а також прихопив із собою того славного молодого американця, що також давав Люсі свою кров. Пізніше ми всі разом дещо зробимо. Я проводжу тебе до Пікадиллі й там пообідаю, бо маю повернутися сюди до заходу сонця.

Отже, ми замкнули склеп і пішли з цвинтаря геть. Перестрибнувши через мур, що було нескладно, ми поїхали назад на Пікадиллі.

Записка Ван Гелсінґа до Джона Сьюарда, залишена ним у складанику в готелі «Берклі»

(не відправлена)

27 вересня

Друже Джон,

Я пишу це на випадок, коли щось трапиться. Я сам-один вирушаю на кладовище спостерігати. Мене тішить, що немертва сутність міс Люсі сьогодні вночі не вийде, тому завтра вночі вона проявиться певніше. Я прикріплю до склепу те, що вона не любить: часник і хрест, і таким чином запечатаю двері у її склеп. Вона молода, як на немертву, тому буде обережною. Крім того, це може лише завадити їй вийти назовні, але не може завадити їй прагнути вийти. А коли немертва істота у відчаї, вона шукає вихід там, де є найменше спротиву. Я мушу бути поруч цілу ніч, від самого заходу сонця, і якщо з’явиться дещо, що становитиме для мене інтерес, то я матиму змогу вивчити це. Самої міс Люсі, точніше того, чим вона зараз є, я не боюся, але є інший, через якого вона стала немертвою, він може шукати її склеп і знайти захист — часник і хрест. Він підступний, наскільки я знаю від містера Джонатана, і весь цей час він водив нас круг пальця, граючись із нами життям міс Люсі, і ми програли йому. Крім того, вурдалак — дуже сильний. Він має силу двадцятьох чоловіків, навіть ми вчотирьох, віддавши свою силу міс Люсі, насправді віддали її йому. До того ж він може скликати вовків, щоправда, не знаю, яким чином. Отже, може так статися, що він прийде на цвинтар цієї ночі та знайде мене, але більше не має бути ні душі, в іншому разі може статися щось жахливе. А можливо, він і не прийде туди. У нього немає причин обов’язково там з’явитися. Либонь, у нього є цікавіше місце для полювання, ніж цвинтар, де спить немертва жінка і де спостерігає за нею якийсь старий.

Я пишу це на випадок, якщо… Візьми папери, що є разом із цією запискою — щоденники Гаркерів тощо, і прочитай, а тоді знайди головного над немертвими, відріж йому голову, спали його серце і вбий у нього кілок — таким чином ти позбавиш від нього світ.

Отже, це моє можливе «прощавай».

Ван Гелсінґ.

Щоденник доктора Сьюарда

28 вересня

Дивовижно, що може зробити з людиною міцний нічний сон. Вчора я майже прийняв жахливі ідеї Ван Гелсінґа, але зараз вони видаються мені огидними і позбавленими здорового глузду. Я не сумніваюся, що сам він вірить в цю маячню. Не здивуюся, якщо виявиться, що він має розумові розлади. Звісно, має бути якесь раціональне пояснення всім тим загадкам. Чи може бути так, що професор зробив усе це власноруч? Він напрочуд розумний, і якби він з’їхав з глузду, то діяв би згідно зі своєю ідеєю фікс досить мудро. Мені гидко про це думати. Це буде щось, якщо інші вважатимуть професора божевільним. У кожному разі я уважно спостерігатиму за ним. Я маю пролити світло на цю таємницю.

29 вересня

Минулої ночі, за кілька хвилин до десятої, Артур і Квінсі увійшли до кімнати Ван Гелсінґа. Він розповів, чого хоче від нас, але в основному він адресував це Артурові, наче всі наші прагнення були сконцентровані на ньому. Він розпочав із того, що сподівається: ми всі підемо з ним, «бо є сумний обов’язок, який потрібно виконати», — так він сказав.

— Ви здивувалися, отримавши мого листа? — спитав він, головним чином звертаючись до лорда Годалмінґа.

— Так. І він трохи мене вразив. Останнім часом на мій дім навалилося стільки горя, що більшого я не витримаю. Крім того, мені було дуже цікаво знати, про що йдеться. Ми з Квінсі розмовляли про це, але що більше ми говорили, то більше заплутувалися, поки я сам собі не зізнався, що не маю жодної гадки.

— Я також, — лаконічно докинув Квінсі Моріс.

— Тоді ви обидва стоїте на самому початку шляху до розуміння, — сказав професор, — на відміну від вашого друга Джона, який має пройти тривалий шлях, щоб повернутися назад, аби хоча б наблизитися до початку розуміння.

Вочевидь, професор розпізнав у мені ознаки того, що до мене повернулися мої колишні сумніви, хоча я не обмовився про це жодним словом. Обернувшись до моїх друзів, він напружено, із суворістю в голосі сказав:

— Я хочу, щоб ви дали мені обіцянку робити сьогодні вночі все, що я вважатиму за потрібне. Я знаю, що прошу забагато, і лише тоді, коли ви дізнаєтеся, про що йдеться, ви зрозумієте, що я справді прошу від вас дуже багато. Тому я зараз прошу, щоб ви довірилися мені наосліп і щоб потім, згодом, не сердилися на мене й не картали самих себе. Я не виключаю такої можливості.