Дракула - Стокер Брэм - Страница 60

Щоденник Міни Гаркер

29 вересня

Сяк-так причепурившись, я спустилася до кабінету доктора Сьюарда. Біля дверей я на мить зупинилася, бо мені здалося, я почула, як він з кимось розмовляє. Однак, пригадавши, що він наполіг на тому, аби я поквапилася, я постукала у двері, й коли зсередини хтось мовив: «Заходьте!» — я увійшла.

На мій величезний подив, в кабінеті, крім нього, не було ані душі. Доктор сидів на самоті, а на столі перед ним стояв фонограф, який я миттю впізнала за описом. Мені ще ніколи не доводилося його бачити, тому я дуже зацікавилася.

— Сподіваюсь, я не змусила вас чекати, — сказала я, — бо, підійшовши до дверей, я почула, що ви з кимось розмовляєте, і подумала, що у вас відвідувач.

— Та ні, — посміхнувся він. — Я лише вносив записи у свій щоденник.

— Ваш щоденник? — здивовано спитала я.

— Так, — відповів він. — Я записую все тут.

Говорячи це, він поклав руку на фонограф.

Я відчула певне збудження і випалила:

— Це ж набагато краще за стенографію! Можна мені послухати, як він говорить?

— Звісно, — швидко відповів доктор і підвівся, щоб налаштувати апарат і ввімкнути запис. Але потім він зупинився, і я помітила, що обличчя в нього чимось стурбоване.

— Річ у тому, — почав він, відчуваючи незручність, — що на фонографі записаний лише мій щоденник, і в ньому виключно, майже виключно події, що стосуються мене, і це може бути незручно, якщо… Я хочу сказати… — він затнувся, і я спробувала допомогти йому вийти зі скрутного становища:

— Ви допомагали доглядати за Люсі до самої її смерті. Я би хотіла почути, як вона померла. Я хочу знати все. Я красно вам дякуватиму. Вона була дуже, дуже дорогою для мене людиною.

На моє здивування лікар відповів із виразом жаху на обличчі:

— Розказати вам про її смерть? Нізащо в світі!

— Чому ні? — спитала я, передчуваючи найстрашніше.

Він знову помовчав, і я збагнула, що він намагається знайти слова для вибачення. Нарешті, запинаючись, він сказав:

— Розумієте, я не знаю, як знайти потрібну частину в щоденнику.

Поки він говорив, йому щось збігло на думку, і він мовив із мимовільною щирістю, вже іншим голосом, сповненим наївності, як у дитини:

— Таки так, присягаюся честю!

Я не змогла стримати посмішки, а він скривив гримасу:

— Уявіть собі, я веду свій щоденник кілька місяців, але мені ніколи не спадало на думку, як знайти якесь певне місце, якщо мені захотілося б його знову переглянути.

Тут я подумала: щоденник доктора, який доглядав Люсі може додати щось до тих відомостей, які ми вже маємо стосовно тієї жахливої істоти, і я сміливо мовила:

— Докторе Сьюард, давайте я надрукую копію вашого щоденника на машинці.

Він страшенно зблід і скрикнув:

— Ні! Ні! Ні! Навіть заради цілого світу! Я не можу дозволити вам довідатися цю жахливу історію!

Мені стало страшно. Значить, моя інтуїція мене не підвела! На мить я замислилася, несвідомо оглядаючи кімнату в пошуках чогось, що могло б мені допомогти. Мій погляд зупинився на великому стосі помережаного машинописними літерами паперу, що лежав на столі доктора. Він перехопив мій погляд і, нічого не розуміючи, глянув у тому самому напрямку. Побачивши той стос, він одразу ж утямив, про що я подумала.

— Ви мене зовсім не знаєте, — сказала я. — Коли ви прочитаєте ті папери (то щоденники — мій і мого чоловіка), які я надрукувала на машинці, ви знатимете мене краще. Я писала щиро, від усього серця. Але, звісно, ви мене поки що не знаєте, і я не сподіваюся, що так скоро зможете мені довіритися.

Безперечно, лікар був людиною шляхетною від природи. Моя люба Люсі мала рацію щодо нього. Він підвівся, висунув велику шухляду столу, в якій по порядку стояли металеві валики, вкриті темним воском, і сказав:

— Правда за вами. Я не довіряв вам, бо не знав вас. Але тепер я вас знаю, і дозвольте зауважити, що мав би оцінити вас уже давно. Я знаю, що Люсі розповідала вам про мене. Вона й мені згадувала про вас. Дозвольте мені спокутувати свою неввічливу поведінку. Візьміть ці валики і прослухайте те, що на них записано. На перших шістьох записано те, що стосується лише мене, і там немає нічого такого, що могло б налякати вас. Прослухавши їх, ви знатимете мене ліпше. За цей час приготують обід. А я тим часом прочитаю дещо з цих паперів і зможу краще зрозуміти певні речі.

Він сам переніс фонограф у мою кімнату і налаштував його для мене. Впевнена, що дізнаюся з нього щось приємне, бо він покаже мені інший бік справжньої історії кохання, один бік якої мені вже відомий.

Щоденник доктора Сьюарда

29 вересня

Я так захопився дивовижними щоденниками Джонатана Гаркера і його дружини, що й не помітив, як сплинув час. Коли служниця повідомила, що обід уже готовий, а місіс Гаркер ще не спустилася до їдальні, я сказав служниці:

— Можливо, вона почувається втомленою. Несіть обід за годину, — і знову став до роботи. Тільки-но я закінчив читати щоденник місіс Гаркер, як з’явилася вона сама. Вона мала гарненький вигляд, але дуже сумний, її очі почервоніли від сліз. Це мене дуже зворушило. Останнім часом я мав чимало причин для того, щоб проливати сльози, Господь тому свідок! Але полегшення вони мені не приносили. Побачивши зараз прегарні очі, що блищали від свіжих сліз, я був розчулений до глибини душі, тому сказав їй якнайм’якіше:

— Мені дуже прикро, що засмутив вас.

— О ні. Ви мене не засмутили, — відповіла вона. — Але я була дуже зворушена вашим горем. Фонограф — чудова машина, але до жорстокості правдива. Вона розказала мені, передаючи вашу інтонацію, про ваш сердечний біль, ніби то сама душа волала до Господа всемогутнього. Ніхто більше не повинен чути ці записи. Зрозумійте, я намагалася бути корисною. Я надрукувала їх на машинці, й тепер ніхто більше не почує біль вашого серця, як почула його я.

— Немає потреби, щоб хтось дізнався про це, і в майбутньому ніхто не дізнається, — відповів я, понизивши голос. Вона поклала свою руку на мою і дуже серйозно мовила:

— Але вони мають дізнатися!

— Мають? Навіщо? — здивувався я.

— Тому що це є частиною жахливої історії, в якій ідеться про смерть бідолашної Люсі й про те, що її викликало. Тому що в боротьбі проти знищення цього жахливого чудовиська, яка чекає на нас попереду, ми маємо зібрати докупи всі знання, які можуть нам прислужитись. Я вважаю, що ці валики, які ви дали мені, містять більше інформації, ніж ви хотіли б, щоб я знала. Але я усвідомлюю, що ваші записи проливають багато світла на цю похмуру таємницю. Дозвольте мені допомогти вам. Я знаю все, що відбувалося до певного моменту, і вже розумію, до якого стану довели бідолашну Люсі та як наполегливо її штовхали до жахливої смерті, — попри те, що ваші записи доведені лише до 7 вересня. Після зустрічі з професором Ван Гелсінґом ми з Джонатаном працювали день і ніч. Джонатан поїхав до Вітбі, щоб отримати більше інформації, а завтра він приїде сюди, щоб приєднатися до нас. Серед нас не може бути секретів. Діючи спільно і за умови цілковитої довіри, ми, безперечно, будемо сильнішими, ніж якби хтось із нас діяв на самоті й наосліп.

Вона подивилася на мене благально, і водночас у її поведінці було стільки мужності й рішучості, що я одразу ж висловив свою згоду.

— Ви можете чинити так, як вам буде завгодно. Прости мені, Господи, якщо я помиляюся. Ви ще не дійшли до найжахливіших речей, але якщо ви пройшли такий довгий шлях дорогою смерті бідолашної Люсі, я розумію, що ви не задовольнитеся, поки не пройдете цей шлях до кінця. Кінець, тільки кінець, зможе дати вам проблиск заспокоєння. А зараз ходімо обідати. Ми маємо бути сильними, аби витримати те, що чекає на нас попереду. Перед нами стоїть жорстоке і жахливе завдання. Поїжте, тоді дослухаєте решту записів, а потім я відповім на всі ваші запитання, якщо вам щось буде незрозуміло, бо для нас, тих, хто там був, усе було очевидним.